Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

"Петлюра розв'яже революцію і зійде зі сцени". Як більшовики Україну завойовували

Среда, 28 Ноября 2018, 20:00
"Повстання спалахнуло тоді, коли його менш за все очікували, підняте тими, кого давно вже проголосили політичними мерцями"

28 листопада 1918-го у вагончику на залізничному вокзалі у Курську було створено Тимчасовий робітниче-селянський уряд України. За місяць до цього більшовики України про таке навіть не мріяли, а Георгій П'ятаков, очільник новопосталого тепер уряду, тоді взагалі перебував в опалі. Однак у листопаді ситуація кардинально змінилася. І справа не лише у поразці Німеччини у Першій світовій. Вагому, а то і ключову роль як в утворенні цього уряду, так потім і у швидкому захопленню більшої частини України більшовиками, зіграли внутрішньоукраїнські події.

За місяць перед тим перспективи захоплення України більшовикам бачилися доволі далекими. 23 жовтня завершився ІІ з'їзд КП(б)У, де було вирішено без прямих вказівок Кремля жодних активних дій в Україні не робити. Тоді ж формалізувалася зміна не лише партійного курсу (раніше ставка робилася на внутрішньоукраїнські сили), а й керівництва: замість знятого ще у вересні Георгія П'ятакова новим очільником КП(б)У став його затятий опонент Емануїл Квірінг. Такі зміни стали наслідком нищівної поразки ініційованого керівництвом КП(б)У у серпні 1918-го повстання, яке, за образним визначенням одного із знаних більшовицьких діячів України того часу Василя Шахрая, "закінчилося "пшиком", незважаючи на запевнення, що чекати більше не можна ні хвилини". Тож надалі у Кремлі віддали перевагу тій частині керманичів КП(б)У, яка на місцеві сили розраховувати не збиралася, а сподівання свої покладала на російську Червону армію. Щоправда, і України як бодай чогось трохи відокремленого від Росії тодішні керманичі КП(б)У теж не бачили, що і було зафіксовано у резолюціях з'їзду. Відповідно до намічених планів і збиралися діяти .

Ще раніше совітська Росія перервала переговори з Українською Державою про мир - 7 жовтня відбулося останнє засідання сторін і після того перемовини не відновилися. Усвідомлюючи, що поразки країн Четверного союзу не минути, Росія почала готуватися до захоплення України. 23 жовтня Реввійськарада - вищий орган управління збройними силами совітської Росії - ухвалила наказ про створення Резервної армії у складі трьох дивізій на кордоні з Україною. Ця армія мала підпорядковуватися безпосередньо головнокомандуючому військовим силами РСФРР Іоакиму Вацетісу. Захоплення України як основна мета було остаточно формалізовано 9 листопада 1918-го - саме тоді до складу цієї армії було передано дві "українські" дивізії, які, своєю чергою, ще 22 вересня були створені з повстанських загонів, що перебували на нейтральній території на кордоні Росії та України.

Здавалося б, поразка Німеччини мала прискорити виступ. Вже 11 листопада, за словами одного з найактивніших учасників тих процесів Володимир .Антонова-Овсієнка, Раднарком РСФРР дав Реввійськраді директиву в десятиденний строк "почати наступ в підтримку робітників та селян України, які повстали проти гетьмана". Швидше за все, тут йшлося про більшовицьких повстанців на півночі України, оскільки повстання під проводом Директорії почалося трьома днями пізніше.

Наказ Гетьмана Усієї України П.Скоропадського Армії УД із закликом про боротьбу з більшовиками. 15 листопада 1918 р. ЦДАВО України

Того ж таки 11 листопада командування Червоної армії провело консультативне засідання з представниками КП(б)У, зокрема, із Миколою Скрипником, Яковом Епштейном, Володимиром Затонським. Картина виявилась невтішною: співвідношення сил було не на користь більшовиків. Головнокомандуючий збройними силами РСФРР Вацетіс дав зрозуміти, що вважає активні дії в Україні несвоєчасними.

"Несвоєчасність" полягала лише у тому, що до таких дій слід було ретельно підготуватися, причому не лише у військовому плані. Вже через два дні після укладеного 11 листопада 1918 Комп'єнського перемир'я Всеросійський ЦВК видав постанову про скасування Брестського мирного договору. Зокрема, йшлося про те, що "зобов'язання, які стосуються сплати контрибуції або територіальних поступок, оголошуються недійсними". Тобто визнання незалежності України теж скасовувалося.

Втім, публічно зневажати гасло про право націй на самовизначення, використання якого добряче посприяло у захопленні і збереженні влади, більшовики не збиралися. У цьому ж таки рішенні зазначалося: "За основу справжнього миру між народами можуть слугувати лише ті принципи, котрі відповідають братерським відносинам між трудящими усіх країн та націй і які були проголошені Жовтневою революцією і відстоювалися російською делегацією в Бресті. Всі окуповані області Росії будуть очищені. Право на самовизначення повною мірою буде визнано за трудящими націй усіх народів". Бачимо, що спочатку йшлося про "очищення", тобто захоплення "окупованих територій" - саме так більшовики називали "втрачені" території колишньої Російської імперії. А вже потім обіцялося врахувати право на самовизначення.


Вже після отриманого досвіду використання національних гасел Володимир Ленін телеграфував Вацетісу: "З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів". Але то вже було 29 листопада, тобто лунало як пояснення потреби утворення ТРСУУ. Спочатку у Кремлі не поспішали форсувати події.

Вирішити дилему щодо наступу на Україну допомогли.... українські соціалісти. З 14 листопада в Україні завирувало повстання під проводом Директорії. Разом із цим активізувалися і національні гасла, адже повстання, незважаючи на попередню підготовку, формально стало відповіддю саме на "Грамоту" Скоропадського, у якій проголошувався курс на федеративну небільшовицьку Росію. Про тогочасні настрої учасник тих подій Роман Дашкевич згодом писав так: "Якби не було Директорії, все одно в Україні спалахнув би повстанський рух. Все одно гетьманський режим був би повалений. Але селянська маса все одно знайшла б собі якогось провідника у вигляді більшовиків, анархістів, Махна чи ще когось. А ось Директорія і повстання під жовто-блакитним прапором по суті продовжувала традицію української державності. Вона перехопила ініціативу в більшовиків, адже ненависть до гетьманського режиму була дуже сильна".

Не заперечуючи твердження про "повстання під жовто-блакитним прапором", зауважимо, що на чолі Директорії УНР тоді став знаний своїм соціалістичними, а згодом і комуністичними симпатіями Володимир Винниченко. Ще в 1917-му він, незважаючи на свою виразну проукраїнськість, визнавав, що заради соціалізму "знайшов би в собі мужність" відмовитися від української державності. Дивлячись на сьогоднішній політикум просто диву даєшся, скільки є таких "мужніх" людей - варто лише на засідання Верховної Ради від 26 листопада поглянути. Щоправда, у Винниченка то були справді щирі і емоційно проукраїнські переконання...



Ймовірно, керуючись саме подібними переконаннями, як і тією тезою, що комунізм сам по собі ліквідовує національне гноблення, Винниченко рішуче підтримав червоних у боротьбі проти Петлюри у 1920-му. Тоді його навіть призначали на високі посади урядові посади - заступником Голови Раднаркому та Наркомом закордонних справ УСРР. Щоправда, Винниченко на них не встиг попрацювати, та й загалом в УСРР він не прижився, але справа була зроблена - його авторитет Кремль вдало використав для боротьби з Українською Народною Республікою

Повертаючись до часів постання Директорії зауважимо, що Кремль під час перебування Винниченка на чолі Директорі УНР (до лютого 1919-го) успішно використав його симпатії до більшовиків. Втім, на час початку повстання члени Директорії, а усі вони були соціалістами, вбачали у більшовиках менше зло.

Загалом же для більшовиків ранній старт антигетьманського повстання, та ще й під проводом Директорії, були неприємним сюрпризом. Адже, як образно зазначав Шахрай, "повстання спалахнуло тоді, коли його менш за все очікували, підняте тими, кого давно вже проголосили політичними мерцями. Довелося заднім числом наверстати втрачене". Перехопити в українських соціалістів ініціативу взялися вже, здавалося б, відсторонені від керівництва "ліві" із ЦК КП(б)У, тобто Затонський та П'ятаков. Вони почали закидати Кремль, і, насамперед, В.Леніна та члена ЦК КП(б)У Йосифа Сталіна, пропозиціями щодо відновлення українського радянського уряду. У одній із таких доповідних записок до ЦК РКП(б), оригінал якої, як зауважив пізніше Затонський, ймовірно, "був підписаний, як більшість паперів того періоду, П'ятаковим та мною", йшлося про потребу створення радянського всеукраїнського центру, відсутність якого "дає можливість петлюрівцям певною мірою залучати на свій бік ті селянські елементи, котрі незадоволені режимом гетьмана, але недостатньо свідомі для того, щоб розібратися в тому, хто саме зараз веде боротьбу з гетьманом". Далі підкреслювалося: "За такого політичного становища вкрай важлива ясність постановки усіх політичних питань. Радянський центр повинен був з'явитися при першій же нагоді, але цього не зроблено до цього часу, що є нашим серйозним упущенням".

Такі плани опонентам "лівих" в КП(б)У нездійсненими. Цікаво, що тогочасні її керманичі на чолі з Квірінгом означили їх спочатку як "авантюру" і цей термін, як нині, приміром, у частини українців "хунта", наскільки прижився серед самих ініціаторів створення уряду, що свої наміри навіть у власному листуванні вони так і означали - "авантюра".
Отримувані з України зведення про війну між українськими силами підбадьорювали. Близький до авторів записки за позицією Антонов-Овсієнко у зверненні до Леніна від 22 листопада 1918-го зауважував, що він "вирішив йти вперед. Зараз можна голими (та зухвалими) руками взяти те, що згодом доведеться брати лобом". Схоже, подібними міркуваннями користувалися в Кремлі і навесні 2014 року.

Володимир Антонов-Овсієнко
Восени 1918-го добро на наступ було надано не відразу. Як згадував пізніше Затонський, Сталін у відповідь на такі звернення якось сказав: "Та заспокойтеся ви там: старий (тобто Ленін - Авт.) сердиться". Втім, Кремль таки прислухався до цих звернень. Однак спершу спробував загрібати жар чужими руками, адже незабаром з'ясувалося, що повстання Директорії певним чином сприяє посиленню впливу більшовиків. Член ЦК КП(б)У Сталін писав 23 листопада Леніну: "Діяльність Петлюри нам на руку. Він звільняє із в'язниць більшовиків і дає їм свободу алітування. Петлюра розв'яже революцію на Україні і потім безперечно зійде зі сцени".

Із записки Й.Сталіна В.Леніну від 23 листопада 1918. Оригінал документа знаходиться в Російському державному архіві соціально-політичної історії
І хоча Петлюра не зійшов зі сцени і згодом став символом боротьби за Україну, але восени 1918-го саме його діяльність значною мірою посприяла тому, що більшовики стрімко завойовували симпатії українського суспільства. Свобода агітації з обіцянками швидкого покращення життя спокусили багатьох українців, тим більше, що як в КП(б)У, так і в Кремлі вловили тренд і вирішили відновлювати свою владу у вигляді хоч і радянської, але формально української державності.

Ще 17 листопада, як відзначав у листі до Леніна Антонов-Овсієнко, на території Росії "сформувалася Рада Українського фронту, замасковано названа Радою Групи Курського напрямку. Її склад: я, т.Сталін, т.Затонський". Головнокомандувачем військ Курського напрямку став Володимир Антонов-Овсієнко. У вже загаданій записці Сталіна Леніну від 23 листопада говорилося, що "позавчора Білгород був взятий совітськими українськими військами. Сьогодні буде оголошено про створення Тимчасового уряду". І хоча того дня ще не склалося, потреба створення совітського українського уряду була вже визнана Кремлем. .

Очолений Георгієм П'ятаковим уряд совітської України ряд, який отримав назву "Тимчасовий робітниче-селянський уряд України", було створено 28 листопада 1918 року у вагончику на залізничному вокзалі Курська. Ймовірно, для того, щоб не псувати відносини з Німеччиною, війська якої ще стояли в Україні, але яку самі більшовики вже нерідко означали "совітською", і щоб не відволікати Директорію від боротьби з гетьманом у Кремлі, місцем перебуванням уряду було призначене захоплене 24 листопада радянськими загонами місто Суджа, яке на той час адміністративно перебувало у складі України.

Маніфест ТРСУУ

Того ж таки 28 листопада було створено військовий відділ на чолі з Артемом (Федором Сергєєвим) і ухвалено декрет про створення Революційної військової Ради Української Радянської армії, до складу якої увійшли Артем, Затонський та Антонов-Овсієнко. Цьому органу, який замінив Реввійськраду військ Курського напрямку, мали підпорядковуватися "усі збройні сили, які діють на території України". В оприлюдненому наступного дня Маніфесті ТРСУУ влада гетьмана оголошувалася поваленою, а сам він та урядові структури Української Держави - поза законом. Влада мала перейти до ТРСУУ, який зобов'язувався узаконити її скликанням Всеукраїнського з'їзду рад.



Деякі українські політичні сили та частина населення сприйняли цю вимушену тактику як органічне продовження та реальне втілення в життя національних гасел більшовиків зразка 1917-го - початку 1918-го. Заклик "Вся влада радам!" тут і надалі багато хто розумів як "Вся влада місцевим радам!". Усе це, разом зі щедрими земельними обіцянками, певного моменту спричинило масовий перехід селянських повстанських загонів на бік Червоної армії і сприяло швидкому встановленню контролю більшовиків за територіями країни. Зрозуміло, що свобода по суті ворожої для України агітації неабияк сприяла цьому.
Упевнившись у силі повстанського руху більшовицьке керівництво охоче йшло на контакт з керівниками цих збройних угрупувань. І 3 січня 1919-го - ще за допомогою німецьких військ - більшовики захопили Харків, а 5 лютого - Київ.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте