Наша Революция 1917

"Зараза для українського війська". Як приборкували радикалів-полуботківців

Наприкінці липня 1917-го самостійники спробували реалізувати на практиці ідею незалежної України

Григорій САВЧЕНКО Голова правління Київської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, професор кафедри новітньої історії Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Пятница, 21 Июля 2017, 17:20

Полуботківці від весни до середини літа 1917-го для посвячених у справи українського національно-визвольного руху, а то й для пересічних, передусім киян, були якимось особливими. Когось полуботківці надихали, для когось були покриті завісою утаємниченості, а когось і лякали. 

Полуботківці - збірна назва. Вона об'єднувала членів створеного самостійниками під орудою Миколою Міхновського 29 (16) березня 1917-го Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, його прибічників, а згодом і вояків-українців, які на початку літа заявили про себе, як полк імені Полуботка.

Розбурхана революційна стихія українського військового руху то, здавалось би, опановувалася організаційно, то несамовито бурлила. Тривалий час у військових справах першу скрипку вели Міхновський та його соратники. За словами учасників і очевидців подій, у цей час він невтомно наголошував: "доведеться нам творити українське військо революційним порядком, тебто ставлячи і ворогів і "друзів" перед доконаними фактами...".

Таким "доконаним фактом" стало самочинне постання у квітні Першого українського полку імені Богдана Хмельницького, до створення якого найбільше приклали руку Міхновський і клуб імені гетьмана Полуботка. Саме в цей час з вуст Володимира Винниченка злетіло слово "міхновщина". Михайло Грушевський зауважував, що на "...полуботківців взагалі дивилися підозріливо як на елемент непевний, а на Михновського особливо".

Вдала затія із самочинним створенням богданівського полку в Києві додавала оптимізму. Таким же самочинним шляхом розпочалося під керівництвом сотника Василя Павленка формування полку імені гетьмана Дорошенка в Чернігові. 11 червня (30 травня) 700 дорошенківців вирушили з Чернігова в Київ. По прибутті розмістилися вони на хуторі Грушки (район сучасних київських вулиць Гарматної та Миколи Василенка).

Саме в цей час Український Генеральний військовий Комітет (УГВК) активно займався спрямуванням українських поповнень в 6, 17, 41 корпуси, які верховне командування російської армії дозволило українізувати. Вже було відправлено чотири ешелони. З прибуттям дорошенківців справа загальмувалася. Вони відмовилися вирушати на фронт.

У цей час військовий міністр Олександр Керенський заборонив проведення ІІ-го Всеукраїнського військового з'їзду, який все-таки відбувся 18-23 (5-10) червня 1917-го. Новоприбулі заявили, що на фронт не поїдуть, бо, можливо, доведеться боронити і з'їзд, і Центральну Раду. З'їзд закінчився. Був проголошений І Універсал, створений Генеральний Секретаріат, а УГВК так і не зміг відправити підрозділ з Києва.

Сценарій подій закручувався в тугий вузол. Новоприбулі не залишилися на самоті. До них "пристали" 2600 вояків, котрі мусили йти на фронт як маршова рота. Зрештою на хуторі Грушки опинилося близько п'яти тисяч військовиків. Різних за своїм ідейним світоглядом, уподобаннями, баченням розвитку революції. Приправлені вони були непевним елементом. Тільки з Чернігова в Грушки потрапили 62 злочинці-каторжники, 20 колишніх жандармів і один околодочний наглядач.

Першого липня (19 червня) грушківці висунули вимоги до УГВК визнати їх 2-м козацьким полком імені гетьмана Полуботка з виборною старшиною, забезпечити зброєю, одягом та їжею. Відчувався почерк, яким розписувалося створення полку імені Богдана Хмельницького. "Фронт наш в Києві,- говорили вони, - ми повинні тут захищатись". Заклики залишитись в Києві і "тут захищати свободу України" для багатьох виявилися дієвими: підготовлені для відправки ешелони так і залишилися стояти порожніми на вокзалі. 

Полуботківці стали головним болем і для УГВК і для УЦР, яким командування російської армії ще в травні дало зрозуміти: самочинне формування полку імені Богдана Хмельницького є першим і останнім подібним прикладом.

Третього липня (21 червня) про полуботківців вчергове говорили на сесії Центральної Ради. Ситуація у будь-який момент могла вийти з-під контролю. Винниченко запропонував послати в Грушки від УЦР "поважну делегацію, щоб нейтралізувати той недобрий настрій, який панує серед 5000 солдат, який може бути заразою для решти українського війська". Проте вмовляння нічого не дали.

Наступного дня на сесії УЦР знову говорили про переговори. Стан в Грушках охарактеризував козак-полуботківець Осадчий: "Ми прийшли прохати УЦР, щоб вона віднеслась до нас прихильно, ми хочемо боронити нашу Україну, щоб УЦР розпорядилася дати нам їсти, бо ми вже четвертий день сидимо без хліба, голі, босі...". І далі слова розпачу:"...Просимо навідуватись до нас, бо нас бояться, ніби ми якісь звірі, каторжани, розбійники. Про нас наговорили бог зна чого, ми ж люди, як всі...".

Ситуацію, в яку потрапив УГВК, яскраво характеризують слова-звернення прапорщика Величка: "Ми просимо товаришів: "Відмовтесь від своїх домагань! Йдіть на фронт! Ми з болем дивимося, на вас, обідраних та голодних, але зрозумійте, що обставини змушують Генеральний комітет не задовольнити ваших домагань". Ухвала була незмінною: солдатам виконати наказ УГВК і виступити до вказаного українського запасного полку.

На додачу до цієї ухвали 6 липня (24 червня) була прийнята постанова 1-го Українського козацького ім. Б.Хмельницького, де підкреслювалося, що "позаяк козаки в Грушках при 1-му Українському полку не виконують наказу Української Центральної Ради виїхати в 6-й з. п. у Вишневець. Ми - 1-й Український полк не лічимо їх своїми братами і зрікаємося допомогати їм у всіх їхніх замірах і домаганнях".

Між тим, солдати-грушківці обрали собі командира полку імені П.Полуботка прапорщика Романенка і виконком полкового комітету.

На той час вже захлинався наступ Керенського на Південно-Західному фронті. 10 липня (28 червня) шукати компромісу з приводу державних домагань українців до Києва прибула делегація посланців-міністрів Тимчасового уряду. Розв'язка наступила у формі ІІ Універсалу. У Петрограді міністри-кадети вийшли з уряду. З урядової кризи спробували скористатися більшовики, піднявши 16-17 липня (3-4) повстання в столиці.

Грім прокотився і в Києві. Змучені і голодні полуботківці знайшли сили на організований виступ. Київ залихоманило. У день проголошення ІІ Універсалу 16 (3) липня на засіданні Комітету УЦР голова УГВК Симон Петлюра повідомив, що за наказом Головнокомандуючого полк імені Богдана Хмельницького 18 (5) липня має відбути на фронт.

Вигулькнуло і прізвище командувача КВО полковника Костянтина Оберучева, який вже заявив про себе, як "противник украинизации штыка". І тут проситься дослівна репліка далеко не останнього за своїм авторитетом в УЦР Федора Крижанівського: "Я був у Оберучева і між іншим виніс таке вражіння, що Оберучев не тільки не вірить в те, що полк вийде, але він навить зауважив, що Ц. Рада мусить мати військову силу для піддержання свого авторітету. Як от роскасірувать Грушківський "полк"?"

Український соціал-демократ Валентин Садовський закликав "позбутись мілітаристичних впливів, які б вони не були. Ми мусимо позбутись військової диктатури, яка може нам загрожувати".

Пізнього вечора того ж дня на вулиці Златоустівській полуботківці ініціювали проведення розширеного засідання. Тут були і представники полуботківців та богданівців на чолі з своїм командиром підполковником Юрієм Капканом. За кілька годин прибули Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Олександр Шульгин. Вони знову закликали полуботківців виїхати на фронт. Консенсусу знову не знайшли.

Ймовірно, що пізніше на цьому ж засіданні остаточно було затверджено план виступу полуботківців. Вони проголошували: "Ми, українці-козаки, що зібрались в Києві, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. Після проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні".
Опівночі з 17 на 18 (4-5) липня командир богданівців підполковник Капкан довідався про початок виступу і направив у Грушки команду кінних розвідників. Згодом з трьома сотнями богданівців послідував у тому ж напрямку. По дорозі зупинив два автомобілі, а неподалік Караваєвых дач затримав біля чотирьох тисяч вояків і не пускав їх в місто з 2 до 5 ранку. Богданівців прорвали пущені на них чотири вантажівки з озброєними людьми.

Полуботківці на кількох автомобілях почали господарювати на Хрещатику і Олександрівській (нині - вул. Грушевського) вулиці. Був арештований начальник міліції поручик А.Лепарський та міліціонери, які потрапили під руку. На шосту годину було оточене приміщення державного банку, який охороняли юнкери, 300 чоловік увірвалися в казначейство. Було заарештовано генерала Цицовича, коменданта Києва. Постраждало суттєво мешкання полковника К.Обручева. В арсеналі полуботківці захопили 10 кулеметів і 1200 чи то 1500 гвинтівок.

Десь о 7 годині ранку підполковник Капкан видав наказ № 1 про те, що він тимчасово бере владу в Києві і, щоб уникнути страшної бойні, не закликає не проводити ніяких виступів проти українців.

Активну діяльність Капкан припинив опісля 10 ранку, відмінивши свій наказ, коли представники офіційної військової влади Києва прийшли до згоди з УЦР.

Українська Центральна Рада, УГВК беззастережно стали на шлях приборкання виступу полуботківців. Вони координували свої дії зі штабом Київського військового округу. Виконуючий обов'язки головного начальника Київської військової округи генерал-лейтенант Трегубов видав наказ по Київському гарнізону, яким доручав члену УГВК генерал-майору Кондратовичу за згодою з УЦР встановити у гарнізоні порядок. До наведення порядку, зокрема, підключилися російські кірасири.

Голова Генерального секретаріату Винниченко під вечір надіслав телеграму Тимчасовому уряду, де заявляв що "Генеральний секретаріат вжив рішучих заходів до встановлення порядку. Викликано військо гарнізону, як українці, так і росіяни, охороняють місто". Окремо підкреслювалася відмінна від Петрограду роль більшовиків: "Місцеві організації більшовиків, разом з іншими революційно-демократичними організаціями, сприяють заспокоєнню".

Проте загасити конфлікт цього дня повністю не вдалося. Під ранок у випадковій перестрілці з юнкерами (ті думали, що то повернулися полуботківці) на розі вулиці Володимирської та Бібіковського бульвару загинув один богдановець, а двох було поранено.

20 (7) липня до Києва повернувся очільник КВО полковник К. Оберучев. З рапорту генерала Кондратовича він зрозумів, що УГВК, Центральна Рада приборкати бунтівників не в змозі. Частина полуботківців, повертаючись в Грушки, захопила з собою чимало зброї. У розпорядження генерала Кондратовича був наданий загін із трьох родів зброї. Грушки оточили, а полуботківців остаточно "втихомирили". Особливо постаралися російські кірасири. Полуботківці вже були обеззброєні і цілком заспокоїлись, але кірасири, увірвавшись вночі у казарми, почали їх грабувати і бити.

Полуботківців все-таки спровадили на фронт: 23 (10) липня на залізничній станції Святошин першому ешелону із Грушок член УГВК Горемика - Крупчинський вручив прапор із написом "2-му укр-му, казачому полку імені Гетмана Павла Полуботка. Від. Ц-ї Ради".

Заарештовані ж потрапили в Косий капонір. Більшовиків, які брали участь у липневих подіях в Петрограді, звільнили вже на початку осені. Тільки наприкінці жовтня Ковалевський, доброволець підготовчої команди до української школи прапорщиків, визволив з Косого Капоніру замкнених там 8 полуботківців.

Самостійників спіткала невдача. Криклива "російська демократія", яка так боялася, що українці заженуть їй ніж в спину, могла хвильку перепочити. Не за горами був корніловський заколот. Але київські події показали, що навіть на не підготовленому ґрунті ідея може прижитися, коли вона адресована голодним, яких відправляють на фронт.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

Читайте также: