Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Десять днів, які змінили Росію. Чому так швидко скинули царя
Воскресенье, 12 Марта 2017, 14:00
Повалення самодержавства стало відправною точкою Української революції

Перед початком розповіді зазначимо, що Росія на той час жила за юліанським календарем, який на 13 днів відставав від чинного нині (а в 1917 - в усьому західному світі) григоріанського. Дати у нашій розповіді подаються за сучасним календарем, але іноді в дужках згадується і те датування, яким користувалися у 1917. Це для розуміння того, чому, приміром, повалення царату, яке відбулося у березні, називають "Лютневою революцією". То ж почнемо.

Плин тогочасних подій у Петрограді був стихійним і, водночас, закономірним. Царат вже остогид як "верхам", так і "низам", про що йшлося у першій статті нашого проекту. Наявні для тогочасного ладу загрози добре розуміли в Охоронному Відділенні, яке відповідало за безпеку в Петрограді. Розуміли, але так само, як і спостерігачі за вулканом, що прокидається, вдіяти нічого вже не могли. 18 лютого доповідь "Охоронки" про становище в Петрограді завершувалася таким пророчим висновком: "Якщо населення не влаштовує голодні бунти, то це ще не означає, що воно їх не влаштує у самому найближчому майбутньому: озлоблення зростає, і кінця його зростанню не видно. А що такого роду стихійні виступи голодних мас стануть першим і останнім етапом на шляху до початку безглуздих і нещадних ексцесів найбільш жахливої з усіх - анархічної революції, - сумніватися не доводиться".

Проблеми з хлібом виникли доволі несподівано: через снігові замети на кілька днів припинився підвіз хліба до столиці. Це стало вагомим приводом для початку масових протестів. Але "наверху" не збагнули масштаб подій - там здавалося, що ситуацію легко владнати, відновивши стабільне постачання хліба.

Незадоволення мас втілювалося у страйках та демонстраціях. Третього березня почався страйк в одному з цехів Путиловського заводу. До 6 березня він охопив увесь завод, на якому працювало понад 30 тис. робітників. Незважаючи на прогрес у перемовинах із страйкарями, 7 березня адміністрація заводу оголосила локаут (зупинку роботи заводу та звільнення усіх працівників). Як наслідок - у місті виникла критична маса робітників, яким не було чого втрачати і які відтепер були незахищені від мобілізації. А на війну їм іти ой як не хотілося - то була переважно селянська справа. Локаут і інші такого роду вимушені дії "верхів" дали підстави деяким дослідникам вказувати на "масонський слід" Російської революції.

Незворотні, як з'ясувалося потім, події почалися 8 березня, який вже тоді мав статус Міжнародного жіночого дня. За тогочасним юліанським календарем це було 23 лютого і в цьому нині чимало хто теж бачить символізм. Того дня соціал-демократичний міжрайонний комітет Петрограду організував страйк жінок-робітниць на знак протесту проти продовження війни, дорожнечі і продовольчих утруднень. Пройшла масова маніфестація, ядро якої становили робітниці Путиловського заводу.

9 березня масові маніфестації продовжилися. Саме цього дня пролунали перші постріли, пролилася перша кров. Але тоді ж трапився і знаковий випадок, який дозволив припустити: війська у натовп стріляти не будуть. В загальних рисах картина змальовувалася так: поліцейський агент вдарив шаблею студента з натовпу, а у відповідь військовий козак, що стояв поряд, важко поранив цього поліцейського. Поширення переказу про цей випадок надавало маніфестантам наснаги для подальшого спротиву.

10-11 березня протести переросли у загальний страйк. Тепер вже лунали політичні вимоги - йшлося переважно про відставку уряду. На вулиці міста було виведено війська. Хоча загалом військові у натовп не стріляли, кількість загиблих стрімко зросла. За свіжим слідом подій зазначалося, що "стрілянину здійснювали якісь невідомі люди із таких місць, які було неможливо виявити". У нашого сучасника мимоволі проводяться аналогії з подіями 20 лютого 2014 року. У 1917-му досить швидко з'ясувалося, що стріляли переодягнені поліцейські або, як їх ще називали, "фараони", і діяли вони за заздалегідь узгодженим зі своїм керівництвом планом.

Протестувальників підтримала Державна Дума, яка 10 березня ухвалила: "Уряд, який закривавив руки свої кров'ю народу, не має більше права з'являтися до Державної Думи і з цим урядом Державна Дума розриває назавжди".

Голова Думи Михайло Родзянко звернувся до царя з вимогою призначити новий уряд. Бачимо, що у монарха ще залишалося поле для маневру. Але він ним не скористався. Самодержець не пішов на поступки і вимагав лише одного - припинення заворушень. Цій меті слугував його наказ призупинити роботу Думи з 11 березня: у її діях цар вбачав одне з основних джерел заворушень.

Рада старійшин Думи, обговоривши на екстреному засіданні цей наказ, ухвалила: "Державній Думі не розходитися". Родзянко призначив засідання Думи на понеділок 12 березня. Того дня і стався рішучий перелом у протистоянні, який вирішив долю монархії. Згодом саме 12 березня відзначався в СРСР як "День повалення самодержавства". Так тривало до 1940 (з 1930-го цей день був вихідним лише в сільській місцевості). Що ж тоді трапилося?

Зранку 12 березня на бік протестувальників почали приєднуватися солдати запасних батальйонів гвардійських полків - Волинського, Павловського, Литовського, Преображенського. Вважається, що ініціативу виявив унтер-офіцер Тимофій Кірпічніков, який очолив бунт навчальної команди у Волинському полку. Символом переходу на бік страйкарів став червоний прапор.

Того ж дня повсталі захопили Арсенал і Адміралтейство, заволоділи Петропавлівською фортецею і випустили на волю політичних в'язнів та заарештованих напередодні бунтівних солдат. Було розгромлено і підпалено Охоронне відділення, архіви та наявні справи з якого були знищені.

Такий розвиток подій перекреслив можливість порозуміння з верховною владою. Розбурханий Петроград вимагав вже не відставки уряду, а зречення самодержця. Близько 13 години делегація повсталих прийшла до Думи, де здобула повну підтримку. Приблизно у цей же час голова царського уряду Голіцин телефоном повідомив Родзянка про те, що він і весь його уряд подали у відставку. Але то було запізніле рішення.

Після отримання звістки про відставку уряду Державна Дума створила не передбачений законодавством орган з довгою назвою "Тимчасовий комітет Державної Думи для встановлення порядку в Петрограді і для відносин з установами та особами". Анархії опозиційні до царя верхи не бажали.

Того ж дня було утворено Петроградську раду робітничих депутатів (увечері до її назви було додано "і солдатських"), перше засідання якої відбулося о 9 годині вечора у Таврійському палаці. На чолі виконкому став лідер соціал-демократичної фракції Думи меншовик Микола Чхеїдзе. Його заступником обрали трудовика Олександра Керенського, який був найпопулярнішим у масах депутатом Думи від лівих партій.

Петроградська рада прийняла відозву, опубліковану 13 березня (28 лютого за тогочасним юліанським календарем) у першому номері нової газети "Известия Петроградского совета рабочих депутатов". В ній говорилося: "Боротьба ще продовжується, вона повинна бути доведена до кінця. Стара влада повинна бути остаточно скинута, щоб звільнити місце для нового народного управління. У цьому порятунок Росії... Усі разом спільними силами будемо боротися за повне усунення старого уряду і скликання Установчих зборів, обраних на підставі загального, таємного, прямого і рівного виборчого права".

Повсталі повністю оволоділи містом. Наступного дня у колонці газети під промовистою назвою "Арестованные враги народа" (он вони коли вперше з'явилися!) містився перелік заарештованих вищих керівників царату, серед яких був і командувач Петроградським округом генерал Сергій Хабалов.

Цар, який ще з 7 березня перебував за межами Петрограду, наказав придушити повстання. Але ці спроби потерпіли крах: накази або не було можливості виконувати, або військові просто відмовлялися це робити. Очолювана кадетами в обох законодавчих палатах (Державній Думі та Державній Раді) більшість, сформована ще після військових поразок Росії 1915-го, була налаштована проти самодержця. Члени Державного Ради у написаному в ніч на 13 березня зверненні до царя чітко охарактеризували ситуацію: "Вимушене безробіття і крайнє загострення продовольчої кризи... довели маси до повного відчаю. Це почуття ще більш загострилося тією ненавистю до уряду і тими важкими підозрами проти влади, які глибоко запали в народну душу".

Після низки невдалих спроб придушити повстання під тиском делегації Державної Думи та командуючих фронтами, серед яких був і рідний дядько царя Микола Миколайович, Микола ІІ погодився зректися престолу. Так співпало, що саме в той час і без того хворий на гемофілію дванадцятирічний спадкоємець престолу Олексій важко захворів. "Государиня увесь час перебуває в істериці. У спадкоємця температура 39 - кір" - писали "Известия" 15 березня. Щоб не розлучатися із сином, 15 (2) березня цар підписав зречення і за себе, і за Олексія на користь брата Михаїла. 

Того ж самого дня Тимчасовий комітет Державної Думи за погодженням з Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів сформував Тимчасовий уряд. Він мав правити Росією до скликання Установчих зборів. Очолив уряд князь Георгій Львов, представників партії конституційних демократів (кадетів). Заднім числом, вже після зречення, Микола ІІ теж призначив Львова прем'єр-міністром - це сприяло легімітизації нової влади. До складу Тимчасового уряду увійшло 12 осіб, сім з яких були кадетами.

Наступного дня Михаїл підписав акт про відмову негайно взяти владу. Але це не було зречення престолу! У цьому акті йшлося про намір прийняти верховну владу лише після того, як таке рішення ухвалять Всеросійські Установчі збори. А до їх скликання він закликав усіх "підкоритися Тимчасовому уряду, що за почином Державної Думи виник". Зауважимо таку деталь: у березні 1917 ще не йшлося про перетворення Росії на республіку, вперше вона була так названа лише у вересні 1917-го.

17(4) березня Маніфест Миколи II про відречення і Акт про відмову від прийняття верховної влади Михаїлом Олександровичем були опубліковані - в "Известиях Петроградского совета рабочих и солдатских депутатов". Перший акт Російської революції завершився.


Питання про форму правління в Росії передавалося на розгляд Установчих зборів, негайна підготовка до яких була названа однією з восьми основних завдань Тимчасового уряду. Делегатів мали обрати на принципах загального, рівноправного, таємного і прямого голосування. Власне, саме Установчі збори і мали стати завершальним акордом Російської революції.

Ще одним публічним зобов'язанням Тимчасового уряду стало "нероззброєння і невивід на фронт тих військових частин, які взяли участь у революційному русі". Таким чином, повстанці заслужили право не йти на фронт.

Для України найбільше значення мала тверда обіцянка скасувати національні обмеження. Однак партії, що увійшли до Тимчасового уряду виявилися не готовими йти далі скасування особистих національно-культурних і релігійних обмежень. Для них була, по суті, не лише альфою, але й омегою змін у підходах до розв'язання національного питання постанова Тимчасового уряду від 2 квітня (20 березня) 1917 р. «Про відміну віросповідних та національних обмежень». Цим документом скасовувалися усілякі обмеження громадян, обумовлені національним походженням та вірою, та дозволялося вживати «інші, окрім російської, мови та говори в діловодстві приватних товариств, при викладанні в приватних навчальних закладах різного роду та при веденні торгових книг» . 

Це рішення, яке більшовицький фахівець з національного питання Семен Диманштейн згодом образно назвав скасуванням «зоологічної форми національного гноблення для окремих особистостей», було необхідним, але в тих умовах вже недостатнім. Адже, як цілком слушно відзначав Диманштейн, «національності в цілому прав не отримували» . Воно не могло задовольнити український національний рух, що стрімко розширювався, і в тому числі охоплював армію. 

Серед активних учасників революції і, зокрема, серед солдатів, виявилося чимало українців. Незабаром завдяки саме солдатським масам та наявним у місті представникам української інтелігенції Петроград на певний час перетворився на один із центрів боротьби за національні права українців.

Геннадій Єфіменко - історик, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України. Автор публікацій з історії радянської України 1917-1939 років. Предмет наукових зацікавлень - національно-культурна політика в Україні, відносини між УСРР та Кремлем, вчительство, Голодомор.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

Loading...