Наша Революция 1917

"Сарана з Росії" і розстріли. Як оббирали київських "олігархів"

Як і сьогодні, пересічні люди 100 років тому вірили у ледь не чарівну силу керівних посад в країні

Геннадій ЄФІМЕНКО історик, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ

Суббота, 20 Апреля 2019, 15:00

19 квітня 1919-го у Києві відбулася нарада місцевих фінансистів із вперше запрошеними на таку зустріч представниками трьох політичних партій. Вирішували важливе питання: як отримати накладену на киян два місяці тому контрибуцію, яку досі не виконали і на чверть. У цей же час в Одесі секретар Київського губфінвідідлу Р.Грутман вишукував представників "нової грошової олігархії", які виїхали із Києва, не виплативши своїх внесків у контрибуцію. Сьогоднішня розповідь про те, як квітневі рішення планували зробити ключовими у вирішенні фінансових проблем Києва, і що з цього вийшло.

Пересічні люди 100 років тому, так само як і нині, вірили у ледь не чарівну силу керівних посад в країні. Зокрема, вважали, що певною постановою, указом чи декретом можна швидко та ефективно розв'язати ту чи іншу проблему. Мовляв, було б бажання та була б людина порядна, прихильна до "народу" - і результат теж буде. І якщо наразі такі переконання властиві передусім для значної частини виборців, то 100 років ними керувалися і ті, хто прийшов до влади.

Промовистим прикладом, який яскраво характеризує віру у силу ухвалених постанов, 100 років тому стала ситуація з бензином. Коли навесні 1919-го виникла катастрофічна його нестача, то Раднарком УСРР ухвалив цілком логічне рішення про припинення з 21 березня "видачі бензину та інших сумішей, необхідних для броньовиків і авіації". Однак вже через кілька днів підхід змінився. Раднарком спробував радикально і назавжди вирішити проблему палива для транспорту: "Раднаргоспу України запропонувати знайти горючий матеріал, який може замінити бензин, бензол і т. ін."

З виконанням цієї владної вказівки, зрозуміло, не склалося. До речі, і з забороною видачі бензину з наявних запасів теж не пішло. Тому за справу взявся вищий у владній ієрархії орган - Президія ВУЦВК. Вона 23 квітня вирішила "з огляду на катастрофічний стан з бензином видати постанову про повне припинення їзди на автомобілях по м. Києву".

Втім, і це рішення залишилося переважно на папері - вже на початку травня та ж таки Президія ВУЦВК почала видавати дозволи різним організаціям на користування автомобілями.

20-го травня на автомобільному поприщі відзначився начальник Таращанської дивізії Микола Щорс. Підпорядковані йому загони перебували тоді у Житомирі, де він і наказав своїм підлеглим без будь-яких винятків заарештовувати "автомобілі з жінками". Під арешт потрапила відповідальна радянська працівниця Волинського губвиконкому, і у справу, знову таки, втрутилася Президія ВУЦВК. Але то вже інша історія.

Повернемось до київських проблем із контрибуцією. Одним із основних завдань Кремля при захопленні України було полегшення економічного становища радянської Росії. Для систематичної "допомоги" потрібно було, щоб економіка України реально працювала. А от для термінового полегшення було достатньо вивезти якомога більше раніше накопичених запасів. Саме цим у перші місяці найбільш ефективно і займалися різні відділи новоствореної Української ради народного господарства.

У кінці березня відряджений з Москви Влас Чубар визнавав: "Робота РНГ не могла розвиватися інтенсивно і ознаменувалася поки що ефективними результатами в частині вивозу".

Про ефективність свідчить табличка вивезеного за півтора місяці, причому у звітах, на основі яких вона сформована, стандартною є така фраза: "Замість того від РСФРР у вигляді товару нічого не отримано".

Втім, вивозом накопичених раніше запасів продукції ситуація не обмежувалася - до "багатої" України намагалися приїхати чи переїхати і громадяни Росії. Почалося це ще з часів Української Держави. Тоді до України їхали переважно небідні люди, які були не в ладах із більшовицьким режимом. Для цього вони намагалися перейти в українське громадянство, а щоб отримати омріяний залізничний квиток до України оббивали пороги українських консульств в Росії.

Із перемогою більшовиків ситуація змінилася - тепер сюди валом посунули "радянські працівники", щодо яких у звіті ЦК РКП(б) восени 1919 р. відзначалося: "Слідом за невеликою групою відданих передових партійних вождів нестримуваним морем хлинула маса голодних, втомлених людей, які думали часто не скільки про роботу і боротьбу, стільки про те, щоб відпочити і поїсти".

У грудні 1919-го Яків Епштейн, один з тогочасних керманичів КП(б)У, визнавав: "величезна маса працівників із Росії, не контрольована, не проціджена на місцях та в центрі, нахлинула, немов сарана, заповнюючи усі щілини радянського організму, і проводила великодержавницьку політику". Загалом через таке "об'їдання" словосполучення "сарана, яка прийшла з Росії" в Україні 100 років тому набула ознак сталого виразу.

Цю "сарану", як і місцевих радянців, треба було годувати та одягати. Тому вже 8 лютого, тобто на третій день по захопленню Києва, Президія Київського губвиконкому ухвалила рішення про накладення 200 млн. рублів контрибуції на заможне населення Києва. Плани були грандіозні: за перші 3 дні урядовці збиралися зібрати 100 млн. рублів, а за наступні 5 - ще 100.

Постало питання: з кого і як збирати. Пролунала пропозиція скористатися минулорічним досвідом, тобто накласти контрибуцію на тих же осіб та організації, що й минулого року, збільшивши розмір у 20 разів. Підрахували - вийшло замало, всього 85 млн. Тоді було вирішено розбити контрибуцію на дві складові - обкладання "груп і організацій" та окремих осіб. Згідно звіту Київського губфінвідділу перші складені списки включали більше 130 млн обкладання із кожної з груп. Оскільки ж списки значною мірою дублювалися, то до них були внесені корективи. Перший список "груп і організацій" було оприлюднено 15 лютого і він, поміж іншого, ще й дозволяє оцінити "розклад сил" у Києві:


"Персональна контрибуція", що накладалася "на окремих особ великих і дрібних капіталістів", після першої корекції була розрахована на збір 72 млн. рублів. Однак після хвилі оскаржень обкладення за "секційним" списком дещо зменшилися, тоді як за "особистим" - зросли. Загалом слід відзначити, що розгляд скарг - а їх лише до 10 квітня було розглянуто 2006 - не лише сповільняв роботу, а й реально (хоч і не завжди) змінював розмір обкладання.

Оскільки з приходом більшовицької влади набули поширення антисемітські настрої, то редактор "Київського комуніста" Ларик (псевдо Євгена Касьяненка) написав статтю, у якій доводив, що "антибуржуазні" заходи радянської влади стосуються передусім капіталістів єврейського походження. Для цього він проаналізував національний склад "персонального" списку обкладених контрибуцією. Українців, як бачимо, там зовсім мало і виглядають вони блідо:

Спочатку справа збору контрибуції йшла жваво, хоча, звичайно, і не тими темпами, які були заплановані. За перші три дні було зібрано 10 млн 387 тис рублів (нагадую, плани були на 100 млн. за перші три дні), але далі і цей потік почав спадати. До 22 лютого було зібрано трохи більше 21 млн, до 10 квітня - майже 42 млн. рублів. Тобто за два місяці не було зібрано й чверті запланованих 200 млн., які мали намір отримати за 8 днів. Невдовзі після початку збирання контрибуції з'ясувалося, що в особистих списках чимало "мертвих душ" - осіб, яких у Києві не було. Справа застопорилася. Стало зрозуміло, що ухваленням владних постанов нічого не вирішується. Доводилося вигадувати на ходу. 

З 25 лютого (перше після накладення контрибуції загальне зібрання) до збирання контрибуції залучили чекістів. Вони започаткували практику арештів "списочників" як заручників. У дні арештів та перші дні після них надходження від контрибуції зростали до 1 млн, але потім знову падали до 100-200 тис. Перші арешти відбулися саме 25 лютого. Атмосфера, у якій проходило зібрання, прекрасно передана в опублікованому звіті:

Вагома частина персонально обкладених залишила Київ ще до приходу радянської влади. Але від включення до списків їх це не врятувало. Більшість із таких вимушених переселенців осіли в Одесі, куди 18 квітня, невдовзі після захоплення міста Червоною армією, і було спрямовано секретаря Київського губфінвідідлу Р.Грутмана. Взявши із собою список осіб, яких обклали на 25 тис і більше рублів, та заручившись підтримкою різного роду грізних мандатів, він прибув до перлини біля моря.

Одразу по приїзду одесити шокували Грутмана звісткою про те, що апетити місцевого виконкому формально на порядок вище київських: "имущие классы города" було обкладено на 500 млн. рублів. Він з'ясував, що це рішення спочатку просто було оголошено в пресі, але результатів не було жодних. Тоді комендатура Одеси здійснила низку арештів, внаслідок яких протягом 8 днів отримала 7 млн рублів надходжень. Втім, в Одесі, схоже, не надто переймалися збором контрибуції: київський досвід не вважали за потрібне вивчати, натомість, як зазначив Грутман, там працював "друкарський станок", який щодня видавав по 10 млн. карбованців готівкою.

Незабаром з'ясувалися й інші цікаві обставини. Прийшовши провідати своїх знайомих, що мешкали на вулиці Базарна 2, кв.2, Грутман зустрів там великого київського мануфактурника Канера, який у Києві не зробив жодного належного йому внеску. Ці відомості київський посадовець передав секретарю Одеської ЧК Міхаілу, який пообіцяв заарештувати Канера. Однак єдиним наслідком такого звернення насправді стало те, що Канер просто змінив квартиру.

Схоже розчарування спіткало Грутмана і у випадку із великим залізничним підрядником Преном, який, згідно з укладеними у Києві списками, мав заплатити 2 млн. рублів. З'ясувалося, що Прена обклали і в Одесі. Але на 25 тис., які він вже вніс. Міхаіл пообіцяв заарештувати "капіталіста" і наступного дня кілька знайомих навіть повідомили Грутману, що такий арешт відбувся! Але коли він захотів поспілкуватися із заарештованим, з'ясувалося, що той на волі. Зрештою стало зрозуміло, що практичного результату відрядження Грутмана не матиме - його грізні мандати так і не посприяли досягненню поставленого завдання. Тому його висновок про потребу залучення в Одесі саме "київських сил" був цілком логічним:

Тим часом у квітні і в Києві спробували по-новому підійти до збору контрибуції. До середини місяця нарешті вдалося "організувати нову Колегію з обкладання із партійних товаришів", склад якої свідчив про врахування національного складу обкладуваної буржуазії:


 19 квітня нова колегія радилася з керівниками губернського фінансового відділу та представниками "буржуазії". Питання звелося до потреби "виявлення нової грошової олігархії". На власних інформаторів комуністи та фінансисти вирішили не покладатися - запропонували "буржуазним" учасникам наради скласти список із 200 осіб, які добре знаються на "грошовому світі м. Києва". Вони й мали "вказати на способи покриття контрибуції". 

Список був складений і 29 квітня відбулося нове велике зібрання. Дискусії на ньому були гарячі. Більшовики погрожували, "капіталісти", які, мабуть, у якусь мить зустрічі вирішили, що з ними справді радяться, пропонували. Серед іншого від них лунало і про представників "замаскованої буржуазії, яка поіменно відома домовим комітетам", і про обкладення "дрібної буржуазії і навіть трудових елементів", причому остання пропозиція була навіть зустрінута аплодисментами зібрання. Відповідь голови Київського губвиконкому Андрія Іванова була жорстка і погрозлива - мовляв, готуйтесь до гіршого, зменшувати суму контрибуції не збираємося.

Кореспонденти більшовицькиих газет радісно загули у своїх репортажах - нарешті дочекаємося результату! А якщо ні, то побачимо знищення буржуазії! Для полегшення збору надходжень Київ було поділено на 32 райони, які відповідали тогочасому податковому районуванню. Були також складені нові списки.

Через кілька днів центральні газети почали друкувати прізвища "боржників" за контрибуцію із вказівкою сум, які вони мали сплатити. А вже 1 червня у "Більшовику" було опубліковане рішення чекістів про оголошення контрреволюціонерами і ворогами радянської влади тих, хто не заплатив контрибуції.

Що саме мається на увазі під означенням "конрреволюціонер" та "ворог радянської влади" киянам на той час вже було добре відомо. Ще 24 травня центральні газети розмістили списки розстріляних "за останній час" у рамках червоного терору "контрреволюціонерів". І хоча там йшлося насмаперед про членів "монархічних організацій", подібна небезпека чатувала і на "звичайних" контрреволюціонерів.

У розстрільному списку від 24 травня були професори П.Армашевський, Т.Флоринський, директор гімназії І.Павловський, подільський віце-губернатор (1890-1909) І.Неклюдов тощо. З огяду на перелік занять розстріляних (серед них були купці, домовласники, банкіри, крамарі, землевласники), цілком можливо, що серед них були і "боржники" за контрибуцією. Але їх розстріляли таки не за це.

Прийшло літо і розстрільні списки стали постійним явищем у центральних газетах. Тоді не "саджали" надовго, а одразу розстрілювали. Підстав для визначення "контрреволюціонерами" було чимало, були серед розстріляних навіть ті, хто прикидався чекістом з метою вчинення реквізицій. Серед купи повідомлень - датована 10-м липня замітка про розстріл 13 осіб, серед яких і міністр освіти часів Української Держави Володимир Науменко. 26 липня окремим рядком у газеті було повідомлення "Розстріл за невнесення контрибуції". Ймовірно, "злісні" неплатники контрибуції були і серед інших розстріляних, адже посмертні характеристики їх занять спонукають саме до такого висновку. 

Жорстокі репресії дещо "оживили" здачу коштів. Так, після згаданого у газеті від 26 липня розстрілу надходження зросли до 500-700 тис. щоденно. Однак виконати хоча б половину запланованого так і не вдалося: станом на 28 липня в рахунок контрибуції було отримано лише трохи більше 66 млн. рублів. Репресії не допомогли виконати забаганку влади, а сама собою постанова про бажану суму не могла виконатися.

Досвід із збиранням контрибуції зайвий раз підкреслює: рішенням влади можна щось швидко знищити, а от для створення нового потрібна копітка і наполеглива праця. І вона буде куди ефективнішою, якщо діятимуть насамперед економічні стимули, а не адміністративні "батоги".

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

Читайте также: