Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Крах чи тріумф. Останній день Української Центральної Ради

Суббота, 28 Апреля 2018, 18:00
Керівництво УНР ігнорувало повідомлення про підготовку заколоту

Михайло Грушевський на подвір’ї Луцьких казарм у Києві в день роззброєння січових стрільців після гетьманського перевороту. 30 квітня 1918 р. Фотолистівка накладом Музею визвольної боротьби

29 квітня 1918 року з тогочасної політичної арени зійшла Українська Центральна Рада. Зійшла, здолавши шлях від обережних гасел-намірів про автономію України до проголошення Самостійної Української Народної Республіки. Зійшла з власним гербом, прапором, національною валютою, новим календарем, міжнародним визнанням, підписаним миром і, врешті, найважливішим державним актом - Конституцією УНР. То чим же був той останній день українського парламенту - крахом чи тріумфом? За визначенням незмінного голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського, це були "14 місяців, котрих кращих і трагічнійших мабуть не було і не буде в життю нашого народу".

Змахнувши сльозу, як першу реакцію на звістку про вступ в Україну німецького війська, Михайло Грушевський взявся за роз'яснення цього вимушеного кроку та реалізацію проголошеної суверенності УНР. У перші дні березня 1918-го всі полегшено зітхнули від пережитих грабунків, трусів, розстрілів. Більшість сподівалася на спокій і заведення порядку, хтось вірив, що німці повернуть заводи й маєтки, а хтось побоювався, що відберуть їхні клапті землі. Хтось дивувався начисто вимитим київським вокзалом, а хтось задивлявся на паради й оркестри німецького війська. Проте загалом прихід німецького війська вніс тривогу в настрої людності, насамперед українського селянства. Втішаючи себе й суспільство словами про безкорисливу "дружню військову допомогу", лідер українства не міг і подумати, що до кінця політичної каденції УЦР залишається неповні два місяці.

Німецький військовий оркестр біля Київської міської думи. Весна 1918 р. Упродовж березня-квітня 1918-го засідання Малої Ради (президії) УЦР відбувалося двічі-тричі на тиждень, а часом щодня. Поступово навели лад у знівечених більшовиками приміщеннях Центральної Ради, де перші засідання після повернення проходили при свічках. 19 березня з фронтону Педагогічного музею скидають великого двоголового орла, і Михайло Грушевський звертається до Василя Кричевського з проханням виготовити замість нього проект герба УНР. 20 березня вже в освітленій залі з портретом Кобзаря в рушниках, його словами "Ми чесно йшли: у нас нема зерна неправди за собою" парламент відзначив свою річницю. 24 квітня 1918 р. міністерство освітніх справ запропонувало Кричевському взятися за оздоблення зали засідань парламенту. Шпальти газет рясніли відомостями про державотворчу політику УЦР й уряду.

Питання "Чому прийшли німці на Україну", яке так гостро постало на початку березня 1918-го, через місяць знову вийшло на денний порядок. Михайло Грушевський не поспішав шукати компроміс з головними репрезентантами інтересів Німеччини в Україні. Представники "союзників" також не виявляли ані особливих симпатій до голови українського парламенту, ані коректності у висловлюваннях: "Старий дурень, думав собі, що так можна поводитися з німецьким генералом!"; "Старий, зітканий зі страху та остороги".

Наказ головнокомандувача німецьких військ групи "Київ" Германа фон Ейхгорна про початок посівної без попереднього узгодження з українським урядом (6 квітня 1918-го) був розцінений як спроба втручання у внутрішньоукраїнські справи. Розправи над селянами, самочинні реквізиції худоби, хліба та навіть одягу, арешти - ці питання з приводу незаконних вчинків німецького війська складали головний зміст депутатських запитів на засіданнях УЦР. Однак тогочасні парламентарі "не мали змоги силою змусити німців шанувати не на словах, а на ділі суверенність УНР". І цією слабкістю тогочасної правлячої еліти скористались "союзники". 

Німецькі вояки прибули до Києва. Весна 1918 р.

Їм потрібний був хліб і збіжжя. Про обсяги постачання й причини невиконання "хлібного миру" повідомляли берлінські часописи: "Першим дозрілим овочем миру з Україною є підписання умови доставки Німеччині і Австро-Угорщині около 10 міліонів подвійних центнерів [100 кг] збіжжя хліба і паші з України". Брак збіжжя кореспонденти пояснювали своїм співвітчизникам тим, що українські селяни його поховали, а в одному з сіл під Києвом "вжили на самогонку-горілку коло 200 000 пудів хліба". Підкреслювали й свою "визвольну місію".

Німецька комендатура в Києві. Весна 1918 р.

Однак співпрацю ні з селянством, ні з УЦР та її урядом німецькому командуванню налагодити не вдалося. Генерал Еріх Людендорф лаконічно означив причину, яка схиляла Німеччину до зміни політичної влади в Україні: "Молодий український уряд виявився неспроможним навести в країні лад і забезпечити нас зерном".

Час для цієї зміни випав на день проведення "селянської демонстрації проти аграрної політики уряду" - Всеукраїнського з'їзду хліборобів-власників. Цю дату, а отже дату державного перевороту в Україні, посол А.Мумм знав ще 13 квітня 1918-го. І не лише посол. 15 квітня відомий видавець і меценат Євген Чикаленко занотував у щоденнику: "Скрізь, скрізь гомонять, що от-от німці розженуть Ц. Раду і візьмуть владу в свої руки... Публіка так звикла до сенсацій, що вже сама їх вигадує; вона так розбестилась, що вже не може жити щоденним життям, щоденною працею - все сподівається якихось надзвичайних новин".

Вхожі в німецькі кулуари особи знали і про пошук кандидатур, і про плани "одкинуть років на п'ять-десять" парламентаризм в Україні. Знали, напевно, й про телеграму, яку 23 квітня отримав з Берліна начальник штабу німецьких військ групи "Київ" генерал Вільгельм Гренер про свободу дій щодо Центральної Ради аж до її повалення. 24 квітня він зустрічається з Павлом Скоропадським - нащадком гетьманського роду, генералом, землевласником. Це визначило і форму державної влади - гетьманат, і умови перевороту - власними силами за нейтралітету німецьких військ, і подальші гарантії хлібного експорту з України.

На тлі цих закулісних перемовин Центральна Рада продовжувала свої засідання, дебати на яких активізувалися 26-28 квітня у зв'язку з новим наказом Ейхгорна про запровадження німецьких військово-польових судів на території України (25 квітня 1918-го). Формальним приводом цього розпорядження став арешт (по суті - викрадення) 24 квітня члена торговельно-економічної комісії УНР і впливового банкіра Абрама Доброго, який тісно співпрацював з німецькими партнерами. Очолюване ним Київське відділення Російського для зовнішньої торгівлі банку з 1918-го обслуговувало німецькі війська в Україні, а сам банкір налагодив організацію скупки харчів, які потрапляли в розпорядження німецького командування. Інцидент з Добрим став формальним приводом до блискавичної реалізації німецьким командуванням своїх намірів щодо повалення Центральної Ради і ліквідації Української Народної Республіки.

Розлогі виступи в стінах Центральної Ради о пів на четверту дня 28 квітня перервав загін німецьких солдатів, які увірвались до зали засідань з окриками "Руки вверх!" Не виконали команди лише Михайло Грушевський та Микола Порш.

Останнє засідання Центральної Ради / Із циклу "Про "старі" часи на Україні. Ілюстрована історія України не Грушевського і не Аркаса". Худ. А. В. de-С. 1918. За виданням: Ґедз (Київ). 1918. № 5, липень

Старший офіцер оголосив про наміри заарештувати причетних до викрадення банкіра Доброго міністрів Михайла Ткаченка, Миколу Любинського, Олександра Жуковського, Миколу Ковалевського та директора департаменту Міністерства внутрішніх справ Юрія Гаєвського. З названих осіб були присутні лише Любинський та Гаєвський, яких разом з дружиною Ткаченка затримали й вивели з зали. Решту обшукали й забрали зброю. Протест Грушевського проти ревізії парламенту залишився поза увагою: документи УЦР були вилучені й повернуті лише наступного дня. Окрім того, здійснили обшук і в помешканні Грушевського, який після спалення більшовиками фамільного дому на Паньківській, 9 оселився в будинку парламенту. Чи дочекався повернення своїх паперів голова УЦР - невідомо й донині. 

Наступного дня, 29 квітня, відкрилося чергове засідання Малої Ради. В історію воно увійшло як останнє засідання УЦР. На початку зібрання Рада направила делегацію на чолі з головою уряду Всеволодом Голубовичем до посла Мумма. На всі заяви про готовність до порозуміння та перегляду земельного закону новим урядом посол відповів: "Zu spat!" (пізно).

Актом історичної ваги, який постатейно розглянула Центральна Рада 29 квітня, стала Конституція Української Народної Республіки. Після трьох читань з незначними редакційними правками "Статут про Державний устрій, права і вольності УНР" був прийнятий. Прийнятий як документ майбутнього, як своєрідний заповіт, без якого Центральна Рада не могла зійти з політичної арени.

Конституція Української Народної Республіки. К., 1918

Засідання проходило під посиленою охороною січових стрільців. Біля під'їзду Ради, на розі Фундуклеївської та Володимирської вулиць та на інших перехрестях цього кварталу виставили кулемети. Кав'ярню "Франсуа" звільнили від публіки, до будинку Центральної Ради допускали лише членів Ради за перепустками. Вояки очікували відповідних наказів. Проте командування та особистий склад стрілецького полку не отримали жодних розпоряджень. Спогади командира полку УСС Євгена Коновальця засвідчують, що стрілецька рада ще за два тижні до перевороту мала відомості про план повалення Центральної Ради. Однак спроба поінформувати про це керівництво УЦР не дала жодних наслідків. За кілька днів, стурбований цією бездіяльністю, Коновалець особисто повідомив Грушевському про підготовку перевороту. У відповідь почув про переконливі відомості з певних джерел, що Центральній Раді "рішуче нічого не загрожує". 

Загін Київського полку січових стрільців біля стін Української Центральної Ради. Київ, 18 березня 1918 р.

О 9-ій вечора будинок Центральної Ради спорожнів, а січові стрільці продовжували тримати його охорону. Як сповіщали тогочасні часописи, вночі 30 квітня на приватній квартирі відбулося нове засідання членів Центральної Ради, на якому винесено резолюцію з приводу державного перевороту. Нещодавно виявлено важливі відомості, що протоколи засідань Української Центральної Ради, зокрема за квітень 1918-го, на 1925 рік зберігалися у Всеукраїнському музеї імені Т. Шевченка. Серед них і протокол за 30 квітня 1918-го. Де нині і чи вцілів цей документ? І що ж було зафіксовано в протоколі того направду останнього засідання УЦР, яке відбулося вночі 30 квітня 1918 року? І чи не це засідання породило найпопулярніший міф про Михайла Грушевського як Президента Української Народної Республіки? Пройшло 100 років, а ми й донині не знаємо всієї правди про ті 14 місяців доби Центральної Ради.

Знаємо лише, що в ніч з 29 на 30 квітня начальник штабу 1-го полку УСС Андрій Мельник віддав наказ зняти стрілецьку охорону з будинку Центральної Ради та перейти до розміщених на передмісті Луцьких казарм. Під охорону січових стрільців було взято й голову УЦР, на якого пізно ввечері був вчинений замах. Проте навіть касарні січових стрільців не були надійним прихистком, а тому 30 квітня та 1 травня Грушевський провів у студенток - сестер Суличичів, які ще 1916-го навіщали його на засланні в Москві.

Михайло Грушевський після гетьманського перевороту (в помешканні студенток Суличичів). Київ. 1 травня 1918 р. Фотолистівка накладом Музею визвольної боротьби

Честь бути в числі особистих охоронців Грушевського випала хорунжому УСС Івану Вислоцькому. Правдоподібно, саме в ці дні він був "нагороджений" листівкою з офіційним портретом голови УЦР та його підписом, яку проніс через усі звитяги доби Української революції та еміграційні поневіряння.

Іван Вислоцький - хорунжий Київського полку Українських січових стрільців. 30 жовтня 1918 р.

Проф. М. С. Грушевський. Київ: Відродження, 1918. З інскриптом початку травня 1918 р.: "Вислоцькому Іванови, хорунжому У. С. С. на память М. Грушевський"

30 квітня Коновалець зібрав Раду старшин січового стрілецтва, участь у якій взяв вже колишній голова УЦР. Переважною більшістю голосів прийняли рішення скласти зброю та розпустити полк. Відразу після завершення засідання Коновалець відбув зустріч з німецьким військовим командуванням, на якій поінформував про умови роззброєння та поставив вимогу гарантувати недоторканність Грушевському. Свідком роззброєння, яке розпочалося 30 квітня 1918-го, став і Михайло Грушевський. 

Можливо, споглядаючи ті трагічні моменти, пригадалися недавні попередження і Євгена Коновальця, і Олександра Скорописа-Йолтуховського про дійсні плани німецького комадування - розігнати УЦР та ліквідувати УНР. Тоді він не прислухався до цих осторог, відповівши: "Побачим, що нам історія покаже!"

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте