Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Геть Леніна і жовто-блакитний прапор! Як Київ став "білим"

Вторник, 3 Сентября 2019, 20:00
3-го вересня 1919-го побачив світ перший номер "старої-нової" газети "Киевлянин". Сталося це завдяки черговій зміні влади в Києві, в результаті якої місто повернулося до складу "єдиної неділимої" Росії. Щоправда, ненадовго
Військовий парад на Софійській площі

Військовий парад на Софійській площі

Від січня 1918-го до серпня 1919-го Київ побував під шістьма різними владами, номінально залишаючись у складі української держави. Навіть за влади більшовиків, коли Україною фактично керували з Петрограда й Москви, радянська Україна позиціонувала себе як незалежна держава. Однак в останній день календарного літа, як результат двох поспіль змін влади, Київ на кілька місяців повернувся до складу Росії - точніше, її "білогвардійської" версії.

Наприкінці серпня 1919-го на більшовицький Київ наступали дві збройні сили з двох різних боків. З південного заходу рухалося об'єднане українське військо, яке складалося з Дієвої армії УНР та Галицької армії, під загальним командуванням Симона Петлюри. Ці дві армії об'єдналися в середині липня того ж року, після переходу Галицької армії через Збруч - з території ЗУНР, зайнятої поляками, на територію УНР. З сучасної точки зору таке об'єднання видається більш ніж природним. Але на той момент наддніпрянські українці й галичани, які віками жили в різних державах, часто не розуміли один одного. Протиріччя між ними призвели, крім усього іншого, до затримки наступу на Київ на кілька днів, що мало для українців сумні наслідки.

Основною метою білогвардійців була Москва, а не Київ. Вони наступали з півдня на північ через Курськ і Орел до російської столиці. Але, щоб убезпечити свій лівий фланг, а також заради позитивного психологічного ефекту від захоплення "матері міст руських", здійснили похід на Київ. Рухалися вони лінією залізниці від Харкова й Полтави. Звідси назва групи військ: Полтавський загін Добровольчої армії. Командував загоном генерал Микола Бредов, який у 1917-му був заступником начальника штабу Київського військового округу, а в 1918-му, за гетьмана Скоропадського, певний час служив у армії Української держави.

Українці виграли "гонку" й увійшли до Києва першими, увечері 30 серпня. Більшовики чинили їм не більше ніж номінальний опір. Зайнявши центр міста, галичани вивісили на будівлі Міської думи на Радянському майдані (таку назву у березні більшовики дали Думській площі, нині це Майдан Незалежності) український прапор. Так відбулася восьма, починаючи з лютого 1917-го, зміна влади у Києві.

Будівля Міської думи

І тут українці припустилися першої, але не останньої за ті два дні помилки. Замість того, аби як слід закріпитися в місті й взяти під надійну охорону дніпровські мости, вони перейнялися... підготовкою до параду.

Парад цей мав відбутися на Хрещатику о дев'ятій годині ранку 31 серпня, з нагоди урочистого в'їзду Петлюри до Києва. Але з сьомої ранку Ланцюговим мостом, який ніхто не охороняв, до Києва з лівого берега стали входити частини Полтавського загону. О дев'ятій ранку білогвардійські розвідники дійшли до вокзалу, де з подивом зустріли українців. Конфлікту не сталося. Білогвардійці відійшли на Печерськ. Українці, звісно, скасували парад.

Наступна зустріч конкурентів сталася в другій половині дня, безпосередньо на Думській площі. До будівлі думи, зайнятої українцями, під'їхав загін білогвардійців на чолі з командиром Зведено-гвардійської дивізії генералом Миколою Штакельбергом. Вищим начальником з української сторони був командир III-го Галицького корпусу генерал Антон Краус (Антін Кравс), з яким Штакельберг і вступив у перемовини. Дійшли того, що пізніше назвуть "п'ятикольоровим компромісом": на знак відсутності ворожнечі між сторонами по сусідству з українським біколором на будівлі думи вивісили російський триколор. Але згода тривала дуже недовго...

Кияни на Думській площі. Близько 1918-го

Командир загону "чорних запорожців" армії УНР полковник Володимир Сальський, що під'їхав у цей же час на площу, побачив російський прапор на думі й негайно в ультимативній формі зажадав його зняття. Прапор скинули, і Сальський розтоптав його копитами свого коня. Це, у свою чергу, обурило білогвардійців. Почалася стрілянина. Дуже скоро з будівлі думи зірвали вже український прапор, а російський повісили назад.

Леонід Перфецький. "Київ, 31 серпня 1919 року" (полковник Сальський розтоптує російський прапор)

Генерал Краус поїхав на Печерськ, до будівлі 5-ї гімназії (нині корпус транспортного університету на площі Слави), на переговори з Бредовим. Той фактично посадив співрозмовника під арешт і повів переговори з позиції сили. "Киев - мать русских городов, никогда не был украинским и не будет!" - заявив Бредов (віщун із нього, як бачимо, виявився неякісний). Білі фактично продиктували українцям умови угоди (хоч українських військ у Києві було приблизно втричі більше!), згідно з якими ті мали відійти від Києва на один денний перехід. Так закінчився дев'ятий київський переворот.

Населення Києва на той час симпатизувало білій армії більшою мірою, ніж українській. "Київ <...> був на три чверті чужий, не український", - згадував прем'єр-міністр УНР Ісаак Мазепа, якого важко запідозрити в спотворенні оцінок не на користь українців. Тож тріумф білогвардійців викликав радість більшості киян. Уже ранком 31 серпня ця радість висловилася в розправі з символами колишнього режиму. Як у березні 1917-го зривали портрети царя й зносили імперських орлів, так тепер збивали з будівель червоні зірки, рвали на шматки червоні прапори, ламали бюсти Леніна, Троцького, Свердлова... Під чиюсь гарячу руку потрапив і бюст Шевченка на нинішній Європейській площі. Білогвардійці, не бажаючи сваритися з українським населенням, на словах засудили цей акт вандалізму й пообіцяли покарати винних. Годі й говорити, що їх не знайшли.

Розбитий бюст Тараса Шевченка на Царській (Європейській) площі. Серпень-вересень 1919-го

Розбитий бюст Тараса Шевченка на Царській (Європейській) площі. Серпень-вересень 1919-го

Частина населення поспішила продемонструвати свою лояльність новій владі; як нерідко трапляється в подібних випадках, особливе сумління в цьому плані проявили представники колишньої влади, яким було чого боятися. "Радовалась не только буржуазия, - згадував один із більшовиків, що залишилися в Києві для підпільної роботи, - но и советские служащие <...> которые по своей подлой привычке старались показать свою преданность белым[,] и с этой целью были приколоты у многих трехцветные ленты, что значило, что приколовший - вполне "благонадежный"".

Сама ж влада проголосила, по суті, повернення до старих порядків. За важливим винятком: не відновлювалась монархія - тому що одним із основних принципів внутрішньої політики Білого руху було "непредрешение", тобто відмова від фіксації будь-якого державного ладу до Установчих зборів. Разом із тим, ще одним основним принципом було "Россия единая, великая и неделимая" (отже, про незалежність України не могло бути й мови).

Військова церемонія на Софійській площі. Крайній зліва - командувач Добровольчої армії генерал Май-Маєвський, другий зліва - генерал Бредов. Вересень 1919-го

Генерал Бредов обійняв посаду військового губернатора Києва. У його наказі від 1 вересня йшлося:

§ 1. Все декреты советского правительства отменяются.

§ 2. Счет времени устанавливается по старому стилю и часы - по Петроградскому времени.

§ 3. Приемные часы - от 11 до 1 часа ежедневно, не исключая и праздничных дней.

Отже, після 31 серпня для киян настало не 1 вересня, а 19 серпня. (Для простоти, проте, ми подаємо всі наступні дати за новим стилем.)

Практично одночасно зі взяттям Києва Добровольчою армією до міста повернувся колишній редактор газети "Киевлянин" Василь Шульгін. За півтора роки перед тим, незабаром після вступу до Києва німецької армії, Шульгін оголосив про випуск останнього номера своєї газети й закрив її на знак протесту проти окупації. Як тепер виявилося, той номер не був останнім. № 1 відродженого "Киевлянина" вийшов у світ 3 вересня. Оскільки обивателі тоді черпали повсякденну інформацію головним чином із газет, подія ця була дуже важливою в плані контакту нової влади з городянами. І, зрозуміло, "стара-нова" газета відразу ж стала рупором нової-старої влади.

На першій сторінці першого номера було розміщено величезний, на пів шпальти, портрет головнокомандувача Збройними силами Півдня Росії генерала Антона Денікіна, а по обидва боки від портрета - його ж, Денікіна, відозву "К населению Малороссии", датовану "12-м серпня" (тобто 25-м за новим стилем). Як стверджував Шульгін у своїх мемуарах, Денікін через третіх осіб передав йому прохання скласти текст цієї відозви. У відозві "создани[е] самостоятельной Украинской державы и борьб[а] против возрождения Единой России" оголошувалося "злым делом", "изменническим движением", інспірованим німцями - відомо, що Шульгін саме так і вважав - але водночас робилися реверанси в бік української мови: "Объявляю государственным языком на всем пространстве России язык Русский, но считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследования малорусского языка. Каждый может говорить в местных учреждениях, земствах, присутственных местах и в суде по-малорусски. Частные школы, содержимые на частные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке. <...> Равным образом не будет никаких ограничений в отношении малорусского языка в печати".

Перша сторінка першого номера "Киевлянина". 3 вересня (21 серпня ст. ст.) 1919-го

Обіцянки подібного роду нерідко розходяться з практикою. Однак газети українською мовою восени 1919-го у Києві справді видавали ("Слово" й навіть "Рада"; останню, втім, досить швидко закрили). Етнонім "український" хоча й був здебільшого замінений на "малоросійський", але якоюсь мірою залишився в ужитку: так, уже в другому номері "Киевлянина" зустрічаємо оголошення про запис у "15 Гусарский Украинский полк". Однак, судячи зі спогадів очевидців, особовий склад Добровольчої армії повагою до української мови не вирізнявся.

У передовій статті першого номера "Киевлянина" Шульгін у патетичному тоні висловив думку про символічне значення взяття Києва для Білого руху: "В ряду величественных ступеней, ведущих в храм Единой России, Киев - ступень предпоследняя. Выше его, на последней ступени, - зовущая, умоляющая и венчающая Москва". Подібний же тон зустрічаємо в статті Анатолія Савенка, соратника Шульгіна, в тому ж номері: "<...> будем продолжать, в меру наших сил, то святое дело служения Родине и русскому народу, за которое пострадали они, наши друзья и единомышленники". Але реальність швидко - за історичними масштабами миттєво - увійшла в розбіжність із цими красивими словами.

З перших же днів перебування у Києві білогвардійці почали, як дипломатично висловився один зі свідків подій, "тщательно вспрыскивать" свою перемогу. Без евфемізмів це означало, що вони заходилися грабувати. 42-й Якутський полк обрав місцем своєї "діяльності" київський Латинський квартал - Паньківщину. Інші частини "попрацювали" на Подолі. Рідна бабуся автора цих рядків, яка там жила, згадувала, що їй, 13-річній дівчинці, пощастило: денікінський офіцер забрав у неї всього лише ляльку (з таким обґрунтуванням: "Ты уже большая девочка, кукла тебе не нужна, а у меня маленькая дочка!"). Особливо відзначився на ниві грабежів Вовчанський партизанський загін. Генерал Бредов, дізнавшись про це, наказав заарештувати командира загону капітана Яковлєва... після чого партизани вночі напали на штаб Бредова (що розташовувався, між іншим, на Банковій, 11), поставивши проти свого командування кулемети й польові гармати (!). Як то кажуть, без коментарів.

Начальник оперативного відділу штабу Бредова капітан Євген Месснер у середині вересня опублікував невелику брошуру "Взятие Киева Полтавским отрядом" (і отримав непоганий прибуток від її продажу). "Пессимист Миша Калнин [один із працівників штабу. - С. М.] мне советовал приступить к составлению второй брошюры: "Отдание Киева войсками Полтавского отряда"", - пізніше згадував Месснер.

Песимісти мали рацію. 14 жовтня Червона армія, раптовим ударом заволодівши Києвом, вигнала білих. Щоправда, через три дні вони повернулися, цього разу злі на киян, які буцімто стріляли їм у спину... влаштували єврейський погром, що, зрозуміло, не сприяло їхній популярності... а в той же час білі армії під напором червоних вже котилися від Орла й Курська назад, на південь. Київська "російська осінь" закінчилася 16 грудня, коли містом знову заволоділи більшовики. Більше Київ у складі Росії ніколи не був.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте