Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

"Сусідська війна". Як університети Львова балансували між поляками та українцями

Среда, 21 Ноября 2018, 20:00
Для українців Львів був столицею щойно проголошеної ЗУНР, для поляків - невід‘ємною частиною державності, яка тільки-но відновлювалася

Барикади на вул. Словацького, біля підніжжя пагорба, на верху якого розташовувалася Політехніка

21 листопада 1918-го українські війська відступили зі Львова. Так завершився перший етап українсько-польської війни. Для обох сторін конфлікту Львів мав виняткове значення. Для українців Львів був столицею щойно проголошеної Західно-Української Народної Республіки, для поляків - важливою і невід"ємною частиною державності, яка тільки-но відновлювалася. Через це у війну були втягнуті не лише військові, але й цивільні мешканці Львова. Торкнулось це й міських установ та інституцій, включно з тими, які не мали жодного стосунку до воєнних справ і впродовж Першої світової переймалися тільки тим, аби пережити її з найменшими втратами. До таких належали і два найбільші навчальні заклади не тільки міста, а й регіону - Львівський університет та Політехніка. Для обох цих закладів три тижні боїв у місті стали справжнім випробуванням. 

У "сусідській війні", як назвав бої у Львові польський мемуарист, важили не лише політичні симпатії, а й прагнення зберегти як інституції у відносно цілому стані, так і географічне розташування головних корпусів. Історія двох львівських навчальних закладів у дні Листопадових боїв 1-21 листопада 1918-го добре ілюструє, як можуть змінюватись позиції у конфлікті, залежно від ситуації. Тим  більше, що участь у боях брали і студенти.

Головний корпус Львівської Політехніки

Політехніка з самого початку не мала шансів опинитися поза війною. У школі Марії Магдалени неподалік Політехніки розташувався штаб однієї з польських тактичних груп, а район Політехніки входив до району, опанованого поляками уже в перші дні боїв. Останні точились, зокрема, у районі тодішньої вул. Сапєги (сучасна вул. С.Бандери), де й розташовувалися основні корпуси Політехніки. Буквально через дорогу знаходилася Цитадель (чотири вежі-бастіони та триповерхова казарма), яку українські війська утримували до кінця боїв. З іншого боку, в районі вулиці Городоцької, розташовувалися так звані касарні Фердинанда, навколо яких розгорілися запеклі бої на другому тижні протистояння.

Тож Політехніка опинилася у вогняному кільці і перебувала у ньому до кінця боїв. Серед тих польських загонів, які почали війну проти української влади, був окремий загін, складений зі студентів Політехніки.

Натомість розташований у південних околицях центральної частини міста університет так і не став, на своє щастя, осередком боїв. Але це не означало спокою. Як тільки стало зрозуміло, що місто перетворюється на арену вуличних боїв, ректор університету, отець доктор Казимир Вайс терміново скликав на нараду всіх присутніх у місті викладачів. За попередні чотири роки університет неодноразово опинявся у вирі подій, що супроводжували перехід міста з рук у руки, тож алгоритм дій був уже відпрацьованим: нарада, розподіл обов'язків, визначення, хто з викладачів та працівників за яку частину майна університету відповідає та що має робити у разі зміни ситуації.

Університет міг стати учасником збройного конфлікту не лише надавши приміщення військовим - багато викладачів були вагомими діячами громадського та політичного життя міста. Тож за будь-якої ситуації університет не міг залишатись осторонь.

Польська барикада на вул. Дорошенка
Це проявилося вже на другий день боїв. Аби переграти ситуацію на свою користь після раптового успіху українців, а також попередити масштабні вуличні бої, було запропоновано провести переговори. Результатом перемовин стала спільна декларація до цивільного населення, авторами якої виступили українські та польські громадські авторитети. Серед них виявилися два викладачі університету - Антоні Юраш та Марцелій Хлямтач. Останній, попри те, що належав до політичного табору вшехполяків, зазвичай демонстрував лояльність до легітимної влади. Після закінчення російської окупації Львова проф. Хлямтач став автором памфлету, присвяченому поведінці університетської громади "під москалем". У тексті цього памфлету, крім численних доказів лояльності працівників навчального закладу, містились також персональні звинувачення у бік кількох колег професора. Зокрема, Станіслава Грабського, який згодом став помітною постаттю у політичному житті міжвоєнної Польщі.

Проф. Марцелій Хлямтач: політичний діяч, прихильник легальних та мирних шляхів вирішення конфлікту

Ректор Вайс одразу після початку конфлікту зайняв вичікувальну позицію, намагаючись не демонструвати прихильність жодній стороні. Своєю головною метою ректор вважав запобігання руйнуванню університетського майна та уникнення репресій. Поява такого страху зрозуміла, адже попередні два десятиліття університет існував у режимі хронічного протистояння польської та української громад, однією з причин чого була енергійна полонізація університету. До того ж, більшість викладачів університету була поляками, а здебільшого саме національність визначала сторону протистояння.

Розпорядження Вайса були чіткими: технічний персонал мав цілодобово перебувати на території університету для збереження майна, приносити та переховувати будь-яку зброю категорично заборонялося, ворота університету мали постійно залишатися відкритими, а будь-яких представників української влади належало негайно впускати. Передбачаючи можливий безлад, ректор забрав до себе додому університетський скарб та ректорські регалії. Час показав, що пересторога була не зайвою: після відступу української армії з міста регалії повернули до університету, але у лютому 1919-го їх викрали.

Одразу ж з'явилась і опозиція до ректора. Група викладачів під керівництвом професора Теофіла Цєшинського висунула контрпропозицію озброїти технічний персонал та чинити опір у випадку появи представників українців. Щоб проштовхнути власну пропозицію професор Цєшинський навіть зібрав альтернативні збори викладачів у себе на квартирі. Однак спроба перетворити університет на ще один епіцентр боротьби з тріском провалилася.

Подвір'я Політехніки перетворилося у цвинтар. Зима 1918-го

Попри те, що університет знаходився відносно далеко від епіцентру боїв, він не міг уникнути уваги з боку обох сторін конфлікту. Перша ревізія в університеті відбулася вже у ніч з 1 на 2 листопада: український патруль вирішив перевірити, чи в університеті не організовується ще один опорний пункт поляків на зразок школи св. Марії Магдалени чи Політехніки. Ця подія засвідчила, що рішення ректора не втручатися у конфлікт було правильним. Тож на засіданні 5 листопада сенат, який був найвищим органом управління університетом, затвердив пропонований ректором порядок дій. 

Після цього викладачі стали смирними, хоч у пазуху клади. Між тим серед солдатів та офіцерів обох армій вистачало випускників університету різних років та спеціальностей.

Вже 9 листопада приміщення університету обстріляли з українського боку. Вогонь начебто відкрили у відповідь: українці стверджували, що їхні позиції обстріляли з даху кам'яниці по вул. Длугоша, 27 (сучасна вул. Драгоманова), де розташовувалися наукові інститути університету. Наступного дня, 10 листопада 1918-го, до одного з інститутів університету - Інституту геології - навідався український патруль з обшуком. Обшук завершився безрезультатно: на запитання, хто ж стріляв по українських позиціях і чи стріляв узагалі, так і не було отримано відповіді.

Черговий тиждень боїв університет пережив спокійно, а 21 листопада, перед самим відступом українських військ зі Львова, за звинуваченням у шпигунстві арештували професора Антонія Глузінського. Сам професор, наскільки можна судити з документів, на той час через похилий вік не брав активної участі у громадському житті, але його син і зять активно допомагали польській армії під час листопадових боїв за Львів. Між тим, заарештували саме професора. Місцем арешту став сучасний Будинок офіцерів, де під час листопадових боїв розташовувався головний штаб українського командування Львова. Там професор провів шістнадцять годин - лише після цього почався перший допит. Під час самого допиту професорові Глузінському погрожували розстрілом. Оскільки на той час уже було зрозуміло, що українці відступатимуть, ймовірність розстрілу виключати було не варто.

Професора врятував випадок: патруль, що відводив його з допиту, випадково перестрів головнокомандувач українських військ у Львові полковник Гнат Стефанів. Полковник був пацієнтом професора ще перед Першою світовою війною, тож непогано знав Глузінського. Стефанів негайно зажадав усних пояснень, а після цього витребував документи справи для ознайомлення. Після вивчення протоколу затримання та допиту Глузінського полковник наказав відпустити затриманого. Ще через добу бої закінчилися відступом українців зі Львова.

Гнат Стефанів, командувач українськими військами у Львові, рятівник професора Глузінського

Цей випадок добре ілюструє особливість українсько-польських стосунків у Галичині: у звичайному житті учасники конфлікту були сусідами, знайомими, часом друзями і родичами. У мирний час спокій забезпечувався цілим рядом неписаних правил і нюансів, включно з розподілом місць збору та дотримання, у разі потреби, взаємного нейтралітету. Та вистачало невеликого поштовху, аби ці правила розліталися у порох. Хоча навіть на цьому тлі були можливі такі жести взаємного порозуміння, як, скажімо, відпочинок навколо спільного вогнища у саду Політехніки.

Після завершення активної фази боїв обидва університети змогли передихнути, однак навчання і наукову роботу у них відновили тільки восени наступного року. До весни 1919-го Львів перебував у облозі української армії, студенти стали одним з основних джерел живої сили для обох армій, а викладачі насамперед турбувалися про власне виживання - як гриби після дощу плодилися спілки взаємної допомоги "працовнікув академічних".

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте