Наша Революция 1917

"Стрибок на схід". Як Українська держава просувала сибірських консулів

Гетьманська дипломатія за підтримки нашої діаспори поза Уралом намагалася улітку 1918-го затвердити найсхідніші дипломатичні форпости України

Роман ЗАХАРЧЕНКО Історик, аспірант Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського

Среда, 15 Августа 2018, 20:00

15 серпня 1918 року згідно з наказом по Міністерству Закордоних Справ Української Держави у Новомиколаєвську (сучасний Новосибірськ) засновувалася окрема консульська аґенція. Це місто мало стати другим після Омська осідком нашого дипломатичного представництва у тому регіоні. Відчутна активність українського дипломатії у період Гетьманату була справді вибуховою. Спроба гетьманської влади "просунути" своїх консульських аґентів ще й до Сибіру стала справді несподіваною та доволі інтригуючою.

Шляхи й вектори розвитку України та віддаленого Сибіру 1917-1920 рр. мали кардинально різноспрямований характер. Якщо навіть доволі прискіпливо їх порівняти, вельми вдалою може видатися аналогія із паралельними прямими та площинами з геометрії, що не перетинаються у жодній точці. Насправді й поза незалежницькими прагненнями тих двох країв колишньої Імперії такі "точки дотику" існували - хоч, направду, їх було не так вже й багато.


Перші дипломатичні кроки назустріч між Україною та Сибіром були зроблені саме Сибірським Обласним Урядом. 12 травня 1918 року Веніамін Песоцький, виконуючий обов`язки головного військового комісара Сибірського Обласного Уряду (цей урядовець ситуативно резидував у Одесі), призначив Івана Кіріллова повноважним представником Сибіру в Україні.

Ще на етапі створення гетьманської консульської служби декілька сибірських та далекосхідних міст вже розглядалися в якості осідків представників України. Так, відповідно до угоди УД з РСФСР від 12 червня 1918 року, для цього визначалися міста Красноярськ, Томськ, Омськ, Тобольськ, Владивосток, Миколаєвськ на Амурі та Харбин. Аналогічно вже тоді й на посади консулів Української Держави до Сибіру зголосилося кілька громадян, що мали певний управлінський досвід. Зокрема, такий собі аґент Російського міністерства торгу й промисловості Андрій Болобан висловив побажання отримати дипломатичне скерування до Західного Сибіру, просили про призначення на консульські посади до Сибіру і Юрій Бойко та Кость Йосипов. Втім, невідомо, як би повернулася сибірська дипломатична політика України, якби не ініціативність тамтешніх українців. 



У перших числах червня на аудієнцію до міністра закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка практично одночасно завітали делегації з нашої східної діаспори - із західносибірських Омська та Новомиколаєвська, а також віддаленого зеленоклинського Харбина. Щодо двох перших місцевостей виявилося, що у квітні 1918 року місцеві українські установи на нарадах ухвалили рішення про обрання та скерування власних спеціальних посланців до Києва з метою встановлення прямих контактів з українською владою. В такий спосіб Омська українська вільна громада, Спілка українців-службовців Омська, а також Новомиколаєвська окружна українська Рада намагалися скоординувати із "метрополією" свої дії та отримати сприяння. Незабаром установи видали окремі ухвали в цій справі, які мали бути передані київській владі. Тими делегатами зголосилися стати, зокрема, три представники омського земляцтва - Костянтин Краковський, Михайло Черно та Іван Пругло, причому останній мав виступати від імені новомиколаєвської громади.
Цікаво, що під час своєї подорожі сибірським посланцям доволі вдало і вчасно вдалося "проскочити" небезпечну "зону ризику" на Поволжі, Уралі та Сибіру докладно в часі відомого чеськословацького "заколоту" (мятєжа) наприкінці травня 1918 року.


По прибутті до Києва на зустрічі з міністром кур`єри розповіли про нагальні проблеми, які турбували сибірських земляків на момент їхнього виїзду (одначе під час їхньої мандрівки обставини вже дещо змінилися) - насамперед, про утиски на місцях большовиками тих, хто виявляв бажання повернутися додому, та звільнення усіх українців з посад у місцевих державних та приватних інституціях. У зв`язку із цим делегати просили про сприяння у репатріації усіх охочих та про заснування з цією метою по головних сибірських містах українських консулятів, які б захищали права земляків.

Так, зокрема, у своїх наказах уповноваженим до Українського уряду Спілка українців-службовців міста Омська прямо вказувала: "задля виконання усіх цих (порушених вище - Р.З.) питань і забезпечення личности і майна Українського Громадянства на Сибіру, прохаємо Український уряд найшвидче призначить у м. Омську і у ті осередки Західного Сибіру, де багацько мешкає українців, свойого консула". Зауважимо, що у газетному повідомленні, в якому йшлося про першу міністерську аудієнцію, стався цікавий одрук: вочевидь, було переплутано схожі західносибірські урбаноніми (для більшості наддніпрян дуже далекі) - Омськ та Томськ.

Клопотання омичів напевно було достатньо переконливим, оскільки реакція на нього гетьманського МЗС виявилася неочікувано оперативною: вже 8 червня провідний тамтешній український діяч, інженер Дмитро Адамович був визначений тимчасово виконуючим обов`язки консула у Омську. Таке призначення навіть відбулося з невеликим "випередженням графіку", оскільки стало "автономним" щодо українсько-російської угоди, ухваленої чотирма днями пізніше.

Ще перегодом, 5 липня 1918 року, згідно з ухваленим Радою міністрів Української Держави Закону про заснування закордонних генеральних консульств і консульських аґенцій, затвердженого Гетьманом днем раніше, Адамович був підтверджений у якості виконуючого обов'язки консула ІІ розряду у Омську. 18 ж липня наказом по МЗС він вже був офіційно призначений на ту посаду.


Водночас, як це не парадоксально виглядатиме, навіть функціонери гетьманського МЗС "знали" свого омського "підлеглого" лише за прізвищем. Попри начебто швидко "полагоджене" питання воно залишалося неузгодженим з Совітською Росією, яка з формального боку - оскільки не контролювала ситуацію поза Уралом - уважала себе цілком правосильною давати згоду, кого там прагне бачити, а кого ні. Відтак, українська мирова делегація у Москві задля виконання усіх формальностей - що по суті ніяк не впливало на місце перебування Адамовича - була змушена робити запити про "дозвіл" щодо призначення омського консула мінімум двічі, а сам український посланець певний час мав приставку "Т.В.О.".

Незважаючи на такий невизначений статус, наказ про своє уповноваження - здогадно, телеграфом - наш дипломат у Омську таки отримав. Виступати на захист сибірських українців саме в якості консула йому таки довелося. Сталося це під час гучного конфлікту вояків-українців Кургана та інших міст регіону: вони уважали себе підданими України, та попри це їм загрожувала мобілізація до частин Сибірського війська. Як дипломат Адамович звертався до Тимчасового Сибірського Уряду із відповідним запитом та навіть ініціював спеціальне зібрання іноземних дипломатів Омська.


Цілком подібним до омичів чином викладала свої вимоги до міністерства й новомиколаєвська українська громада. Її цікавило наступне: а) чи українці, що проживали у Російській Республіці та на Сибіру зокрема, мали право шукати захисту у представництвах Української Держави чи інших держав щодо цивільних прав; б) хто саме з представників іноземних держав тимчасово узяв би на себе захист прав українських громадян Сибіру до часу визначення власне українського представника; в) чи може Новомиколаєвська українська окружна Рада, спираючись на свій статут та на українське законодавство, брати на себе консультативні та консульські функції, зрештою - уважати себе офіційним представником української влади в Новомиколаєвському повіті?

Вирішення питання із цим другим консулятом розтяглося у часі на кілька місяців. На ту пору й у тих обставинах у віддалених містах Росії українські консульські аґенції на громадських засадах, як правило, очолювали саме місцеві українські діячі. Втім, слід гадати, проблема просто полягала в тому, що новомиколаєвська громада не мала свого вираженого лідера чи гідного кандидата на таку посаду.


У середині серпня 1918-го ситуація щодо аґенції у Новомиколаєвську почала предметно вимальовуватися, хоча направду важко збагнути, як МЗС УД збиралося відправити своїх посланців до місця призначення - їм довелося б їхати небезпечним маршрутом офіційним транзитом через РСФСР на віддалені терени, що перебували у стані війни з большевиками.

Спершу, 15 серпня з`явився перший наказ стосовно заснування у цьому сибірському місті консульського аґенства ІІ розряду. А вже починаючи з 27 серпня ситуація несподівано отримала блискавичний розвиток. Того дня згідно із одним наказом ця установа підвищувалася у статусі до І розряду, а іншим наказом було затверджене призначення завідуючого консульського відділу МЗС - буковинця з походження, правника та у минулому січового стрільця Осипа Суховерського консульським аґентом у Новомиколаєвську. Також двома днями пініше він отримав на руки своє призначення консульським аґентом та офіційне уповноваження на охорону інтересів громадян Української Держави у Новомиколаєвську і околицях цього міста, а вищезгаданого І.Пругла було призначено секретарем місцевої консульської установи.

Із наступних свідчень вимальовувалася ще цікавіша картина: насправді загалом із Суховерським та Пруглом у сибірське дипломатичне відрядження виряджалися аж чотири особи (також Микола Балицький та Ізидор Пігуляк), що мало вказувати на якісь направду поважні наміри української дипломатії. Незабаром Осип Суховерський отримав  посвідчення консульського аґента на відрядження та посвідку на право вільного проїзду до Новомиколаєвська й назад. В тому часі було оприлюднено ще й окремий наказ про його нагальне командирування "для виконання своїх обовязків до м. Ново-Миколаївська", що загалом свідчило про поспіх із відправленням делегації у дорогу та серйозність цієї дипломатичної акції.

Що відбулося далі - достеменно невідомо. Згідно з одними свідченнями, новопризначений сибірський консул незабаром таки дістався Москви та начебто мав їхати далі. Втім, невідомо, чи він дістався Сибіру. Лише 21 жовтня 1918-го у доповідній записці генконсула у Москві Кравцова до Києва повідомлялося про невизнання Суховерського большевиками в якості диппосланця. Востаннє спроби українського генконсула отримати візу у комісара з закордонних справ большевицької Росії на затвердження нашого посланця консулом у Новомиколаєвську датуються 25 жовтня, але є великі сумніви щодо отримання схвальної відповіді з цього питання.


Таким чином, локації цих двох західносибірських міст як осідків українських консулів затвердилися практично спонтанно внаслідок клопотань місцевих громад. Фактично Адамович став єдиним офіційним представником Української Держави в сибірському регіоні у той час.

Автор висловлює щиру подяку за сприяння у оформленні публікації Андрію Сові та Лідії Блізновій.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

Читайте также: