Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Окупанти чи союзники. Ким стали німці для киян

Вторник, 30 Апреля 2019, 18:00
Головне, чого хотіли німці в Києві, аби Україна жила за законом

Німецький кулеметний візок з розрахунком на вулицях Києва. Весна 1918-го

Із кожним днем календар поволі відсуває столітній ювілей революції у небуття. Тоді визволителями України від більшовиків виявились німецько-австрійські війська. Ставлення до них як тоді, так і тепер залишається неоднозначним: друзі-союзники, що прийшли допомогти, чи імперіалістичні інтервенти та окупанти? Спробуємо розібратися з цим на прикладі Києва.

Першого березня 1918-го українські та німецькі війська почали займати Київ з Подолу та з боку Боярки. Першим до міста вступив кіш отамана Івана Горемики-Крупчинського. У небі над Києвом з'явився німецький військовий дирижабль, згодом з Козятина прибули перші ешелони з німецькою армією, німецькі велосипедисти почали об'їжджати місцевість навколо вокзалу.

Українська кіннота УНР рухається вулицями Києва після вступу до української столиці  1 березня 1918 року

У Києві панувала напружена атмосфера. У столиці виникло тривладдя: українська і німецька військові адміністрації, а також Київська міська дума, очолювана міським головою Євгеном Рябцовим. Відносини між ними не були упорядковані. Війська перебували в бойовій готовності і досить було однієї іскри, найменшого непорозуміння, аби на вулицях розпочалися криваві сутички.

Вже на другий день після вступу у Києві та навколо нього зосередились чотири німецькі піхотні дивізії та один кінний полк (до 60 тис. осіб). Вступ німецьких частин супроводжувався парадом у місті.

Кадри кінохроніки вступу німецьких військ в Київ. Березень 1918 року

По закінченню параду військовики розмістились на вже зарезервованих квартирах та казармах, що свідчить про їхню поінформованість щодо стану житлового фонду міста. Лише після того, як більшість військових перейшла Дніпро і рушила на Лівобережну Україну і, особливо, після запевнення німецького командування у коректному ставленні до населення, напруження у місті зникло.

Софіївська площа, Київ. Німецькі та українські вояки після параду. Квітень 1918-го

Війська рушили далі, а у Києві залишилась залога, яка почала виконувати функції міліції та здійснювати патрулювання міста. Пізніше до них приєднався полк українських січових стрільців (УСС) київського формування.

Спілкування двох офіцерів союзної армії. Київ, травень 1918-го

Безпосередньо на Київщині, згідно з планами німецького командування, розмістився XXVII резервний корпус (92-га та 93-тя піхотні, 1-ша кавалерійська дивізії) загальною чисельністю до 30 тис. осіб. Символічно, що все угрупування німецьких військ отримало штабну назву "Київ".

З приходом німців до міста встановився порядок. Військовики спрямували енергію жінок "легкої поведінки" на миття вокзалу та перонів. Змусили запрацювати двірників. Виловивши за тиждень кілька десятків кишенькових та квартирних злодіїв, німці розклеїли оголошення, в яких закликали охочих подивитись на публічний розстріл злочинців на схилах Царського саду. Це так вплинуло на київських бандитів, що у місті припинилися грабунки та насилля.

За якийсь час німецькі вояки "одягнули" місто у телеграфні та телефонні дроти, протягаючи їх для своїх потреб. Та найбільшою дивиною були таблички з назвами вулиць і установ. Стараннями тих же німців у Києві запрацювали електростанції, постачання нафти для яких вдалось налагодити з Галичини. Електроенергія дозволила функціонувати водогону та електричним трамваям, в останніх німецькі вояки на загальних підставах сплачували за проїзд в салоні повну вартість або половину на задніх площадках. Був підготовлений чудовий міський план - карта Києва. Запрацювала пошта, авіапошта, тож із деяким запізненням можна було прочитати німецьку та австрійську пресу, а не довіряти лише чутками.

Німецька топографічна карта м. Києва 1918 року

Німецькі патрулі не лише ходили містом, як поліцейські, а й стежили за дотримання закону, змушували домогосподарок прибирати двори, а міську владу - сміття з вулиць та площ. Важлива деталь: жодних грабунків, здирств чи контрибуцій від німців кияни не зазнали, на відміну від попереднього захоплення міста більшовиками. При опрацюванні великої кількості архівного матеріалу не зустрічалась і інформація про накладання контрибуцій на киян за вбивство німецьких вояків. Тоді як в інших місцевостях таке траплялось повсякчас. 

Німецька аерофотозйомка Києва в 1918 році

Німецька комендатура в Києві. 1918 рік

Вбивства і каліцтва, звісно, були, як і у всіх місцях компактного проживання великої кількості людей, але містяни сприймали це спершу з острахом, а згодом як буденність. Киян лише дуже дивувало, що вільні від служби солдати проводили час на базарах, де скуповували продукти, а згодом відправляли їх у посилках додому. У перші ж дні перебування у Києві німецькі вояки їли сало цілими шматками, навіть без хліба.

Прихід німецьких військових до міста приніс з собою і нові грошові знаки - німецькі марки, австрійські крони та інші валюти. Почали активно з'являтись у киян на руках і українські банкноти. У місті, певно, ніколи не було в обігу такої великої кількості різноманітних грошей різних країн, як у 1918-му. Це і гроші Миколи ІІ, і Тимчасового уряду, більшовицькі рублі, місцеві грошові знаки (приміром Житомира, Одеси тощо), українські карбованці, гривні, шаги, вже згадувані марки та крони. Для тодішніх мешканців міста це створювало досить великі незручності.

Німецьке командування поставило собі за мету активну співпрацю з органами місцевого самоврядування. Все, що стосувалось благоустрою міста, знаходило у німців розуміння та підтримку. Зокрема, розпочався активний етап електричного освітлення вулиць міста, вулиці продовжили обкладати бруківкою тощо.

Київ перетворювався на справжню столицю новоутвореної держави - з різноманітними міністерствами та установами.

Німецькі військовики готуються до заступання на варту в Києві. Весна 1918-го

Зміна варти, що заступає на патрулювання міста на Думській площі м. Києва

Тут також розмістився штаб вищого командування (Оберкомандо) німецьких військ в Україні (командувач Александер Лізінген, з 31 березня - Герман Айхгорн, начальник штабу Вільгельм Гренер), дипломатичні установи Німеччини та Австро-Угорщини, військові, економічні та фінансові представництва.

У мирне співіснування киян та німців з квітня 1918-го почала втручатись велика політика. Запросивши через нестачу власної збройної сили німецькі війська для звільнення України, УЦР виявилася нездатною втримати ситуацію під контролем та зазнала остаточного краху саме від своїх союзників. У результаті військового перевороту, що відбувся у Києві 29 квітня 1918-го, республіканська влада була змінена Гетьманатом. Самі кияни, які досить пильно стежили за подіями, схвально сприйняли зміну влади.

Травень 1918-го. Гетьман П.Скоропадський, офіцери та ад'ютант біля гетьманського палацу. Цікавий момент: на варті біля палацу стоїть німецький солдат у своєму шоломі

Після встановлення влади П.Скоропадського Київ перетворився ледь не на столицю імперії. Ще, певно, ніколи місто одночасно не бачило на своїх вулицях знаменитих банкірів, підприємців, чиновників всіх рангів колишньої Російської імперії, які змогли врятуватись від більшовиків. 

Місто заповнили автомобілі різних марок, що разом із візниками почали утворювати перші київські затори. Німецькі вояки організували дорожній рух на свій лад, виступивши першими "патрульними".

Німецькі "даїшники" на Думській площі у Києві. Літо 1918-го

Життя міста заграло швидким темпом веселу музику. Відкрились театри, кіносалони (сінема), ресторани. Влітку на Трухановому острові були побудовані роздягальні, і з того часу ведеться облік відпочинку киян на пляжах, зокрема, купань, що тоді було теж у дивину.

Німецькі вояки-охоронці на купальному пляжі. Труханів острів. Літо 1918-го

Але надії жителів міста на довгоочікуваний спокій досить швидко розвіялись: 6 червня вибухнули склади пороху та боєприпасів на Звіринці. Міській думі це створило неподолану проблему - тисячі іногородніх біженців, що перебрались до Києва, підняли квартирне питання, а тут ще й кілька сотень київських сімей, які втратили все майно. До того ж, потрібно було організувати харчування постраждалих і біженців.

Після закінчення вибухів та пожежі на Звіринці.

Потім горять склади дерева на Подолі, принагідно згорає десяток міських вулиць. У пожежного пароплава раптом виявляються несправними помпи, а у водопровідній системі міста - слабкий тиск води. Злочинців не знайдено, хоча простежується діяльність спецслужб радянської Росії.

Схематичний план пожежі в Києві 14 червня 1918 року з відмітками кількох місць нових загорянь

Вогонь показав слабкі місця пожежної служби і Міська дума починає обговорювати закупівлю у Німеччині пожежних автомобілів. Німецькі військовики виступали активними посередниками, але подальші події звели нанівець всі результати перемовин.

Не встигли поховати жертв вибуху, як 30 липня на Печерську було вбито фельдмаршала Германа Айхгорна та його ад'ютанта капітана фон Дресслера. Як тільки звістка про вбивство німецького командувача рознеслась Києвом, місто спорожніло. Жителі, як і у січні, під час наступу більшовиків, поховались по підвалах, очікуючи, що німці помстяться місту, обстрілявши його артилерією. Але цього не сталось. Прощання з Айхгорном відбулось 1 серпня. Труни з вбитими траурною процесією за участі представників всіх родів військ від Лютеранської кірхи, де було відспівування, рушили на вокзал, звідки їх доправили до Берліна. У день прощання у Києві мали вбити і гетьмана, але бомбу вчасно не змогли доправити до місця призначення, а на другий день змовників заарештували. Шостого серпня Г.Айхгорн був похований з почестями вищого розряду на Берлінському військово-меморіальному кладовищі Інваліденфрідхоф.

Німецькі війська в Україні очолив генерал - полковник Г. фон Кірбах, який не захотів жити в Києві і більшу частину часу провів у Вільно. Фактичним керівником на місці був начальник штабу Вільгельм Гренер.

Генерал фон Кірбах. Керував унікальною операцією по евакуації великої кількості військ Фото. 1918 р.

Змінюється ситуація в світі та в Україні. Антанта проводить ряд потужних операцій та частково витісняє німців з захоплених територій на заході. В Україні розпочався масовий страйк залізничників, а у Київській губернії - потужне повстання селян. У регіонах ставлення до німців погіршувалось. На кінець літа під Києвом було чути, заглушені відстанню, гарматні залпи, а в самому місті - постріли ручної зброї. Повернулись бойові будні. До міщан доходили чутки, що німці грабують селян, жорстоко розправляючись з непокірними. Селян на базарах у Києві і справді майже не було. У Києві виникла проблема з хлібом, хоча інші продукти та товари, включаючи м'ясо, можна було придбати без проблем.

Після поразки на західному фронті та внаслідок революції в Австрії та Німеччині дух та дисципліна в австро-німецькій армії занепали. Ось як ці події описує фінський посол Герман Гуммерус, котрий перебував в той час у Києві: "... Ввечері 9 листопада у Києві поширились чутки про те, що у Берліні розпочалась революція і імператор Вільгельм зрікся престолу. Наступного ранку кияни розгорнули газети і дізнались про правдивість цих чуток. Потім, 11 листопада відбулось підписання перемир'я. Вплив цих подій на німецькі війська був одразу помітний. У Києві та інших великих містах солдати мітингували. Були створені солдатські ради. Але німецьке почуття порядку виявилось все ж таки достатньо міцним для того, щоб витримати такий удар. Солдатські ради виступали з вимогами, які стосувались харчування, військового судочинства, ставлення до солдатів. Але, разом з тим, вони стояли за те, щоб солдатська дисципліна ні в якому разі не ослабла. Таким чином було досягнуто дружнє співробітництво між солдатськими радами та офіцерами. У далекій чужій країні ряди повинні були залишатись зімкнутими, в іншому випадку повернення додому могло опинитись під загрозою. А повернутись додому всі хотіли якомога швидше. Умовами перемир'я було визначено, що німецькі війська повинні залишити всі окуповані ними території. Що їм було тепер робити в цій великій країні, серед темного, нецивілізованого народу, навіть не зважаючи на те, що вдома у Німеччині доведеться голодувати, а тут їжі було достатньо. "Нехай українські дурні обходяться власними силами. Це зовсім не стосується нас, німців", - думали прості солдати та більшість офіцерів. Київська солдатська рада прийняла рішення, за яким німецькі солдати не мали права втручатись у внутрішні справи України і почати відходити на батьківщину".

Для організації відходу німецьке військове керівництво мало розв'язати основну проблему: виводити війська своїм ходом, що займе більше часу, зате буде безпечнішим, чи скористатися значно швидшою залізницею, хоча це й наражатиме війська на значну небезпеку? Через великі відстані та віковий склад більшості полків зупинилися, зрештою, на другому варіанті.

Охорона залізниць німецькими вояками. Осінь 1918 рік

Виведення німецьких військ планувалось у шість етапів: спершу з Криму, а тоді зі сходу на захід. Військам із віддалених гарнізонів було наказано негайно їх покинути, зосередитися вздовж залізничних шляхів і охороняти їх. 17 листопада 1918-го у Білій Церкві з німецьким командуванням було укладено угоду про невтручання німців у боротьбу між Директорією та гетьманською владою. Зі свого боку, Директорія зобов'язувалась не нападати на німецькі війська, "оберігати їхнє майно і харчувати німецьких солдат із засобів краю".

19 листопада війська Директорії й повстанські загони підійшли до Києва, проте не зважилися на штурм, оскільки німецьке командування порушило нейтралітет і висунуло свої війська на підступи до міста. Це був вимушений крок. 29 листопада німці поставили ультимативну вимогу відвести війська на 25 км від Києва, інакше вони виступлять проти повстанців. Якби повстанці увійшли б до міста, то це б завадило виведенню німецьких військ з України. Крім того, представники Антанти вимагали від німецького командування не допустити повстанців до Києва: вони саме вели переговори зі Скоропадським. Армія Директорії відійшла.

11 грудня 1918-го на переговорах у Козятині було укладено нову угоду: німецька сторона погодилася не втручатися в українські події, але висунула умову поставляти 10 потягів на добу для від'їзду свого війська до Німеччини. Домовилися про паролі: для німців Es lebe Petlura! ("Хай живе Петлюра!"), для республіканців пароль "Революція", відгук - "Республіка".

14 грудня війська Директорії, зломивши спротив нечисленних дружин офіцерів, перейшли в атаку та через Борщагівку, Солом'янку та Куренівку захопили Київ. Українські військові формування Гетьмана перейшли на бік повстанців. Того ж дня Скоропадський оприлюднив акт про зречення від влади і за кілька днів виїхав з міста й країни у німецькому санітарному потязі. На останньому засіданні Ради міністрів її голова Сергій Гербель відновив діяльність міської думи та управи Києва, яку очолив Іполит Дьяков. Місто знову заполонили українські вояки, але навіть тоді залишки київської німецької залоги виходили патрулювати Київ та оберігали спокій.

Над кожною німецькою казармою майорів білий прапор - знак того, що німці ні у що не втручаються. Казарми були підготовлені до довготривалої оборони. Осадний Корпус січових стрільців дуже хотів роззброїти німців, як ті вчинили з ними 30 квітня 1918 року, але німецький гарнізон пригрозив, що буде відбиватись, тож січовики, зціпивши зуби, відступили.

Почастішали напади на німецьких військових, які виходили патрулювати місто: нападники мали намір заволодіти їхніми майном та зброєю. 19 грудня 1918-го до Києва прибув у складі Директорії Петлюра, а вже 30 грудня 1918-го він видав наказ "ні в якому разі майна німецьких жовнірів не забирати, позаяк власне майно не належить до конфіскації".

Розпочалася евакуація німецьких військових зі сходу України - сучасних Харківщини, Луганщини та Донеччини. Київ став своєрідною транзитно-перевалочною базою на шляху додому. У кінці грудня 1918-го німецькі війська залишили Вільно, генерал - полковник Г.Кірбах прибув до Києва, щоб керувати евакуацією. Місто тим часом почало змінювати свій зовнішній вигляд - активно "українізувались" з російської мови вивіски на магазинах та установах, вже ніхто не примушував прибирати місто, воно поступово почало тонути у смітті.

Розпочався наступний етап евакуації німецьких військ - з центру Правобережної України та з таборів військовополонених.

Німецький "дембель" із Східного фронту. Кінець 1918-го - початок 1919-го

Тим часом почався наступ радянських військ. Кияни цікавились, чи будуть продовжувати німці захищати їх від більшовиків, на що німецький комендант повідомив громадськість, що у Києві залишилось близько 10 тис солдатів, а цього замало для боротьби. Окрім того, він послався на домовленості з Директорією щодо невтручання у внутрішні справи українців, адже офіційно нападала не радянська Росія, а радянська Україна.

Аби підняти бойовий дух, з 13 по 15 січня київський німецький гарнізон провів навчальні стрільби з кулеметів та мінометів. 17-18 січня 1919-го почали виїжджати офіцери штабу Обер-Команди, 18 січня Кірбах покинув Київ і через Брест виїхав до Німеччини. В Києві залишилось близько 2 тисяч солдат, котрі зосередились у районі залізничного вокзалу, та невелика кількість німецьких полонених у Дарницькому таборі.

Одне з останніх повідомлень київських газет. Кінець січня 1919 року

Остаточно німці покинули Україну у березні 1919-го, виїхавши з Волині.

Приблизно ось так виглядали поїзди, котрі відвозили німецьких солдатів додому . Поштова листівка  1918 року

Отже, Києву пощастило бути столицею дружньої до Німеччини держави, тож стосунки німців та киян, можна, напевно, назвати "коректним ставленням сильного товариша до слабкого", але аж ніяк окупацією в класичному розумінні цього слова. Головне, чого хотіли німці в Києві, аби Україна жила за законом. 

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

 

загрузка...