Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Остання місія Боржинського. Чому Кубань так і не об'єдналась з Україною

Понедельник, 5 Ноября 2018, 20:00
Центральна Рада, а згодом і Гетьман Скоропадський мали намір утворити державу в межах етнічного розселення українців

Першого листопада 1918-го у Катеринодарі на засіданні Кубанської Законодавчої Ради новоприбулий український посол Федір Боржинський урочисто вітав Кубанське Козацтво від імені Української Держави та гетьмана Павла Скоропадського, наголошуючи на завданні "злиття в тісний братський союз" України і Кубані. Однак із об'єднанням Кубані з Україною не склалося. 

Найбільш боєздатна одиниця української армії - Окрема Запорозька дивізія Олександра Натієва - після успішних боїв проти більшовиків на донецькому і кримському напрямках ранньої весни 1918-го влітку того ж року "зібралася" в один підрозділ на Приайдарщині (тодішній схід Харківської губернії, нині - північ Луганщини). Це був найспокійніший період не тільки для дивізії, й для всієї Української Держави. Дивізія "відпочивала" без серйозних боїв на східному кордоні, чекаючи наказу рухатися вглиб Росії на місця розселення етнічних українців. На цьому базувалися наміри спочатку Центральної Ради, а згодом Гетьмана Павла Скоропадського утворити державу в межах етнічного розселення українців. Важливу роль в цих намірах повинні були зіграти Запорожці.

І такий наказ для Дивізії готувався на час завершення переговорів про східний кордон України, які велися між Києвом і більшовицькою делегацією на чолі з Християном Раковським та Дмитром Мануїльським. Проте сподівань на успішне завершення переговорів з Москвою було небагато. На успіх не очікували і німці, які зупинили Запорожців на старому адміністративному кордоні між Харківською і Воронізькою губерніями.



Розташування військ Запорозької дивізії у 1918-му за спогадами учасників тих подій (основа карти: карта Воронежського намісництва (19 ст.), до якої додано авторські позначення)

1 - 1-й Запорізький піший полк імені гетьмана Петра Дорошенка. В Новомарківці розташована кінна сотня, в слободі Пантюшине та Бондарівці - піхота цього полку. Штаб і командир, Олександр Загродський, знаходилися в слободі Кам'янка.
2 - певний час тут перебували різні підрозділи: 2-й Запорізький піший полк (також відомий як "республіканський") Петра Болбочана, 3-й Гайдамацький полк Володимира Сікевича зі штабом у Білолуцьку і 1-й Запорізький імені кошового Кості Гордієнка полк кінних гайдамаків зі штабом в слободі Павлівка під Білокуракіним та гарматним дивізіоном Олекси Алмазова.
3 - 3-й (4-й) Запорізький імені гетьмана Богдана Хмельницького полк Олександра Шаповала.

З більшим оптимізмом, аніж щодо північної Слобожанщини, Київ дивився на можливість приєднання до Української Держави Кубані. Ось як про це згодом писав гетьманський міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко: "В справі Кубані українське правительство вело таку лінію, щоб якомога тісніше зблизитись з єдинокровним з нами кубанським козацтвом і нахилити його до злуки з Україною. Воно дивилось на Кубань, як на частину української землі, котра раніше чи пізніше повинна приєднатись до України або як автономна область, або на федеративних основах".

Одначе справа злуки з Україною ускладнювалася тим, що з часу утворення республіки Кубань увійшла в спілку з північно-кавказькими горцями і терськими козаками. Крім того, негативну роль грав на Кубані так званий "іногородній" (непокозачений) елемент, що зв'язувало руки прихильникам України. Та найгірше було те, що на початку літа 1918-го Кубань майже вся перебувала під більшовицькою окупацією.

Кубанський уряд, Крайова Рада, залишки козацького війська і багато місцевої інтелігенції перебували на той час на півночі Кубанського краю, де була і Добрармія з генералами Михайлом Алєксєєвим (командуючий) та Антоном Денікіним (заступник). Як випливає зі спогадів Павла Скоропадського і Дмитра Дорошенка, Алєксєєв був толерантним до Гетьмана і українців з їх незалежністю. Денікін же ненавидів їх не менше, ніж більшовиків, і до Української Держави з її Гетьманом ставився вороже, як і до тяжіння кубанців до України, відповідно.

28 травня 1918-го до Києва прибула делегація Кубанської Законодавчої Ради і уряду на чолі з Миколою Рябоволом. В Міністерстві закордонних справ і при Гетьманському дворі зустріли делегацію "дуже тепло й прихильно" (за Дорошенком).

Дмитро Дорошенко - міністр закордонних справ Української Держави

Кубанські делегати йшли назустріч стремлінню українців включити Кубань в склад Української Держави, якщо не на правах автономної провінції, то, принаймні, як частину федерації Україна-Кубань. Делегати Кубані виставили були ідею ще ширшого федеративного союзу, до якого увійшов би й Дон та північний Кавказ. Отаман Краснов готовий був іти на федерацію з Україною, але його домагання від Скоропадського територій Луганська і Старобільська на користь Дону та відмова передати Україні Таганрожчину перевели розмови й переговори про федерацію з Всевеликим Військом Донським в область теоретичних міркувань.

Як передає у своїх спогадах Дорошенко, місія Рябовола досягла таємної угоди з Києвом в єдиному варіанті: вести справу до з'єднання Кубані з Україною. Також була надана грошова допомога для ведення агітації і зброя.

Але цим допомога Гетьмана Кубані не мала обмежуватися. Оскільки саме в цей час Добрармія готувалася до заняття окупованої більшовиками Кубані, було вирішено випередити її з'єднаними силами українського десанту і силами повстанців, які повинні були підняти повстання до моменту його висадки. Для десанту була намічена Окрема Запорозька дивізія. Була спланована операція і відпущені на її реалізацію засоби і кошти.

Окрема Запорозька дивізія в планах Гетьмана Павла Скоропадського. Не здійснена місія дивізії по збиранню українських етнічних земель (Слобожанщини, Подоння і Кубані (на карті за межами Української Держави зафарбовані території, де українці становили більшість. Стрілки і межа - автора статті)
Гетьман розумів, що підрозділ вже показав свою боєздатність і за наявності великої кількості військового майна і озброєнь ще мав виконати функцію збирання українських етнічних земель Подоння і Кубані.

За планом операції по десантуванню на Кубань Запорожців потрібно було перекинути залізницею до Азовського моря, для чого, по узгодженню з німцями, вже було віддано наказ стягнути підрозділи дивізії до місць навантаження. В спогадах Скоропадського і Дорошенка ці місця не згадуються, але, найвірогідніше, це могла бути найближча залізнична станція Сватове. Німці погодилися замінити дивізію на Приайдарщині і стояти на кордоні проти більшовиків своїм військом. Потім дивізію необхідно було пересадити на кораблі і висадити десантом на Кубанському побережжі. Тим часом на Кубані під планований десант готувалося повстання, після чого спільними зусиллями можна було б вигнати з краю більшовиків, які загрожували з півночі, а з північного сходу - Добрармію. Важливо було випередити генерала Алексєєва, захопити Катеринодар і тоді було б можна проголосити злуку Кубані з Україною.

Окрема Запорозька дивізія в планах Гетьмана Павла Скоропадського. Не здійснена місія дивізії по збиранню українських етнічних земель (Слобожанщини, Подоння і Кубані). Основа карти: "Політична ситуація на кінець червня 1918 р. / Terra Ucrainica. Історичний атлас України і сусідніх земель". Д. Вортман та ін. (Стрілки і межа - автора статті)
Про план з'єднання Кубані з Україною одразу дізналося керівництво Добрармії. Сам міністр Дорошенко, який з Гетьманом і Рябоволом його складав, згадував, що план десантування Запорожців на Кубань не був своєчасно приведений у виконання через зраду одного з "високих чинів військового міністерства" в Києві, який був у зносинах з генералом Алексєєвим і навмисне затримував його виконання. Передчасна смерть Алексєєва в жовтні 1918-го тільки прискорила агонію "добрих" відносин між союзниками в боротьбі проти більшовиків: його замінив українофоб Денікін, тому "відносини відразу змінилися, - пише в спогадах П. Скоропадський, - розпочалася дуже сильна агітація серед офіцерів проти мене...".

Прізвище цього "високого чину" Дорошенко не згадує, але зрозуміло, що цей "чин" (очевидно, типовий "ватник" в оточенні П.Скоропадського) скористався нерішучістю Гетьмана перед німцями, відсутністю порозуміння між Скоропадським і "українськими самостійниками", тому діяв у руслі прихильників "єдіной і нєдєлімой". І змінив на початку ХХ ст карту не тільки України і Росії на користь останньої, а і, без перебільшення, Європи та світу!

Знаючи про плани Гетьмана Добрармія зіграла на випередження - Кубань була очищена від більшовиків без Рябовола і Скоропадського. В цій ситуації німці заборонили передислокацію з Приайдарщини і десантування Окремої Запорозької дивізії на Кубань. Як пише Дорошенко: "...вони (німці) не можуть допустити до збройної сутички між українцями й російськими добровольцями... Таким способом, замість приязної або навіть прилученої до нас Кубані постала територія, опанована Добровольчою російською армією з її ворожими до українства відносинами і планами відбудови "єдиної-неділимої" Росії. Кубанська Рада мусила коритися "добровольчим" генералам, котрі скоро взялися за нищення всякої автономії в краю".

Але і після окупації Катеринодару російською Добрармією Кубанський Крайовий Уряд не лишав надії зміцнювати відносини з Україною і, навіть, об'єднання з нею в майбутньому. В кінці жовтня 1918-го до Києва прибула надзвичайна місія з кубанським полковником В'ячеславом Ткачовим на чолі. В грамоті Військового Отамана Кубанського уряду гетьману Скоропадському були такі слова: "Насущні інтереси обох країн, як видко, вимагають якнайтіснішого зближення між ними, і Кубанське Правительство має тверду надію, що з давніх-давен зв'язані між собою кровними узами і повні яскравих прикладів боротьби за незалежність, Україна й Кубань знову дадуть зразок могучого братнього союзу".

У відповідь на прибуття до Києва місії Ткачова український уряд надіслав до на Кубані надзвичайну дипломатичну місію на чолі з полковником Федором Боржинським. Першого листопада 1918-го на засіданні Кубанської Законодавчої Ради у Катеринодарі новоприбулий український посол Федір Боржинський урочисто вітав Кубанське Козацтво від імені Української Держави словами гетьмана Павла Скоропадського: "Маю тверду надію, що кубанське козацтво, яке є прямим нащадком запорожців, зіллється в тісний братський союз з рідною йому Україною на добро і на славу Кубанського Війська та Української Держави".

Діяв Боржинський активно. З листопада 1918-го по січень 1919-го він сприяв укладанню угоди між Кубанським крайовим урядом та Україною про торговельні та консульські відносини, допоміг місцевим проукраїнським активістам організувати в школах навчання українською мовою, розгорнути видавництво газет і книг рідною мовою по всій Кубані. Подібні кроки Боржинського спільно з Кубанською "Просвітою" знайшли щирий відгук у місцевого населення, яке раділо поверненню до своїх кровних і духовних витоків.

Це був останній крок на шляху "злиття в тісний братський союз" України і Кубані.

Незабаром Директорія УНР усунула Скоропадського від влади. Доля одного з перших дипломатів незалежної України полковника Федора Боржинського (родом з Умані) була трагічною. В кінці січня 1919-го він повертався з Кубані в Україну за інструкціями від нового уряду щодо роботи місії на Кубані. Відомо, що при плануванні поїздки в Київ Боржинський знехтував попередженням кубанських і донських козаків про загрози, які його чекають в дорозі. Вже на українській території, на станції Волноваха, його захопили російські добровольці, вивезли в Юзівку, де судили за "зраду" єдиній-неділимій Росії і, як такого, що "нє раскаялся", розстріляли разом з його підлеглими по дипломатичній місії. Наказ про страту дипломата віддав особисто генерал Володимир Май-Маєвський, командувач денікінськими окупаційними військами в Донецькому басейні. Таким було лице російського шовінізму, яке не змінилося до сьогодні.

Гайдамацька могила. Місце похорону вояків УНР на Луганщині (околиці села Можняківка Новопсковського району)

Ще кілька слів про німецьке командування в Україні - другий після Добрармії фактор, який для гетьмана Скоропадського став "непрохідним" у справі об'єднання українських земель і не дозволив Окремій Запорозькій дивізії передислокуватися з Приайдарщини на Подоння і Кубань.

Спочатку німці не дозволили в червні 1918-го частинам Окремої Запорозької дивізії переступити адміністративні межі між Харківською і Воронізькою губерніями, встановленими в Петербурзі майже за сто років до того. Хоча українські вояки мали усі можливості успішно дійти з Приайдарщини до самого Острогозька, зайняти Подоння, заселене з ХVІІ ст. "черкасами", адже на той час деморалізовані Брестським миром російські війська без бою залишали все, що можна.

Але, як зазначав Скоропадський у своїх спогадах, німці "окружили меня самым тщательным наблюдением" і без них Гетьман не міг фактично здійснювати серйозних військових операцій. Не міг навіть восени 1918-го, коли в Німеччині назрівала своя революція і Скоропадський бачив: "Они сами были в периоде разложения. Я их политики понять не мог".

Доки Гетьман аналізував специфіку німецького мислення, висока місія Окремої Запорозької дивізії по збиранню українських земель, освячена в нашій Приайдарщині, була зірвана. Кубанцям так і не вдалося долучитися до України.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте