Наша Революция 1917

Містика і лють. Як у Центральній Раді про суверенність України сперечались

Сто років тому запеклі суперечки точились навколо того, чи може Україна сама вирішувати свою долю

Геннадій ЄФІМЕНКО історик, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ

Среда, 1 Ноября 2017, 20:00

Першого листопада (19 жовтня) втретє за останні десять днів у Центральній Раді стояло руба питання: чи стануть майбутні Українські Установчі Збори суверенними, тобто чи матимуть право визначати долю України, чи постануть лише як один із багатьох краєвих представницьких органів Росії? Інакше кажучи, чи Україна стане суб'єктом федерації чи лише її об'єктом? Дискусії між українськими та неукраїнськими (Бунд, російські есери та меншовики) фракціями УЦР були гарячими, у газетах йшлося про небезпеку "розколоти демократію України". І лише на розпочатому 1 листопада (19 жовтня) засіданні Малої Ради вдалося досягти згоди.

Ідея про те, що мешканці етнографічної України мають право самі вирішувати її долю, витала у суспільстві з початку Російської революції. Першим її публічно означив один із провідних українських соціал-демократів Михайло Ткаченко. Ще у квітні 1917-го в опублікованому у "Робітничій газеті" тексті він наголошував: "Державний український народ утворює сам свою автономну країну на власних Установчих Зборах (Учредительном Собраніи), зваженої з власного права, входячи по своїй охоті, а не з примусу у спілку з іншими націями Росії і утворюючи Російську Федеративну демократичну республіку".


Тоді до Ткаченка не дослухалися. Конференція УСДРП, яка відбулася 17-19 (4-6) квітня 1917-го, вирішила інакше - проголосила потребу якнайшвидшого скликання Всеукраїнських Територіальних Зборів. Ключова відмінність полягала у тому, що за рішенням конференції головним сувереном-розпорядником України мали стати Всеросійські Установчі збори. Але скільки-небудь вагомої суперечності із пропозицією Ткаченка уесдеки тоді не вбачали. Вони вважали, що домовитися про автономію та федерацію буде неважко, адже російське самодержавство, яке і вважалося основною перепоною, було вже повалене. Можливо, свою роль зіграли звинувачення київських діячів російських партій у бік українців, які, мовляв, на Всеукраїнському конгресі (відбувся 19-21 (6-9) квітня) збираються незалежність проголосити.

Приблизно у той же час відбувся установчий з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), яка незабаром стала наймасовішою в Україні. У його резолюціях теж ішлося про "негайне скликання територіальної Української Установчої Ради" (інша назва Українських Установчих Зборів), яка бачилася краєвим органом України у федеративній Росії.

Незважаючи на задекларовані головними політичними силами України гасла та наміри, виборів краєвого органу в Україні не відбулося ні навесні, ні влітку 1917-го. Обмежилися запровадженням представництва в УЦР від тих 19 губерній Росії, які цілком або частково мали увійти до складу майбутньої автономної України та поповненням делегатами від національних меншостей України.

Ідея краєвого парламенту відбилася у Першому Універсалі УЦР. У ньому йшлося про "Всенародні Українські Збори (Сойм)". Однак на першості чи суверенності Сойму у визначенні долі України не наголошувалося.

Проголошення І Універсалу роздмухало конфлікт УЦР з Тимчасовим урядом. Одним із результатів цього стало нове звернення провідних політичних сил України до ідеї Українських Установчих Зборів. Вже на початку серпня ЦК УПСР ухвалив резолюцію, у якій, "виходячи з принципу нічим необмеженого самовизначення націй", наполягав на скликанні Українських Установчих зборів та їхньому суверенному, тобто визначальному для України, статусі. Цілком закономірно, що це питання було перенесено до Центральної Ради.

На VІ сесії Української Центральної Ради, що розпочала свою роботу 18 (5) серпня, провідною темою стало обговорення затвердженої днем раніше у Петрограді дискримінаційної "Тимчасової інструкції Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні". Саму "Інструкцію ані ствердили, ані відкинули, а от питання про Українську Установчу Раду (Збори) під час її обговорення поставили окремим пунктом порядку денного. Ухвала з нього була доволі рішучою і, окрім владних повноважень, стосувалася ще й територіального наповнення України:

"Стоячи на становищі нічим необмеженого самовизначення націй, вважаючи, що тілько само населення України може рішати про політичний лад України та про її відношення до Росії, Українська Центральна Рада вважає необхідним скликати якнайскоріше Установчі збори етнографічної України".

Для підготовки відповідної резолюції було створено комісію, яка, як з'ясувалося згодом, п'ять разів намагалася зібратися, але так і не змогла цього зробити - її члени від фракцій національних меншин не з'являлися на засідання.

12 жовтня (19 вересня) про потребу скликання Українських Установчих зборів було згадано у Декларації Генерального секретаріату. Ця згадка спонукала кадетів відкликати своїх представників зі складу УЦР: мовляв, скликання таких зборів веде до руйнування російської держави.

Тривожні новини приходили і з Петрограду, де на так званій Демократичній нараді, яка відкрилася 27 (14) вересня, українську делегацію було піддано обструкції, а промови її представників переривалися окриками "В Якутский край!" У дописі за свіжим слідом подій Михайло Грушевський зауважував: "Відкладати що-небудь на її (російської демократії - авт.) розгляд чи рішення - це тільки марнувати час, безповоротно губити справу. Ми й інші народи, очевидно, будемо мати тільки те, що зробимо самі на місцях [...] мусимо зараз же і негайно приступити до організації Установчих зборів України. Інакше можемо гірко пожалувати". Далі зволікати із формуванням законодавчої бази для скликання Українських Установчих Зборів було вже неможливо.


23 (10) жовтня питання було винесено на засідання Малої Ради (орган Української Центральної Ради, який діяв у період між її пленарними засіданнями). Те засідання виявилося "незвичайно численним" саме через означений порядок денний. Доповідав український есер Олександр Севрюк. Він пояснив причини винесення питання про Українські Установчі Збори на Малу Раду без підготовленого законопроекту: представники "фракцій національних меншостей" ігнорували роботу відповідної комісії.

Обговорення виявилося емоційним та бурхливим. Як відзначалося у газетному звіті, того дня "виникли палкі суперечки" між меншовиками, Бундом та російськими есерами, з одного боку і українцями - з другого; і через те це засідання було найбільш інтересним за останній час". Дійшло навіть до містики - Мойсей Рафес, намагаючись вбити клин між українцями, зауважив, що українські соціал-демократи "допустилися великого приниження ідеї пролетарської зверхності тим, що голову Всеукраїнської Ради робітничих депутатів М.Порша згодились поставити в кандидатському українському спискові до Установчих Російських зборів на тринадцятому місці".

Основний пункт суперечностей - теза про суверенність Українських Установчих зборів, яка, здавалося б, логічно випливала із визнаного усіма права націй на самовизначення. Але таку суверенність категорично заперечували представники Бунду, меншовиків та російських есерів.

Їм опонували українські соціал-демократи, есери та соціал-федералісти, наголошуючи на ігноруванні Петроградом прав України та небажанні українців з цим миритися. Зокрема, український есер Микита Шаповал зазначив: "Ми, українські революціонери, будемо боротися з русоцентризмом, яких би засобів для цієї боротьби не прийшлось вживати". Незалежність України хоч і визнавалася небажаною, але її можливе проголошення називалася одним із можливих, щоправда, крайніх, засобів такої боротьби. Та найбільше присутнім запам'яталося визначення суверенності, що його надав Винниченко і за яке йому потім добряче перепадало:

Того дня рішення по суті ухвалено не було. Обговорення продовжилося 30(17) жовтня із зачитування Володимиром Винниченком заяви Генерального секретаріату. У ній, зокрема, говорилося і про право українського народу "вільно і без всяких обмежень виявити свою волю на Українських Установчих Зборах". Разом з тим декларувалася діяльність у напрямку "єдності Російської Федеративної Республіки". 

Дискусія пішла по новому колу. Щоправда, тепер серед опонентів були і українські есери. Микола Ковалевський від імені фракції УПСР заявив, що фракція не погоджується із тією частиною заяви, у якій йшлося про розроблення відповідного законопроекту Генеральним секретаріатом і, особливо, затвердження його Тимчасовим урядом.



Пояснюючи офіційну заяву, Володимир Винниченко поміж іншого висловив те своє кредо, яке добре пояснює його нерішучість у державотворенні та загравання з більшовиками вже після проголошення Україною незалежності: ".. для соціалізму, знайшов би в собі мужність одмовитись від всяких національно-політичних форм, коли б я переконався, що вони шкодять соціалізмові". Та то вже з'ясувалося згодом, а на той час, з огляду на посаду, Винниченко в очах представників російських партій виглядав ледь не головним незалежником.

30 (17) жовтня дискутантів спробував "помирити" Михайло Туган-Барановський, який доводив, що насправді між Всеросійським і Українськими Установчими зборам немає вагомої суперечності.

Палка дискусія продовжилася і після цієї промови. Про напругу в обговоренні свідчать рядки із газетного звіту: "Особливо в'їдливо з цих промовців говорив Рафес, з котрого аж іскрила лють". Такого роду обмін репліками продовжувався до 1 години ночі, але рішення так і не ухвалили.

Спільну формулу з питання про Українські Установчі Збори було сформовано вже на наступному засіданні, яке почало свою роботу 1 листопада (19 жовтня). І, знову таки, ухвала була затверджена вже після опівночі. Оголошена Михайлом Ткаченком спільна формула мала такий вигляд:

"Вислухавши заяву Генерального секретаріату і ще раз підкреслюючи потребу єдності Федеративної Російської Республіки, признаючи, що воля народів України до самоозначення може бути виявлена тільки через Установчу раду України і що таким чином виявлена воля народів України буде погоджена з волею всіх народів Росії, виявленою через Всеросійські Установчі збори, і висловлюючи певність, що права народів України будуть цілком забезпечені на Всеросійських Установчих зборах, Мала рада переходить до чергових справ".

Бачимо, що в ухваленому формулюванні прямо не згадується про суверенність Української Установчої Ради (зборів), однак з тексту можна зробити висновок про її обмежене визнання. У відповідь представники російських фракцій та Бунду заявили, що, мовляв, такий текст їх не задовольняє, але, прагнучи поновити єдність української неукраїнської демократій, вони будуть голосувати "за". Єдність тоді цінувалася та пропагувалася.

Невідомо, як розвивалися б події, якби не відбувся так і не визнаний Центральною Радою Жовтневий переворот. 24 (11) та 29 (16) листопада, тобто невдовзі після проголошення ІІІ Універсалу, Мала Рада таки затвердила "Закон про Вибори до Установчих Зборів Української Народної Республіки", в основу якого було покладено статут виборів до "Учредительного Собрания". Незабаром окремою постановою була призначена дата виборів. Але то вже геть інша історія, у якій гаряче колись питання про суверенність втратило свою актуальність і вже не підіймалося.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

 

Читайте также: