Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

"Політичний сепаратизм". Як українці за помісну церкву боролись

Среда, 6 Сентября 2017, 21:00
В РПЦ розуміли, що відновлення Помісної церкви загрожує церкві не лише втратою панівних позицій всередині країни, а й остаточним розпадом імперії

Патріарх Тихон серед делегатів Всеросійського помісного собору, Москва, грудень 1917 р.

28 (15) серпня 1917-го у Москві в Успенському соборі Московського Кремля відкрився Всеросійський помісний собор. Найвищий орган управління Російської православної церкви зібрався вперше за 217 років. Під впливом стихії революції його склад набув небаченого демократизму: з 564 делегатів 299 осіб були мирянами, 192 - священнослужителями та 73 - єпископами. Собор провів три сесії: І - 28 (15) серпня - 22 (9) грудня 1917-го; ІІ - 2 лютого (20 січня) - 20 (7) квітня 1918-го; ІІІ - 2 липня (19 червня) - 20 (7) вересня 1918-го. 

Молебень напередодні відкриття Всеросійського Помісного собору. Москва, 26 (13) серпня 1917-го

Найголовніші питання Всеросійський помісний собор вирішив ще впродовж першої сесії. Це реорганізація Вищого церковного управління і відновлення інституту патріаршества, визначення правового статусу РПЦ у державі й збереження єдності церкви та імперії.
Московський єпархіальний будинок у Ліховому провулку, в якому працювали робочі засідання комісій Всеросійського помісного собору 1917-1918 рр.
Потреба реорганізувати церковне управління та визначитися з правовим статусом виникла через падіння самодержавства. Від часів скасування патріаршества і затвердження Петром І Духовного регламенту імператор в Росії поєднував у своїй особі духовну та світську владу. Зосередивши у своїх руках права та функції очільника церкви він, порушивши вимоги православного канону стосовно християнської держави, став джерелом державного та церковного законодавства. Як такий російський цар не мав над собою жодної "земної" вищої інстанції, а право судити його дії належало тільки Богу.

Згодом спосіб управління Російською православною церквою було закріплено в "Основних Законах Російської імперії". Ст. 42 визначала імператора "верховним захисником, хранителем догматів домінуючої віри, блюстителем правовірності й усякого в Церкві святій благочинія, а також главою Церкви". Ст. 43 передавала управлінські обов'язки самодержця заснованому ним Святішому Правительствуючому Синоду під керівництвом "ока государевого" - обер-прокурора. Таким чином єпископи утратили свої канонічні прерогативи в управлінні церквою. І не тільки на вищих щаблях: на місцях вони залежали від секретарів духовних консисторій (церковних судів) - осіб світських, яких призначали за погодженням з обер-прокурором.

Повна адміністративна і фінансова залежність від держави робила всю РПЦ слухняним інструментом реалізації імперської політики. Відома тріада "самодержавіє, православіє, народність" означала, окрім єдиного церковно-державного права, юридичну фіксацію вільного розвитку "великоруського" населення і асиміляцію ним інших націй, насамперед українців. "Православіє" і "народність" означали, що в адміністративній практиці поняття "русский" та "православный" збігалися, решта націй офіційно іменувалася "інородцями" і зазнавала наполегливого місіонерського тиску з боку РПЦ.

Особливо це стосувалося так званих західних околиць імперії. У ХІХ ст. через активізацію процесів націєтворення у Польщі, що вилилися у низку повстань, зорганізувалися нові і посилилися аналогічні рухи в українському середовищі. Щоб їх притлумити, цар мусив вдаватися до вислання чи арешту активних діячів як от Михайла Драгоманова, чи членів Кирило-Мефодіївського товариства (одним з яких свого часу був Тарас Шевченко). З цією ж метою на території Царства Польського в 1905-му створили Холмську єпархію, а місцеве населення зобов'язали брати шлюб за православним чином.

Тих, хто "упорствовал в вере предков", місцева консисторія наказувала припиненням "купножительства", відбиранням дітей чи конфіскацією майна, іноді доходило до арештів терміном від кількох місяців до кількох років.

В імперії існувала лише релігійна форма шлюбу. Християни і нехристияни у цьому сенсі були підсудними духовним установам відповідних віровизнань. Позавіросповідний стан підданих не допускався. Регламентація совісті виявлялася й у тому, що військові і цивільні мусили раз на рік обов'язково сповідатися. Факт сповіді місцевий священик заносив до спеціального сповідального розпису і подавав щорічний письмовий звіт про сповідь усієї парафії до місцевої консисторії. Проігнорувати цей порядок можливості не мав ніхто. За пропущену сповідь представники вищих цивільних чи військових станів сплачували грошові штрафи, а посполитий люд отримував тілесні покарання.

Після зречення Миколи ІІ звичне імперське церковно-державне законодавство повністю втратило чинність. Навесні-влітку 1917-го Тимчасовий уряд ухвалив закони "Про скасування віросповідних і національних обмежень" та "Про свободу совісті". Це означало для РПЦ не лише втрату очільника і статус першості, але й реальне відокремлення церкви від держави. Належало обрати патріарха, який би керував РПЦ відповідно до канонів між Соборами, та визначитися з місцем церкви у правовому полі пореволюційної Росії. До цього додалися потреба боротися за збереження єдності імперії. Бунтівні національні околиці вимагали національної автономії та автокефалії приєднаних свого часу до РПЦ з порушенням канонів національних православних церков. Найнебезпечнішими через чисельність духовенства та віруючих і давність тяглости православних традицій були вимоги автокефалії в Грузії та Україні.

Грузинська православна церква мала найсильнішу позицію. Будучи автокефальною з 487 року, у підпорядкування Московському патріархату - як Грузинський Екзархат - потрапила у 1811-му, але зберегла Св. Письмо і богослужіння грузинською мовою, національно свідомий єпископат. Про відновлення автокефалії грузинська ієрархія оголосила у березні 1917-го, відмовившись від участі у Всеросійському соборі й не допустивши до Тифлісу затвердженого Тимчасовим урядом нового екзарха митрополита Кирила (Смирнова). У вересні 1917-го у Мцхеті грузинська ієрархія обрала католікосом Грузії Киріона ІІ (Киріона Садзагелова).
Патріарший кафедральний собор Светицховелі (Животворящий Стовп) Грузинської православної церкви (1010-1029 рр.). Мцхета, Грузія. Сучасний вигляд
З вимогами ж "автокефальної церкви в автономій Україні", висловленими українськими організаціями та з'їздами духовенства і мирян, як із двоєдиною загрозою цілісності Російської імперії і церкви, Помісний собор узявся боротися усіма своїми силами і авторитетом. Проросійська ієрархія прекрасно розуміла, що відновлення Помісної церкви в Україні загрожує РПЦ не лише втратою панівних позицій всередині країни та у православному світі, а й повним і остаточним розпадом імперії.

Насамперед, з подачі обер-прокурора Антона Карташова (професор Санкт-Петербурзької Духовної академії, з 18 (5) серпня 1917 очільник міністерства Ісповідань) Тимчасовий уряд заборонив проводити у Києві 12 серпня (30 липня) - 18 (5) серпня 1917 р. Всеукраїнський собор, мотивуючи це скликанням 28 (15) серпня Помісного собору РПЦ у Москві.

Натомість, звинувачуючи митрополита Андрея (Шептицького) у "поширенні уніатства і провокації політичного сепаратизму", місіонерський комітет РПЦ у липні-серпні 1917-го провів у Григоріє-Бізюківському монастирі Херсонської єпархії V місіонерський з'їзд, де обговорювалися заходи, спрямовані на "посилення антикатолицької та антиуніатської пропаганди, та боротьбу з можливим політичним сепаратизмом на Україні".

Для вирішення проблем, що постали перед РПЦ у демократичну епоху, у складі Собору створили 21 постійно діючу робочу комісію. Найавторитетніші делегати від українських єпархій - єпископи та професори Духовних академій, - очолювали або входили до постійного складу 8 з них. Тому усі рішення московського Собору автоматично набували пріоритетної чинності і в Україні. Особливо, якщо йшлося про збереження єдності Російської церкви. Крім того, частина делегатів від України через бажання уникнути упереджених звинувачень у потуранні сепаратизму з боку "єдинонеділимців" не наважилася відкрито поставити на порядок денний жодної з робочих комісій питання статусу церкви в Україні.

Їхня нерішучість сприяла зміцненню позицій проімперських сил. Остаточне рішення про визначення статусу українських єпархій у Москві або дозвіл на скликання Помісного собору в Україні віднесли до компетенції Всеросійського патріарха і відклали до його виборів. Предстоятеля РПЦ отримала 4 грудня (21 листопада) 1917-го: патріаршу кафедру посів архієпископ Московський і Коломенський Тихон (Белавін).
Патріарх Тихон (у миру - Василь Іванович Белавін) з 4 грудня (21 листопада) 1917-го. Патріарх Московський і всієї Росії
За відсутності дієвої підтримки справи церковної незалежності з боку Української Центральної Ради та посилення до кінця літа 1917 р. спротиву українізації та автокефалії церкви з боку місцевого єпископату та більшості священства, Всеросійському собору та Московському патріархові Тихону вдалося залишити українські єпархії в юрисдикційному підпорядкуванні вищій церковній владі у Москві. 

Повернутися до питання про скликання Всеукраїнського собору у Києві зацікавлені сторони змусила політична кон'юнктура. У зв'язку з узурпацією більшовиками влади в Росії Генеральний секретаріат УЦР спеціальною відозвою оголосив про поширення своєї влади на всі українські губернії та оприлюднив основні перспективи розвитку державної політики, а 20 (7) листопада проголосив ІІІ Універсал. 3 грудня (20 листопада) 1917 р. Всеросійський собор розглянув питання "Про церковне життя на Україні", а делегати від України на спеціальному зібранні ухвалили рішення скликати Всеукраїнський собор.

Кость Мирович заявив, що "питання про національне самовизначення малоросів вирішене позитивно, а це вимагає перегляду форм стосунків між церквами, зокрема надання широкої автономії або автокефалії церкві в Україні зі збереженням канонічного зв'язку (догмати, канони та обряд) з російською й східними Церквами. Всі справи власне Української церкви мали б вирішуватися на місці".

Однак скликаний у січні 1918-го Всеукраїнський собор також не зумів проголосити автокефалію. З одного боку цьому завадила відсутність підтримки проукраїнського крила Собору Центральною Радою, її соціалістична політика, а з іншого - більшовицький наступ на Київ.

Рівно за рік, у серпні 1918-го, уряд гетьмана П. Скоропадського повторив спробу домогтися відновлення Помісної церкви в Україні, звернувшись до другої сесії Всеросійського собору з відповідним листом, але це вже інша історія.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте