Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Чорноморський Фатерлянд. Як німецькі колоністи хотіли власну державу в Україні

Четверг, 5 Июля 2018, 20:00
"Незалежна Крим - Таврида" мала забезпечувати політичне і економічне домінування Німеччини в Причорномор'ї

100 років тому, 5 липня 1918 року, фактично зазнав поразки план німецьких колоністів у Північному Причорномор'ї отримати власну державу на територіях півдня України та Криму. Попри всі намагання тутешніх німців, МЗС Німецької імперії остаточно відхилило цей амбіційний проект через політичні ризики, і хоча сама ідея витала у повітрі до поразки Берліна у Першій світовій війні, шансу на її реалізацію вже не випало.

Прибуття кайзерівських військ на територію України у березні 1918 року і прагнення Німеччини захопити Крим та Севастополь як "розбійницьке гніздо" Чорноморського флоту спровокували у місцевих німецьких колоністів сплеск надій на нормалізацію їхнього життя. Місцеві німці, найбагатша та одна з найвпливовіших національних меншин Російської імперії, зазнали утисків з боку царської влади після початку Першої світової війни. Їхнє вигнання в Азійську частину держави вкупі з конфіскацією майна завдало непоправної шкоди і економіці України з Кримом, і, зрозуміло, самим німцям. Переживши імперські репресії та першу хвилю більшовицького терору, тепер уже українські німці прагнули убезпечити себе на майбутнє.

Вільгельм Грьонер

Успіхи німецьких військ активізували німецьких колоністів, на чолі яких стояли колишній міністр колоній Німецької імперії Фрідріх фон Ліндеквіст та пастор з Бессарабії Імануїл Вінклер. 26 березня 1918 року начальник штабу німецької групи армій "Айхгорн-Київ" Вільгельм Грьонер зробив такий запис у щоденнику: "Вчора у мене були його екселенція фон Ліндеквіст, який щойно прибув зі Ставки, та пастор Вінклер, голова довірчої ради німецьких колоністів Причорномор'я. Вони збираються розгорнути серед німецьких колоністів у Південній Росії пропаганду на користь побудови у Причорномор'ї та у Криму (там за підтримки татар) німецького державного утворення, яке перебувало б під захистом Імперії. До його складу мали б увійти також Херсон та, можливо, навіть Одеса. В такому випадку у стосунках між Німеччиною та Австро-Угорщиною дійшло б до боротьби а-la 1866 рік. Окрім того, Україна повинна отримати Одесу й виходи до Чорного моря, інакше її знову підштовхнуть в обійми Великоросії".

Ще до вторгнення у Крим Ліндеквіст спокушав заступника начальника німецького генштабу Еріха Людендорфа чималими запасами продовольства у поселеннях колоністів та можливістю вербувати їх до збройних сил. З'їзд 700 німецьких колоністів Херсонщини, що відбувся в Одесі 9-10 квітня 1918 року, виступив із проханням до кайзера і німецького уряду створити у Причорномор'ї державу для переселення до неї німців з усіх теренів колишньої Російської імперії. За планом Вінклера, ця держава мала простягатися від Одеси до гирла Дунаю. Вінклер стверджував, що рано чи пізно Україна возз'єднається з Росією, тому чорноморська колонія Німеччини має бути повністю незалежною від Києва.

Еріх Людендорф

Людендорф у своїх мемуарах визнав, що підтримував ідею зосередження німецьких поселенців в одному місці, але заперечував, що виступав за створення для них окремої держави. Однак офіційні німецькі документи свідчать проти нього. У спеціальному меморандумі, переданому до МЗС у середині квітня 1918 року, Людендорф характеризував Крим як територію, "якнайкраще придатну для створення оплоту німецьких колоністів на Сході". Кримську колонію слід було тісно зв'язати з Україною, а Севастополь зробити "німецьким Гібралтаром" на Чорному морі. Однак тоді міністерство виступило різко проти, побоюючись ускладнень українсько-німецьких стосунків, тож цей план був на деякий час відкладений.

Кайзерівська окупація Криму 1 травня 1918 року дала нове дихання ідеї утворення на півострові держави німецьких колоністів. І поки два генерали-правителі, Павло Скоропадський та Сулейман Сулькевич, зійшлися у герці за статус Тавриди, колоніальний проект все поширювався й поширювався, аж допоки не дійшов до імператора Вільгельма ІІ. Силу цих настроїв відчував сам український гетьман: "Майбутнє Криму теж було неясним. З одного боку, німці там утвердилися, і їм Крим все більше і більше подобався. Які були плани німців, мені було достеменно невідомо, але з розмов з ними я відчував, що отримання морської бази на Чорному морі на Кримському півострові було для них надзвичайно бажаним. А позаяк в Криму є багато німецьких колоністів, то мені здавалося, їх плани заходили іще далі".

Якщо Грьонер, як видно з його щоденника, наприкінці березня ще ставився до колоніального проекту скептично, то вже за місяць змінив свої погляди. Так, 5 травня 1918 року його ставка звернулася до райхсканцлера Георга Фрідріха Карла фон Гертлінга із меморандумом, в якому аналізувався стан німецьких колоністів в Україні та містилися конкретні пропозиції щодо їхнього статусу:

"1. Об'єднати Таврію та Крим у незалежну державу.
2. Переселити до цієї держави німців, що на цей час залишалися у південній Росії (включно з Бессарабією та Кавказом).
3. Забезпечити у цій державі економічні пільги для Німецької імперії й право на використання Севастополя у якості бази німецьких ВМС на Чорному морі.
4. Прилучити цю державу до України й забезпечити між ними зв'язок, який існує між Баварією та Пруссією".

У меморандумі констатувалося, що з огляду на неможливість тривалого існування незалежної кримської держави, вона має увійти у федеративні відносини із Україною. Метою всього плану, наголошувалося у меморандумі, було забезпечити економічні інтереси Німеччини у Чорноморському регіоні, а доцільність відокремлення півострова аргументувалася несприятливою для Берліна перспективою повного поглинення Криму Україною.

Георг фон Гертлінг

7 травня 1918 року в селі Бютень (нині - Ленінське) відбулася конференція німців, на яку з'їхалося майже 400 делегатів не тільки з Криму, але й з Мелітополя, Бердянська, Херсона та Одеси. Головував на конференції Вінклер, з доповіддю виступив фон Ліндеквіст. Було прийнято рішення про створення у Криму Союзу німців півдня Росії, про встановлення контакту із Німеччиною, про допомогу їй продовольством і підпискою на воєнну позику. У прийнятій резолюції підкреслювалося, що "німці-колоністи вітають німецьку армію, висловлюють подяку за підтримку, що німецькі колонії просять поширити німецьку владу на Крим, а якщо це виявиться неможливим, то дати можливість переселитися [їм] у Німеччину".

На конференції у бельгійському Спа 11 травня 1918 року колоніальний проект, підтриманий Людендорфом, наштовхнувся на рішучий спротив міністра закордонних справ Ріхарда фон Кюльмана та посла в Україні Мумма фон Шварценштайна і був відкладений у довгу шухляду. Єдине, чого вдалося досягти ініціаторам - це призначення при уряді гетьмана Скоропадського особливого представника у справі захисту німецьких поселенців князя Генріха Ройса. Але той, за іронією долі, теж виявився противником утворення незалежної колонії у Криму.

Ріхард фон Кюльман

Втім, Ліндеквіст не збирався здаватися. 8 червня 1918 року він знову зустрівся з Людендорфом, щоб заручитися його підтримкою перед зустріччю з імперським канцлером Гертлінгом. Новий план полягав у наступному - позаяк Крим мав поступово об'єднатися з Україною, Києву слід було нав'язати нові умови як ціну за подібну поступку, а саме дозволу на переселення до Криму та Північної Таврії німців з внутрішніх областей Росії. Це, за Ліндеквістом, було чи не єдиним способом убезпечити російських німців від втрати національної самобутності та повної асиміляції. Співробітник МЗС Німеччини Оскар Пауль Траутман, який був присутній на зустрічі Ліндеквіста з канцлером, зазначив, що подібний план викличе опір українців. Він вважав, що домогтися від гетьмана гарантій прав німецьких поселенців на контрольованій ним території буде цілком достатньо.
Натомість із розумінням до нового плану Ліндеквіста поставився Людендорф. Щоправда, він вже дійшов висновку, що створення окремої німецької держави у Причорномор'ї неможливо через її беззахисність у випадку війни, але генерал погодився з думкою, що німецькі поселенці з різних областей на Сході повинні зібратися в Криму і сусідній Тавриді. У новому меморандумі з питання німецьких колоністів на Сході Людендорф виклав докладну програму їх розселення у Криму та на інших придатних для цього територіях. Людендорф писав про "незалежну Крим - Тавриду", яка буде забезпечувати політичне і економічне домінування Німеччини в Причорномор'ї, і яка буде знаходитися у тісному зв'язку із Україною. Також він знову згадав про необхідність перетворення Севастополя на оплот німецьких військово-морських сил. За задумом генерала навколо Грузії утворювався "антислов'янський союз", до якого також мали увійти Дон, Кубань, Терек та приволзькі козаки. А от характер зв'язків Криму з Україною чітко визначений не був.

Мумм фон Шварценштайн

Цей план, як і попередні, наштовхнувся на опір дипломатів. Посол Шварценштайн дізнався про нову ідею Людендорфа від майора Фрідріха Брінкмана, "політичного офіцера" при штабі німецьких військ в Україні, цього разу на його бік став Грьонер. Вони відкидали план Людендорфа як утопічний, натомість знову наполягали на підтримці незалежності України та поступовому входженні Криму до її складу. Були представлені різні аргументи, аби переконати Людендорфа в тому, що інтереси німецьких поселенців на Сході будуть забезпечені і без створення окремої держави. 16 червня 1918 року МЗС Німеччини ще раз оголосило Верховному головнокомандуванню, що виступає проти утворення "Криму-Таврії", проголошення незалежності якої суттєво посилило б підтримку населенням півострова ідеї "єдиної Росії" та зіпсувало би німецько-турецькі стосунки.

Одночасно Ліндеквіст зробив ще одну спробу здобути підтримку своєї ідеї з боку імператора, запропонувавши йому, щоб колоніальна держава у Криму керувалася німецьким регентом. Однак кайзер Вільгельм ІІ висловився на підтримку позиції своїх дипломатів та відмовив Ліндеквісту. Але Людендорф аж ніяк не полишив своїх планів щодо створення німецької колоніальної держави у Причорномор'ї. У своїй телеграмі до Спа 2 липня 1918 року, напередодні чергової наради імперського керівництва, він зазначав:
"Етнографічно Крим не є Україною, ми не обіцяли передачу цієї території Україні. Таким чином, Україна не має підстав заперечувати проти нашого плану зосередження німецьких поселенців на півострові. Україна, природно, прийме такий план, тому що Крим, який залишиться у розпорядженні Великої Росії, буде представляти для Києва набагато більшу проблему, ніж заселений німцями Крим, що підтримує тісні зв'язки з Україною. Важко зрозуміти, чому подібне зосередження німців на одній території повинно бути менш прийнятним для України, ніж розсип німецьких поселень по всій країні. Більш того, інтерес Німеччини понад усе. У наших інтересах створити політичну спільність на берегах Чорного моря. У такій спільності переважатиме німецький елемент, і вона послужить базою для нашого подальшого просування на Схід".

Фрідріх фон Ліндеквіст

Конференція 2-3 липня у Спа, що цього разу проходила під головуванням кайзера Вільгельма II, хоча і не підтримала проектів Людендорфа щодо облаштування у Криму німецьких колоністів, все ж не виступила і за негайне входження півострова до складу України. Брінкман доповідав: "Коли ми вступали до Криму, усі чекали, що ми візьмемо на себе захист країни. Потрібно було покінчити зі становищем, коли в країні немає уряду. Ми стояли перед дилемою, позаяк там немає можливості втілити декларацію про самостійність країни на основі народного волевиявлення. Тепер Великоросія та Україна претендують на Крим. Згода у цьому питанні між обома так само неможлива, як і у питанні про кордон. Порядок, у всякому разі, потрібно встановити. Більшовицькі злочинці там ще на свободі. Ми не можемо заднім числом чинити правосуддя. Населення не в змозі сформувати уряд. Генерал Сулькевич готовий керувати країною у згоді з нами. Але він відхиляє будь-яке політичне співробітництво з Україною. Така вимога призвела б до падіння його уряду. Ми повинні зважати на те, що Крим скоро звернеться до імперського уряду з приводу визнання його самостійності".

Кайзер Вільгельм II

Того ж дня була ухвалена наступна резолюція з "кримського питання": "Місцеве військове командування вважає уряд генерала Сулькевича урядом де-факто, незважаючи на відсутність формального визнання його з боку імперського уряду. Не варто лише сприяти самостійності майбутнього Криму".

На другий день обговорювалося, серед інших, і питання призову на службу до збройних сил Німеччини німецьких поселенців з Причорномор'я, а особливо - з Криму. Людендорф розумів, що колоніальний проект матиме більше шансів на схвалення, якщо у кайзерівському війську служитиме багато вихідців з колишньої Російської імперії. За його рекомендацією ухвалили спрямувати зусилля для залучення на службу добровольців з числа поселенців, обіцяючи імперське громадянство тим, хто братиме участь у військових діях.

Хоча Людендорф наголосив, що призов на військову службу кримських німців мав сенс лише після ухвалення чіткого рішення щодо майбутнього статусу Криму, чого зроблено не було, результатами конференції він залишився задоволений. Генерал розпорядився почати негайну підготовку до масового призову німецьких поселенців на окупованих Німеччиною територіях, кількість яких оцінювалася у 600 тисяч осіб. Перед відправкою на Західний фронт вони мали пройти тримісячний вишкіл. Втім, як і передбачали скептики, реакцію поселенців на заклик служити у кайзерівській армії важко було назвати жвавою, тож за деякий час план призову скасували.

Німецька колонія Александрфельд (нині - Верховина)

Ну і без відповіді ці ініціативи Людендорфа не залишило Міністерство закордонних справ. У розлогому меморандумі 5 липня 1918 року зовнішньополітичне відомство ще раз наголосило на неприйнятності створення німецької колоніальної держави у Причорномор'ї. Головними аргументами були наступні:
1) технічні складнощі реалізації подібного плану;
2) політичні складнощі, які неминуче виникнуть незалежно від того, залишиться Україна незалежною чи возз'єднається із Росією;
3) проблеми із Туреччиною, особливо після відхилення плану створення турецької колонії у Криму;
4) неприйнятність твердження, ніби зосередження німецьких колоністів у Причорномор'ї створить умови для їхнього максимального захисту;
5) переконання, що розселення великої кількості німецьких поселенців по всій території призведе до посилення німецького впливу на великих просторах Сходу;
6) переконання, що можлива успішна репатріація німецьких поселенців і що у цьому питанні будуть співпрацювати українці та інші народності.

Також МЗС запропонувало низку конкретних рекомендацій, призначених гарантувати повний захист інтересів німецьких колоністів на Сході: організувати місцеві та районні адміністративні установи, очолювані німцями; проголосити свободу віросповідання та вибору освітніх програм; забезпечити присутність німецьких представників у законодавчих органах країн проживання; створити посаду спеціального міністра або представника німецьких поселенців при центральному уряді країни; надати німецькій владі право захищати інтереси своїх колоністів. Меморандум мав бути останнім словом Міністерства щодо проблеми німецьких поселенців на Сході - і Людендорф, принаймні публічно, більше не заперечував проти нього.

Німецька колонія Орлово

Таким чином, незважаючи на енергійну підтримку, яку до початку липня німецькі військові надавали плану створення німецької колоніальної держави у Криму і на сусідній території, фактично для реалізації цього плану майже нічого не було зроблено. Деякі російські джерела стверджують, ніби німецька влада займалася мало не пошуком місць розселення німців у Криму, розробкою схем будівництва нових залізничних колій та морських портів, а також скупкою нерухомості, проте жодні офіційні документи не підтверджують цього.

Щоправда, лідери поселенців не погоджувалися з тим, що обговорення їхніх пропозицій завершилося безрезультатно. За деякий час, 22 серпня 1918 року, таємна рада німецьких колоністів Причорномор'я на чолі із пастором Вінклером подала новому міністру закордонних справ Паулю фон Гінце великий меморандум. У ньому містився план створення "поселенської території в Причорномор'ї під повним захистом Німеччини". Лідери колоністів прогнозували перетворення того, що вони абстрактно називали "поселенською територією" (до якої входив не тільки Крим, але також сусідня Таврія, південна частина Катеринославської губернії та південна Бессарабія, зокрема - гирло Дунаю), на невід'ємну частину імперії. Крім того, вони відкидали запропонований раніше союз цієї колоніальної держави із Україною. Замість цього вони закликали поширити німецьку сферу впливу на все Північне Причорномор'я аж до Донської області, що забезпечило б німцям надійний сухопутний шлях до Персії, Афганістану та Індії.

Пауль фон Гінце

МЗС Німеччини не поспішало з відповіддю на меморандум. Міністерство відповіло тільки у середині вересня короткої нотою голові Товариства німецьких поселень і міграції. У ній неприйнятність плану концентрації східних німецьких колоністів у Причорномор'ї обґрунтовувалася "непрактичністю". Проте представники поселенців продовжували домагатися реалізації свого плану і призначили на 5 листопада 1918 з'їзд колоністів Криму і Південної України, який, втім, так і не відбувся.

Поразка Берліна у Першій світовій війні зняла з порядку денного усі питання щодо незалежності німецьких колоністів у Причорномор'ї.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте