Наша Революция 1917

"Українців підтримувати не випадає". Як київські більшовики Леніна вдосконалювали

Більшовики вважали, що національна справа шкодить "соціальній революції"

Геннадій ЄФІМЕНКО історик, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ

Суббота, 17 Июня 2017, 16:00

"Ми підтримаємо українців в їхніх протестах проти всяких циркулярних заборон уряду, як то заборона українського військового з'їзду. Але взагалі українців підтримувати нам не випадає, бо пролетаріатові рух цей не вигідний. Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати про вугілля (Донбас), хліб (чорноземна смуга)". З такими словами 17(4) червня 1917-го до своїх однопартійців звернувся тогочасний очільник київських більшовиків Георгій П'ятаков. У цьому вислові відбилася уся гамма тогочасної більшовицької теорії та практики в "українському питанні".

Актуалізація українського питання

Поява цього спічу була зумовлена конфліктом навколо заборони військовим міністром Олександром Керенським ІІ Всеукраїнського військового з'їзду. Відповідний наказ, причиною якого були названі "військові обставини" та неможливість "відволікати солдат та офіцерів", у Києві отримали 11 червня (29 травня) телеграфом. Оскільки приблизно у той же час мали відбуватися і не були заборонені інші подібного роду з'їзди військових делегатів, то говорити про реальну обґрунтованість такої заборони не доводилося. Тому реакція українців, яку незабаром яскраво змалював Володимир Винниченко, була закономірною:

"Керенський легковажно, як дитина дмухнув у підпалену солому, бажаючи загасити вогонь. А він через те тільки дужче спалахнув. По багатьох військових частях на фронті через труднощі комунікації, та завдяки заходам військової влади до українців-салдатів оповіщення Українського Військового Ґенерального Комітету про 2-й з'їзд не дійшли. Але Керенський своїм наказом по армії з забороною українцям їхати на таке-то число до Київу на з'їзд як найкраще поінформував усіх. Закоханий у себе, наївно вірячи в свій непереможний вплив у армії, він гадав, що цього буде досить, щоб ніхто не поїхав". 

Щось схоже ми бачили у Києві наприкінці 2013 - на початку 2014-го. Варто лише згадати дії влади, які своїм наслідком мали небажане для неї ж посилення протесту.

Та повернемося у 1917-й. Віра у свій вплив в армії у Керенського зросла після відвідин ним наприкінці травня у ранзі військового міністра частин Південно-західного фронту. На прохолодну зустріч у Центральній Раді він тоді не зважив - ймовірно, згадана Винниченком закоханість у себе завадила.

Відразу після оголошення "заборонного" наказу з усіх сторін почали лунати протести українців. Першими, звичайно, відразу на цей наказ негативно відреагували Українська Центральна Рада та Український генеральний військовий комітет (УГВК), який і був організатором з'їзду. 12 червня (30 травня) 1917 резолюцію з висловленням протесту ухвалив Перший всеукраїнський селянський з'їзд, який саме проходив у Києві. У ніч на 13 червня (31 травня), мотивуючи свої дії несприйняттям цього наказу, полуботківці захопили Троїцький народний дім, де і мав відбутися військовий з'їзд...

Не залишились осторонь і більшовики. Вони були змушені виступити проти "циркулярних заборон уряду". Водночас цей наказу змусив їх визначитися із своїм ставленням до українського руху.

Обговорення, цитата з якого і дана на початку тексту, відбулося 17(4) червня 1917 р. Оцінку київськими більшовиками національно-визвольного руху українців можна розділити на кілька складових: територіальне питання, ставлення до гасла про право націй на самовизначення, оцінка ролі українського руху в соціальній революції. Причому у двох питаннях у київських більшовиків були істотні розбіжності з більшовицьким центром.

Територіальне питання, або Донбас - це Україна

Зовсім не дискусійним виявилося територіальне питання. Думка про те, що Україною слід називати територію, на якій українці становлять більшість населення, у більшовиків не викликала заперечень. Бачимо, що у своєму спічі П'ятаков згадав "вугілля (Донбас)" саме як територію України, без якої, щоправда, Росія не може обійтися.

Не заперечували київські більшовики і ленінської пропозиції провести референдум з питання про відокремлення України. Втім, як і у Леніна, сама можливість проведення такого референдуму була викликана впевненістю, що результатом стане ухвалення рішення "не відокремлюватися". Про всяк випадок нагадаю, що Центральна Рада на той час про відокремлення навіть і не згадувала.

Право націй на самовизначення

Значно суперечливішим були питання про "право на відокремлення", категоричним супротивником якого був керівник київських більшовиків. Тут позиції П'ятакова і більшовицького центру істотно розходилися. 

Ще до приїзду до Петрограду з еміграції Леніна Сталін опублікував у газеті "Правда" статтю, у якій він, у цілковитій відповідності до ухвалених раніше партійних настанов, визнавав "право на самовизначення для тих націй, які з тих чи інших причин не можуть залишитися в рамках державного цілого".

Більшовицькі керманичі добре розуміли значення радикальних гасел у національному питанні у тогочасну добу. Ленін у перший же день свого приїзду заявив, що наміри російської буржуазії не рахуватися з правами українців є анексією України. Але на місцях такого розуміння не було. Тому національне питання було винесено на порядок денний партійної конференції, яка відбулася (7-12 травня (24-29 квітня) 1917-го.

Основним доповідачем на конференції був Й.Сталін, який діяв у повному узгодженні із Леніним. Обидва більшовицькі керманичі запропонували зробити гасло про право на відокремлення одним, якби зараз сказали, із слоганів більшовиків. Пояснення просте: "Ми повинні підтримувати усілякий рух, спрямований проти імперіалізму". Інакше кажучи, у боротьбі за владу усі засоби гарні і, відповідно, національний рух теж є корисним і прогресивним. Тоді як позиція П'ятакова була геть іншою - український рух він розглядав як заваду революції.

Ленін під час дискусій на конференції зробив гучну заяву, яку і сьогодні часто цитують: "Ми до сепаратистського руху ставимося байдуже, нейтрально. Якщо Польща, якщо Фінляндія, Україна відокремляться від Росії, в цьому нічого поганого нема. Що тут поганого? Хто це скаже, той шовініст". Водночас наголошувалося на тому, що право на відокремлення не позбавляє (а по суті, як випливало з соціально-економічної програми - зобов'язує) більшовиків права і свободи агітації проти відокремлення.

Позиція П'ятакова була закономірним продовженням його київського досвіду. Ще напередодні Всеукраїнського національного конгресу, який відбувся 19-21 (6-8) квітня 1917-го у Києві, П'ятаков назвав українських соціал-демократів шовіністами, оскільки ця партія "стоїть за участь в буржуазному з'їзді і т.ін.". Та й загалом він вважав, що національна справа шкодить "соціальній революції".

Реальну причину неприйняття частиною делегатів більшовицької конференції "права націй на самовизначення" спробував пояснити прихильник позиції П'ятакова Філіп Махарадзе (представник Грузії): "Добре проголошувати загальні гасла, але спочатку варто було б подумати про те, як їх втілювати в життя". Звертаючись до відповідного прикладу із Польщею, В.Ленін роздратовано відповів: "Люди не хочуть розуміти, що для посилення інтернаціоналізму не потрібно повторювати одних і тих же слів, а потрібно в Росії наполягати на свободі відокремлення пригноблених націй, а в Польщі підкреслювати свободу об'єднання". Інакше кажучи, про реальне втілення цього гасла не могло бути й мови. Йшлося про боротьбу за владу.

Київські більшовики до червня відповідним чином й діяли: по можливості національного питання намагалися не торкатися, а при нагоді агітували за "свободу об'єднання". Але далі так продовжуватися не могло.

Корекція парадигми

Першою ластівкою, що засвідчила потребу активніших дій щодо українського руху стала згадана вище заборона Керенським українського військового з'їзду. Вже під час обговорення питання 17(4) червня один із членів київського проводу більшовиків О.Горовіц зазначив, що український рух є "солідним", а тому на нього треба зважати. Зазначимо, що того ж дня, коли київські більшовики вирішували, як ставитися до українського руху, відбувся мітинг делегатів ІІ Всеукраїнського військового з'їзду, що вже прибули до Києва. Учасники мітингу заприсяглися не повертатися до своїх військових частин до того часу, доки не буде вирішено питання про автономію України.

Військовий з'їзд розпочав свою роботу вже 18(5) червня. Його делегати дотрималися даної на мітингу обіцянки - не розійшлися до вирішення питання про автономію. 23(10) червня, тобто в останній день з'їзду, Українська Центральна Рада ухвалила свій перший Універсал, у якому і йшлося про автономію.

Незважаючи на критичне ставлення до українського руху, ще до завершення військового з'їзду більшовики публічно його підтримали. 22 (9) червня 1917-го на об'єднаному засіданні робітничих та солдатських совітів Києва вони запропонували резолюцію, у якій говорилося: "Ми, зі свого боку, підтримуємо вимогу широкої обласної автономії України та вважаємо необхідною якнайшвидшу відміну нагляду зверху та відміну обов'язкової державної мови". Промова представника більшовиків М.Зарніцина виглядала ще більш проукраїнською: "Мы поддерживаем, выдвигаемое украинцами захватное право на время революции".

Коли стало зрозумілим що більшістю голосів буде ухвалена резолюція із засудженням рішень ІІ Всеукраїнського військового з'їзду, то більшовики, разом із представниками української фракції ради солдатських депутатів, українськими есерами та українськими есдеками покинули це зібрання. За спогадами одного з тогочасних керівників Київської організації більшовиків Михайла Майорова, позиція більшовиків "знайшла співчуття в українських угрупуваннях, вони вважали нас за друзів і підтримували наші принципи як правильні в боротьбі з Тимчасовим урядом".

Більшовики - друзі України?

Ставлення до більшовиків як друзів України зміцнювалося ще й завдяки позиції центрального проводу. Так, у газеті "Правда" від 30 (17) червня 1917-го Ленін назвав "найскромнішими і найзаконнішими" вимоги УЦР про надання автономії Україні, а відмову їх виконати - "нечуваною безсоромністю, дикою зухвалістю контрреволюціонерів, справжнім виявом політики великоруського "держиморди"". Основну критику у своїй статті він спрямував проти конкурентів більшовиків у радах - есерів та меншовиків, представники яких на той час вже з'явилися в Тимчасовому уряді.

Слова Леніна були логічним виявом проголошеного більшовиками "права націй на самовизначення". Це дало формальні підстави есерівській газеті "Дела народа" та меншовицькій "Рабочей газете" звинуватити Українську Центральну Раду у "ленінстві в національному питанні". Така ленінська позиція та геть негативне ставлення до неї інших, навіть соціалістичних партій зайвий раз підкреслює той факт, що ідею відокремлення України від Росії як цілком можливого і закономірного розвитку подій першими на загальноросійському рівні декларативно висловили (не вірячи у можливість її втілення) саме більшовицькі керівники.

Щоправда, П'ятаков і далі вкрай критично ставився до гасла про право на відокремлення. На черговій міській конференції більшовиків, яка відбулася вже в липні 1917-го, свою позицію він аргументував цілком слушно: "Кажучи пригнобленим національностям: ви маєте право відокремитися, але ми вам не рекомендуємо, ми ставимо себе в дурне становище". Але саме завдяки такому формальному визнанню включно до грудня 1917-го українці вважали більшовиків хоча і винятково російською ("серед українців більшовиків немає"), але дружньою до України партією. Тоді як "п'ятаковське удосконалення" ленінської позиції, тобто висловлення реального негативного ставлення до українського руху, могло б більшовикам лише завадити.

Вже у вересні 1917-го, після корніловського заколоту та викликаною його поразкою зміною уподобань київських робітників, це "дурне становище" стало більшовикам у практичній нагоді. Саме завдяки українським соціал-демократам, тобто тим, на кого національні гасла і були спрямовані, П'ятакова було обрано головою Київського совіту робітничих депутатів. Ухвалювані відтоді його виконкомом резолюції були вже куди лояльніші до Центральної Ради, ніж раніше. Та й самі більшовики увійшли до Центральної Ради.

Невдовзі після Жовтневого перевороту переваги "дурного становища" зіграли вагому, а , можливо, і ключову роль в утриманні більшовиками влади у Петрограді. Але це вже тема іншого допису.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

 

Читайте также: