Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Харків-Київ-Таганрог. Як радянська Україна незалежною та федеративною стала

Понедельник, 19 Марта 2018, 22:15
Офіційно Росія незалежність совітської України так і не визнала

На ІІ Всеукраїнському з'їзді рад у Катеринославі (нині Дніпро), який завершив свою роботу 19 березня 1918-го, радянська (тоді частіше вживалося означення "совітська") Україна вперше оголосила себе незалежною, а також вперше і востаннє - федеративною республікою. Чому так трапилося і які завдання ставила перед собою нова незалежна республіка? І у чому ж полягала та федеративність?

Підконтрольна більшовикам совітська УНР була проголошена ще 25 (12) грудня 1917-го у Харкові. Але то вже була реалізація запасного плану чи навіть вироблена на ходу імпровізація. Спочатку наміри були іншими: більшовики збиралися скликати Всеукраїнський з'їзд рад і, переобравши на ньому Центральну Раду, захопити владу в усій Україні. Вперше намір скликати такий з'їзд було озвучено 16 (3) листопада. Невдовзі після проголошення Української Народної Республіки ці плани були публічно підтримані наркомом у справах національностей Росії Йосифом Сталіним, який 30 (17) листопада у телефонній розмові з членом Київського осередку РСДРП(б) заявив: "Ми всі гадаєм, що, безусловно, необхідний крайовий з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. [...] На нашу гадку, взятися до скликання з'їзду повинні ви - кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін., звичайно, з Центральною Українською радою. Коли Рада відмовиться працювати з вами в сій справі, що є для нас маловіроятним, то скликайте його без Ради".

Бачимо, що Сталін згадав "харківців, одесців та катеринославців", тобто мова йшла про Україну у межах ІІІ Універсалу - дев'ять населених переважно українцями губерній (Таврійська без Криму).

Такий підхід до території України був характерним для більшовиків до 6 лютого (24 січня) 1918-го включно, після чого настала майже місячна пауза. Про це піде мова далі, а поки що повернемося до з'їзду. Його таки скликали у Києві 17(4) грудня. Але українці перехопили ініціативу та змогли організувати делегатів від селянських спілок, внаслідок чого більшовики та їхні прихильники опинилися в меншості. Будь-які шанси більшовиків на з'їзді знищив щойно отриманий з Петрограду "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради", у випадку невиконання якого Совнарком оголошував себе у стані війни з Україною. Ультиматум активізував антибільшовицькі настрої серед делегатів, вони майже одноголосно його засудили та ухвалили рішення "висловити цілковите довір'я Центральній Українській Раді та Генеральному секретаріатові" і не перебирати УЦР до скликання Українських Установчих Зборів.

Перша реакція у Петрограді на такого відкоша з Києва була агресивною. Совнарком насупив брови: "Визнавши відповідь Ради незадовільною, вважати Раду у стані війни з нами". Для підготовки війни Володимира Антонова-Овсієнка, одного із членів першого ленінського Совнаркому, де він входив до "комітету справ військових та морських", було спрямовано до Ставки Верховного головнокомандуючого Росії в Першій світовій війні, яку на той час очолював ще один член названого комітету більшовик Микола Криленко (попередній очільник Микола Духонін був по-звірячому вбитий пробільшовицьким натовпом). Відрядження обумовлювалося нагальною потребою "чіткого з'ясування організації і складу бойового центру, діючого проти контрреволюції". У цьому рішенні зазначалося і про те, куди спрямовувати першочергові зусилля того центру: "... Прямим же завданням тов. Антонова має бути організація боротьби та бойових дій з Радою".
Однак на відкриту війну з Україною ленінський Совнарком тоді, як і нині путінська Росія, не наважився. Однією з причин цього була вкрай негативна реакція на подібні наміри з боку українців, в тому числі і тих, хто перебував у Петрограді. Реалізовано було інший сценарій. Наступ на УНР було розгорнуто під прапором совітської УНР, яку, як вже згадувалося, було проголошено 25 (12) грудня у Харкові. Тоді ж було обрано Центральний Виконавчий Комітет рад (совітів) України (ЦВК рад України). Саме він 30(17) грудня призначив уряд Совітської УНР - Народний секретаріат, який і став поточним центральним владним органом совітської України.


Цікава деталь для розуміння тогочасної ситуації: станом на початок 1918-го як справжня, так і сурогатна УНР декларували своє майбутнє у складі федеративної Росії. Однак совітська УНР визнавала наявну на той час в Петрограді владу керівництвом "не лише Великоросії, але і всієї федеративної Російської Республіки". Тоді як УНР Центральної Ради бачила в совітській Росії/Великоросії рівноправного собі суб'єкта майбутньої Російської федерації.

Обидві УНР претендували на ту ж саму територію - Україну у межах ІІІ Універсалу. Ця територія визнавалася Україною і ленінським Совнаркомом, який свій наступ на справжню УНР у січні 1918-го замаскував - мовляв, то справи "харківського ЦВК", тобто "громадянська війна". На мирних переговорах у Бресті більшовики намагалися надати повноваження делегації совітської УНР. У внутрішньому листуванні російської делегації неодноразово згадувалося те, що саме совітська Україна контролює такі українські території як Донбас, Харківщина, Катеринославщина, Чернігівщина, частина Полтавщини. Інакше кажучи, сумнівів, що то власне і є Україна, не існувало. Така позиція була чітко відображена у відправленій увечері 5 лютого (23 січня) радіограмі "Всем, всем, всем", яка наступного дня була опублікована в урядових газетах і витяг з якої пропонуємо читачу:

Однак вказівки на міць совітської УНР не допомогли. Країни Четверного союзу правомочною визнавали лише делегацію Центральної Ради і саме з нею 9 лютого (27 січня) уклали мирний договір. А вже через три дні, в останній день роботи IV з'їзду робітничих совітів Донецько-Криворізького басейну, у Харкові було проголошено створення Донецько-Криворізької республіки (ДКР), уряд якої, як це було уточнено через два дні, був "зобов'язаний впроваджувати в життя декрети народних комісарів Російської Республіки".

Миколу Скрипника, який намагався відмовити делегатів від відокремлення від совітської УНР, на з'їзді було затавровано як "українського націоналіста". Керівництво нового об'єднання щиро вважало, що проголошення ДКР врятує їх від наступу українсько-німецько-австрійських військ. Так, наприклад, нарком ДКР у справах управління Семен Васильченко вважав, що "Дія того пункту мирного договору, що стосується України, природно, не поширюється на Харків та Донецький басейн". Та обдурити донкривбасівцям вдалося хіба що самих себе.

Щоправда, ленінський Совнарком теж мав певні сподівання, що розпочатий наступ Німеччини не зачепить схід України. Тоді як щодо Києва сумнівів не було. 18 лютого 1918-го Сталін телеграфував Затонському, який незадовго перед цим майже місяць був у Петрограді, тепер вже до Києва: "Пропонуємо негайно зайнятися вивезенням на схід усіх продуктів; що не можна вивезти - підірвати та спалити".


Що ж до питання про територію радянської України, то в період з проголошення ДКР і до початку березня більшовицький центр зайняв вичікувальну позицію і публічно не коментував навіть рішень щодо тих територіальних претензій, які висували представники ДКР. У своїй правоті були переконані як урядовці з Народного секретаріату, які формально розсилали свої директиви по усій Україні, так і керівники ДКР.


Незабаром все стало на свої місця. Третього березня 1918-го Росія уклала свій Брестський мирний договір з країнами Четверного союзу. Однією з його умов було виведення російських військ із території України і укладення миру з УНР.

Щоб убезпечити більшовицьке керівництво від проблем з Німеччиною, совітська УНР, керівництво якої, рятуючись від українсько-німецького наступу, переїхало 1 березня з Києва до Полтави, а потім до Катеринослава, було вимушене відмовитися від статусу совітської УНР як частини федеративної Росії. А зробити це було не так вже й просто. Станом на початок березня 1918 на території України існувала не лише ДКР, а й інші подібні совітські "республіки", які не підпорядковувалися Народному секретаріату. Тому він взявся за їхнє об'єднання. У декларації уряду від 7 березня 1918-го відзначалося: з огляду на те, що "об'єднана буржуазія" загрожує "розчавити Робітниче-селянську владу України, притому Україну в кордонах III і IV універсалів, тобто в тому числі і ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську та Одеську Совітські Республіки, саме тепер особливо необхідно тісне об'єднання всіх радянських організацій". Те, що Кримська ("Тавриди") та "Донська" совітські республіки формально ще не заявили про своє утворення, не має вводити в оману - влада там належала місцевим совітам. Зауважимо, що з початку березня Народний секретаріат очолив Микола Скрипник, який і був головним прихильником та організатором такого об'єднання.
Микола Скрипник
Затвердити зміну політичної лінії мав ІІ Всеукраїнський з'їзд рад, який розпочався у Катеринославі 17 березня. За два дні до його початку ЦК РКП(б), якому продовження загравання з ДКР могло вартувати влади, підтвердив, що на цей з'їзд мають "поїхати товариші з усієї України, в тому числі й з Донецького басейну... Донецький басейн розглядається як частина України". Того ж дня більшовицькі керманичі вирішили створити окрему республіку на Кримському півострові. Українська сторона мала враховувати цю обставину.

Початок роботи з'їду був незвичним. Насамперед згадали Шевченка: "Усі учасники з'їзду, стоячи з непокритими головами, співають "Заповіт", "Інтернаціонал" і в честь загинувших борців за свободу - "Похоронний марш". Незважаючи на те, що відносну більшість серед делегатів мала об'єднана фракція лівих українських та російських есерів, більшовикам вдалося затвердити запропоновані ними резолюції. В нагоді стали ліві українські соціал-демократи ("група Нероновича"), з якими переважали вже більшовики. Це відгалуження УСДРП вже у липні 1918-го стало складовою частиною новоутвореної КП(б)У.

У резолюції з'їзду, якою виголошувалася незалежність, прямим текстом йшлося про вимушеність цього кроку: "Тепер мирний договір, який насиллям нав'язується німецьким імперіалізмом Російській Федерації, формально припиняє федеративний зв'язок України з усією Совітською Федерацією. Українська Народна Республіка стає самостійною Совітською Республікою".

Якщо у цьому пункті йшлося про вихід із "Совітської Російської федерації", то далі зазначалося, що вже сама Україна стає федерацією: "Трудящі маси України розглядають Українську Совітську Республіку як республіку федеративну, що об'єднує всі радянські об'єднання - вільні міста і республіки, як автономні частини Української Федеративної Совітської Республіки".

При складанні цієї резолюції враховувалося, що кількість такого роду республік/об'єднань могла бути набагато більшою, аніж називалося у резолюції від 7 березня. Саме федерація бачилася тим засобом, який, не порушуючи гасла "Вся влада совітам!" (тобто місцевим совітам), дозволить сполучити усі ці радянські об'єднання фактично неконтрольованих регіонів в одне ціле. Слід зазначити, що на Північному Кавказі у 1918-му також було утворено низку радянських республік, про які нині мало хто знає - Донська, Кубанська, Чорноморська, Кубансько-Чорноморська, Північно-Кавказька тощо. Всього дев'ять. Тобто, їх було значно більше, ніж в Україні.

19 березня з'їзд рад в Катеринославі завершив свою роботу і Микола Скрипник вже як очільник делегації незалежної совітської Української Народної Республіки (саме така назва була на печатках)  разом із ще двома урядовцями за кілька днів виїхав до Москви з офіційним дружнім візитом. Після зустрічі Совнаркому Росії із делегацією совітської УНР, яка відбулася 3 квітня, теза про федеративність незалежної радянської України була повторена у "Правді" - головній компартійній газеті. Там йшлося про проголошення "Української Народної Республіки самостійною федеративною Совітською Республікою"


Однак вітання вітаннями, але офіційного визнання Росією незалежності совітської України так і не пролунало. Ні тоді, ні у наступні два з половиною роки. Натомість під час перебування делегації Народного секретаріату у Москві Йосиф Сталін у телефонній розмові із головою ЦВК совітів України Володимиром Затонським роздратовано зауважив: "Мы все здесь думаем, что ЦИКУК (від "Центральный Исполнительный Комитет Украины", - Є.Г.) должен, нравственно обязан покинуть Таганрог. Достаточно играли в Правительство и республику, кажется хватит, пора бросить игру".

Йосиф Сталін
Чому йшлося про Таганрог? Бо саме там перебував новообраний голова ЦИКУК Затонський, саме туди по завершенню ІІ Всеукраїнського з'їзду рад переїхав ЦВК совітів України та уряд радянської і тепер вже федеративної УНР. Це було логічно: у Таганрозькому окрузі більшість становили українці.

У відповідь на вислів Сталіна Микола Скрипник організував офіційну ноту протесту від Народного секретаріату, яка була подана 6-го квітня 1918-го Совнаркому на урядовому бланку з печаткою. У тій ноті, зокрема, зазначалося: "Ми повинні заявити самий рішучий протест проти виступу Наркома Сталіна. Ми повинні заявити, що ЦВК рад України і Народний Секретаріат мають джерелами своїх дій не те або інше ставлення того чи іншого наркома Російської Федерації, а волю трудящих мас України, що виразилася в постанові ІІ Всеукраїнського з'їзду Совітів...".

Такою ж промовистою була і відповідь стосовно Таганрогу, у якій відбилося бачення урядовців меж України: "Таганрог є частиною Української Народної Республіки і лише населення цієї території може заявити, до якої Совітської Федерації воно хоче належати - до Російської чи Української".

Пройде зовсім небагато часу і навіть термін "Українська федерація" забудеться, оскільки влада стане централізованою, а утворення радянських республік - як автономних, так і "незалежних" - буде можливим лише за національною ознакою. Таганрог теж ще встигне побувати у складі України у 1920-1925 рр. Але то все буде потім. Народний секретаріат зразка 1918 року наприкінці квітня саморозпустився через наближення українсько-німецьких військ, які увійшли до Таганрогу 1 травня 1918-го. Так завершилися "перші совіти" в Україні.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте