Наша Революция 1917

Двоє проти. Чому Злука могла не відбутися

У середу, 22 січня, у Києві був легкий морозець. Йшов невеличкий сніг. Дув тихий вітер. У політиці ж вирували пристрасті - українські політики готувались до Акту Злуки

Віталій СКАЛЬСЬКИЙ історик, кандидат історичних наук, співробітник Інституту історії НАНУ

Вторник, 22 Января 2019, 11:50

У середу 22 січня у Києві був легкий морозець, до мінус 4. У деяких спогадах згадується про "морозний, сонячний день". Утім, збереглись архівні записи метеоспостережень: було похмуро, за шкалою хмарності - 10 балів з 10 можливих. Небо над Києвом було всуціль вкрито хмарами, крізь які сонце не могло пробитись. Йшов невеличкий сніг. 

Дув тихий вітер з північно-східно-північної сторони - з того боку, звідки ще два роки перед тим лунали грізні окрики на найменші прояви українського національного життя.
На межі 1917 та 1918 року звідти йшли біженці та загони більшовиків. У січні 1919-го ті ж більшовики знову стояли за кілька десятків кілометрів від української столиці. Та погляди киян-українців у цей день дивились на захід, на Галичину. Там у жовтні-листопаді 1918 року постала Західно-українська народна республіка. У Галичині здавна бачили своєю столицею Київ, наддніпрянці теж не цурались Галичини.

Шлях до єдності, соборності українців був непростим. Навіть формально був не один Акт Злуки. Їх було чотири: "передвступний" (тобто, попередній) договір від 1 грудня 1918 року, підписаний у Фастові; рішення парламенту ЗУНР - Української Національної Ради від 3 січня 1919 року, Універсал Директорії від 22 січня 1919 року та рішення Трудового конгресу від 23 січня 1919 року. А між ними - тривалі переговори, суперечки, інтриги та демарші.

Чисельна галицька делегація прибула до Києва 18 січня. Її зустріли урочисто. На вокзалі для галичан стояла почесна варта "струнких як смереки" Січових Стрільців. До потяга зі Львова особисто вийшли прем'єр-міністр Володимир Чехівський, комендант Києва полковник Євген Коновалець та начальник його штабу Андрій Мельник.

Усіх членів делегації посадили до автомобілів та відвезли до одного з найкращих готелів - "Континенталю". Потім прибулим організували екскурсії по Києву (мало хто з них бував тут), а також надали безкоштовні квитки в українські театри.


"Галичани були сенсацією цих днів" - так писав Лонгин Цегельський. Прогулюючись Хрещатиком, делегати від ЗУНР ловили на собі захопливі погляди киянок. Особливою популярністю користувались Петро Шекерик-Доників з Косова, Іван Сандуляк зі Снятина та Грирогій Дувіряк з Печеніжина. Бо вони носили традиційний одяг свого регіону - кептарі (кожушок), клепані (хутряна шапка), сукмани або опанчі (пальта). І усе вишите, яскраве.

Увечері напередодні дня урочистостей ледь не дійшло до розриву домовленостей.
Зібрались члени Директорії, деякі міністри УНР та керівники галицької делегації. Мали остаточно узгодити текст Універсалу. Основне питання - статус західноукраїнських земель в об'єднаній Україні: унітарна держава чи федеративний устрій.

Збори відразу ж перетворили на балаган. Наддніпрянці пропонували приєднати Галичину без особливих прав, їм вторив галицький соціал-демократ Семен Вітик. Натомість більшість представників ЗУНР наполягали на безумовному дотриманні фастівської угоди - повна автономія Західної України. Лонгин Цегельський навіть вдався до шантажу: "ми не підемо під Ваш диктат... Ми є державою й маємо свою армію. Хочете по-доброму федеруватися, то ми готові. А хочете нас забрати по принципу "па сьому бить" - попробуйте!".

Врешті, текст Універсалу було узгоджено. Також домовились, що державний секретар закордонних справ ЗУНР обов'язково буде вважатися першим віце-міністром закордонних справ УНР. І без його згоди жодні угоди України з Румунією, Польщею чи Чехо-Словаччиною укладатись не можуть.

Рано вранці 22 січня у будівлі Директорії (перед тим там був палац Гетьмана) Універсал про Злуку було підписано. Настала черга урочистостей.

При вході на Софійську площу з Володимирської вулиці встановили тріумфальну арку. На ній містились герби українських земель. На усіх стовпах на площі також було розвішано ці герби, а на високих щоглах - синьо-жовті прапори.

На балкони навколишніх будинків вивісили килими - дивна для нас сьогодні традиція, але так тоді прикрашали.

Об 11 годині на площі привели учнів-старшокласників київських шкіл. Схоже, звичка чиновників використовувати адмінресурс існувала уже й тоді.

Окрім школярів на Софійську площу поступово сходились військовики та різноманітні делегації. За годину майдан був заповнений вщерть. 

Рівно о 12 на площу в'їхала колона автомобілів - прибули члени Директорії, міністри УНР та галицькі делегати. Прийшли також депутати Трудового конгресу, що мав відкритись того ж дня. Пролунала команда "Позір!" (тобто, "увага" або "струнко"). На Печерську прогуркотів гарматний салют. Враз задзвонили дзвони на Софійському соборі. З воріт вийшло духовенство. Розпочався молебень.

Першим промовляв Лев Бачинський - заступник голови західноукраїнського парламенту. Він виголосив коротку промову. Потім Лонгин Цегельський зачитав постанову Української Національної Ради від 3 січня 1919 року та передав документ Леву Бачинському, а той - голові Директорії Володимиру Винниченкові. Інший член галицької делегації Ярослав Олесницький зачитав той самий документ французькою мовою.

Винниченко подякував. Тоді слово узяв інший член Директорії Федір Швець. Саме йому було доручено прочитати Акт Злуки, бо він мав чудовий бас. Його голос було справді чути!
Швецю вторили четверо спеціально підібраних дияконів. Вони стояли у кутках майдану, на спеціально споруджених трибунах, щоби Універсал могли почути усі бажаючі.

По цьому над майданом залунав спів Національного хору. "Ще не вмерла Україна", "Вічний революціонер" та "Вкраїно мати, кат сконав". Ну і звісно ж, неодноразові "Слава!". По тому - знову молитва. Релігійну частину свята провадив єпископ Катеринославський Агапіт - один із найбільших прихильників автокефалії української православної церкви. 

Після цього розпочався військовий парад. Першою йшла кіннота, за ними піхота, а власне Січові Стрільці, далі - артилерія. Глядачі аж затихли. Гармати вражали. Відчувалась сила. Охоплювала гордість за українське військо. Щоправда тієї сили не вистачило, щоби двома тижнями пізніше відстояти столицю перед більшовиками.

А за ним делегати вирушили по Володимирській вулиці до Оперного театру. Там мав відкритися Трудовий конгрес. Утім, коли народ підійшов до Опери, з балкона виступив керівник підготовчої групи (або ж як тоді називали сеньйорен-конвенту) Аркадій Степаненко. Він повідомив, що відкриття Трудового конгресу переноситься на наступний день. Це було уже третє перенесення дати. Спочатку планували зібратись 19 січня, потім - 20, 22 і врешті призначили на 23 січня.

Юрба розгублено не розходилась. Політики не знали, що робити далі. Ситуацію взялись рятувати Петлюра та Винниченко. Вони пішли до будівлі губернського земства та почали виступати з балкона.

Особливо вражаючими були слова Головного отамана: "Громадяне! Тільки тоді ми будемо кричати "Слава!" вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій нашій землі. Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я як Отаман всього війська Українського кажу вам, що зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї, доведіть, що ви гідні сьогодняшнього свята. Я сам буду кричати з вами "Слава!", коли ні одного ворога не буде на нашій території. Перед вами пройшло Українське Республіканське Військо, котре не щадить свого життя й сил у боротьбі з ворогами. Допоможіть же і ви йому одежою, харчами. Підтримайте ж Республіку, котрій ви кричите "Слава!", не словом, а ділом". Це разюче відрізнялось від інших промов - піднесених, пафосних, надміру оптимістичних.

Ввечері відбувся "коммерс" - урочиста вечеря. У будівлі Українського клубу зібрались члени Директорії, міністри, галицька делегація. Виголошували промови, піднімали тости - одним словом, контакти між двома частинами України налагоджувались якнайкраще!
Святкування злуки затягнулось настільки, що його учасники навіть порушили комендантську годину. Адже стан облоги у Києві запроваджений ще за гетьмана так і не був скасований.

Свято продовжилось наступного дня. В оперному театрі нарешті відкрився Трудовий конгрес. Його відкриття уже переносилось декілька разів. Одним із першим питань у порядку денному стояло питання Акту Злуки. Степан Витвицький, галицький делегат, зачитав рішення Української Національної Ради ЗУНР від 3 січня. А Віктор Злотчанський з Кам'янця-Подільського оголосив Універсал Директорії.

Після кількох вітальних промов, головуючий поставив на голосування питання: "Чи погоджуються збори з обома актами України Наддніпрянської і Наддністрянської?". Голосування відбувається шляхом вставання: депутати, які підтримують мають встати зі свого місця, а хто проти - залишаються сидіти.

І раптом - крики "Зрадники!" Кілька депутатів відмовляються вставати. Голосують проти! Як виявилось - це "крайні ліві". Під тиском членів конгресу встали й вони. Сидіти залишились двоє російських меншовиків. Орган українських соціал-демократів "Робітнича газета" написав "Акти Злуки ухвалені всіми голосами проти двох".

Акт Злуки відбувся.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

 

Читайте также: