Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Між демократією та "радянством". Як провідна політична сила Української революції розкололась

Вторник, 15 Января 2019, 20:00
Політичний курс Директорії значною мірою визначався позицією Української соціал-демократичної робітничої партії

Віче на Софіївській площі в Києві 19 грудня 1918-го. Проголошення Декларації про відновлення УНР

На початку буремного 1919-го, з 10 по 13 січня, у Києві відбувся VI з'їзд провідної політичної сили Української революції - Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Учасники з'їзду опинилися перед доконаним фактом нового організаційного розколу: "ліва" частина делегатів наполягала на "радянському" шляху розвитку України, "поміркована" з цим не погоджувалася. У чому була сутність суперечностей та яким чином вони були розв'язані? 

Переворот 29 квітня 1918 року усунув від владного керма Українську Центральну Раду. Провладні раніше партії українських есерів та соціал-демократів опинилися в немилості. Під владою гетьмана Скоропадського пришвидшився процес диференціації цих партій на послідовно ліве та праве крило.

Такій диференціації сприяло невдоволення політикою уряду Української Держави, що стрімко зростало як серед більшості селянства та робітництва, так і серед національно орієнтованої інтелігенції. Член ЦК УСДРП Панас Феденко так змалював класову основу гетьманської політики: "Переворот 29 квітня 1918 року безоглядно використали в своїх класових і національних інтересах російські реакційні групи в Україні... Теж і всеукраїнський з'їзд діячів "промисловости торгівлі й фінансів" (скорочено - "Протофіс"), під проводом Фон Дітмара, графа А.Бобринського, князя А.Голіцина, князя В.Кочубея та інших російських націоналістів, постановив у травні 1918 року всіма силами піддержувати владу Скоропадського. Визначні члени уряду гетьмана - Лизогуб, Василенко, Вагнер і інші брали активну участь у цих з'їздах панівних кляс України. Була то влада неприховано класова...". Справді, терпиме ставлення "великоруських" промисловців, землевласників чи фінансистів до Української Держави визначалося не національними почуваннями, а лише "правильним" соціальним змістом держави Павла Скоропадського.

Панас Феденко
У травні 1918 року відбувся V з'їзд УСДРП, на якому відзначалося, що революція в Україні вийшла за рамки національної. Проведення її завдань у життя було узалежнено від міжнародних факторів. На той момент українські соціал-демократи ще зберігали організаційну єдність, хоча приклад "уесдекам" вже подала УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), котра на своєму VI з'їзді пережила власний розкол. 

Досить строката коаліція українських політичних сил провадила відверто опозиційну до гетьмана лінію. Спершу на її основі постав більш поміркований Український Національний Союз; потім - Директорія, що встала на чолі антигетьманського повстання. Політичний курс Директорії значною мірою визначався позицією УСДРП.

Володимир Винниченко - голова Директорії УНР
За доби Гетьманату серед окремих ("лівих") українських соціал-демократів виникло незадоволення входженням УСДРП до Українського Національного Союзу. Ця частина "уесдеків" протиставляла ідею класової боротьби пролетаріату загальним націонал-демократичним ідеалам УНС. Однак на початковому етапі свого становлення вони не поспішали поривати з правішими елементами партії, що складали більшість. 

Поволі на виразно лівіші позиції переходили партійні організації у Києві та Харкові. У середовищі вищезгаданих осередків з'являються симпатії до совітської форми організації влади, підкріплені справді бойовим радикалізмом. Коли на початку листопада 1918-го більшість партійного ЦК відкинуло повстанську тактику боротьби проти гетьмана, єдиним голосом її підтримав майбутній "незалежник" Михайло Авдієнко. 

Декларація Директорії УНР від 26 грудня 1918 року: "Влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише класам працюючим - робітництву й селянству, тим класам, що здобули цю владу своєю кров'ю"
За місяць від свого початку антигетьманське повстання перемогло. Для вирішення найважливіших тогочасних питань були скликані наради українських політичних сил разом з Директорією у Вінниці. Важливу роль відіграла Державна нарада 12-14 грудня 1918 року за участі представників УСДРП, УПСР "центральної течії" (поміркована частина партії), УПСС (Української партії самостійників-соціалістів) тощо. Просовітська течія в УСДРП обстоювала своє бачення розвитку Української революції: необхідно задекларувати побудову влади у відновлюваній УНР на засадах диктатури працюючих мас і у формі рад робітничих та селянських депутатів. Цікаво, що тоді цю пропозицію підтримував голова Директорії Володимир Винниченко. Та Винниченко надто часто змінював своє ставлення до питання про форму організації влади. Його мінливість невдовзі зіграла злий жарт з прихильниками совітської політичної платформи. 

На Вінницьких нарадах пропозиція "лівих" соціал-демократів не знайшла широкої підтримки. Офіційно задекларовані Директорією обіцянки не допустити до влади представників "експлуататорських класів" та здійснити перетворення на користь трудової більшості лишалися хіба "добрими побажаннями". Наближався VI з'їзд УСДРП, який мав розставити всі крапки над "і". Новий партійний розкол ставав невідворотнім.

Внутрішній антагонізм в лавах "уесдеків" відображав не лише суто національні умови Української революції. Жодним чином не можна ігнорувати й зростаючу кризу загальноєвропейського соціал-демократичного руху, від якої не стояли осторонь і українські соціал-демократи. Лихоліття Першої світової війни та викликані нею соціальні катаклізми розділили соціал-демократію на два ворожі табори. Допоки одна її частина захищала наявні "демократичні завоювання", інша прагнула "диктатури пролетаріату". З лівих уламків соціал-демократії поставали комуністичні партії, котрі мали за приклад Совітську Росію та більшовиків.

Передвиборчий плакат НСДПН. 1919 рік

Певний час ліві уламки соціал-демократичних партій могли існувати як своєрідні "перехідні ланки". Щоб відмежуватися від "опортуністичної більшості", ці організації означили себе "незалежними" соціал-демократами. Тобто окремою фракцією, яка не підпорядковується Центральному Комітету правої більшості. Водночас представники "незалежницької" течії не поспішали проголошувати себе комуністами. Своєрідним прикладом для лівіючої частини "уесдеків" виступала НСДПН (Незалежна соціал-демократична партія Німеччини). Завершивши своє організаційне оформлення 6-7 квітня 1917 року, вона перейшла до опозиції провладній Соціал-демократичній партії Німеччини. До речі, всередині НСДПН перебувала і крайньо ліва група "Спартак" на чолі з Карлом Лібкнехтом та Розою Люксембург. Певною мірою переймаючи німецький досвід, на подібний шлях стали "незалежні" українські соціал-демократи на чолі з Андрієм Річицьким (псевдо Анатолія Пісоцького), Михайлом Ткаченком, Антіном Драгомирецьким, Юрієм Мазуренком, Михайлом Авдієнком та іншими.

Михайло Ткаченко - колишній Генеральний секретар внутрішніх справ УНР, "незалежний" соціал-демократ
Тим часом у внутрішні справи УНР втрутився "міжнародний фактор". Відновлена республіка опинилася між двох вогнів: силами Антанти та більшовицької Росії. Під егідою утвореного в Росії Тимчасового робітничо-селянського уряду України червоні війська розпочали наступ на Україну. Надзвичайної ваги набувало рішення про визначення форми влади.

За таких обставин 10 - 13 січня 1919 року у Києві і відбувся черговий VI з'їзд УСДРП. Ключове питання - політична платформа партії. "Незалежники" не втрачали надії перетягнути більшість партійців на свій бік. У з'їзді взяли участь близько 80 делегатів, 39 з яких з правом вирішального голосу. Делегати репрезентували 15 партійних організацій з Київської, Чернігівської, Катеринославської, Херсонської та Подільської губерній. В ході засідань передбачувано зіткнулися ліва ("незалежницька") та права ("офіційна") течії. Першу репрезентували здебільшого кияни на чолі з Річицьким, Авдієнком, Ткаченком та іншими; другу - катеринославці під проводом Ісаака Мазепи, Панаса Феденка, Івана Романченка. Незалежницька течія наполягала на відмові від парламентсько-демократичного, реформістського шляху, адже "вся Європа переживає епоху соціалістичної революції".

Ісаак Мазепа - один з керівників уряду УНР доби Директорії

На думку "незалежників", повноту влади у свої руки мали взяти організовані в совіти робітники та селяни, а господарство слід перевести на соціалістичну основу. Праве крило соціал-демократії категорично не сприймало докази лівих однопартійців і вважало, що говорити про соціалістичне господарювання та відповідні форми політичної організації в Україні було геть не на часі. Подальший національний та соціальний поступ може забезпечити виключно демократична парламентська платформа. Загальне виборче право, як стверджували "катеринославці", все одно не дасть шансів "реакційно налаштованим классам". 

У спогадах про свого товариша Ісаака Мазепу правий "уесдек" Феденко писав: "Головним оборонцем "радянства" був А.Пісоцький. Однак у своїх промовах на з'їзді він не міг дати переконливих доказів... Він часто повторював, мовляв, у Трипіллі стоїть Дніпровська дивізія під проводом отамана Зеленого (Терпила), і його військо каже: "Ми всі большовики"... Ми доказували, що політична партія повинна передбачати події і не плентатися за скороминучими настроями "козаків Зеленого...".

Андрій Річицький (псевдо Анатолія Пісоцького) - провідний теоретик УСДРП незалежних

Хоч, за словами Панаса Феденка, "незалежники" не наводили чітких аргументів, до їхніх позицій схилявся Володимир Чехівський, вагався у своєму рішенні також Микола Порш. Атмосфера з'їзду ставала дедалі напруженішою... Всі чекали слова Володимира Винниченка. Та недавній симпатик совітської платформи Винниченко здійснив крутий поворот. З'явившись під кінець з'їзду, неочікувано для багатьох він почав "громити" позицію незалежних соціал-демократів. 

Більшість делегатів підтримала резолюцію правих соціал-демократів. Провід партії фактично перейшов до "катеринославців". Тоді 15 делегатів лівого крила партії залишили з'їзд. 12 січня вони офіційно оголосили про створення окремої фракції "незалежників", а вже наступного дня на засіданні Організаційного комітету фракції прийняли власну Декларацію та заснували власний друкований орган - газету "Червоний прапор". Перший номер газети побачив світ 22 січня 1919-го під редакцією Михайла Авдієнка.


Один з номерів "Червоного прапору"

Після невдалого для "незалежників" VI з'їзду позиція правої більшості УСДРП перемогла на Трудовому Конгресі (22 - 28 січня 1919 року). Певне компромісне рішення про можливість діяльності "трудових рад" на місцях так ніколи і не знайшло свого втілення на практиці.

Закон про форму влади на Україні

УСДРП незалежні разом з УПСР центральної течії не полишили Київ перед загрозою його захоплення більшовиками. Українські ліві соціалісти оцінювали більшовицьку політику як окупаційну, а створювані з вказівки очільників РКП(б) "українські радянські уряди" як прикриття цієї окупації. Одначе, вони не полишали ідеї самостійної Совітської України. Ситуація в якій опинилися вищезгадані українські совітські партії була складною, адже для Директорії вони ставали "більшовиками", тоді як для більшовиків лишалися "петлюрівцями". "Червоний прапор" так оцінював тогочасні події: "Тепер іде до Києва нова сила, іде як завойовник, як окупант... Під гаслом боротьби за владу рад іде уряд, який називає себе українським, і який ми таким не вважаємо і вважати не можемо". Щодо більшовиків, то вони не розглядали лівих українських соціалістів серйозною силою, тому рахуватися з ними не збиралися. Таке упередження зміниться згодом, коли друга спроба опанувати Україну завершиться для них цілковитим крахом. 

Боротьба за означенні ідеали привела "незалежників" від пошуків спільної мови до збройного протистояння з більшовиками. А згодом... до створення Української Комуністичної Партії (22 - 25 січня 1920 року).

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

загрузка...