Наша Революция 1917

Панас Мирний у 1917 році. Живий і голодний статський радник

Єдиним документом письменника українською стало свідоцтво про вибуття з числа службовців у зв'язку зі смертю

Ярина ЦИМБАЛ літературознавець, кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ

Четверг, 1 Июня 2017, 21:00

Рудченко Панас Якович, 67 років

Дійсний статський радник, начальник відділу Полтавської казенної палати

Ні, Панас Мирний не помер у ХІХ столітті. Він та Іван Нечуй-Левицький - два письменники-класики, хто пережив революцію, і хоча його роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні" вивчали в школі всі без винятку покоління українців, для більшості цей факт - неабияка новина.

Майже з початку століття Панас Якович Рудченко жив у власному будиночку на Кобищанах - у передмісті Полтави, працював у Полтавській казенній палаті, тобто в губернській податковій інспекції, був одружений і виховував трьох синів. Він мав ордени святого Станіслава, святої Анни до ІІ ступеня, святого Володимира ІV ступеня, і 6 квітня 1914 року йому було пожалувано чин дійсного статського радника, що дорівнювало генеральському чину в армії. Успішну кар'єру царського чиновника й українського письменника порушила Перша світова війна.

Царат укотре почав переслідувати діячів українського руху як сепаратистів і агентів "австрійської інтриги". Восени 1915 року жандармерія активно розшукувала поруч з Андрієм Жуком, Володимиром Винниченком, Володимиром Дорошенком, Львом Ганкевичем і іншими людину, яка ховалася за псевдонімом. 20 листопада помічник начальника Полтавського губернського жандармського управління писав кобеляцькому повітовому справникові: "По полученным сведениям, упомянутый в отношении моем от 13 ноября с. г. за № 2234 видный деятель украинского движения Рудган, коего по фамилии агентура называет Рудченко, литературный псевдоним "Панас Мирный" или "Мырный", находится в настоящее время где-то в Полтавской губернии и живет на нелегальном положении. Сообщая об изложенном, прошу распоряжения вашего о розыске в вверенном вам районе вышеназванного лица и о последующем прошу меня уведомить".

Письменнику тоді було не до літературної діяльності. Старшого сина Віктора, батькового улюбленця, випускника юридичного факультету Московського університету, мобілізували на фронт. 17 вересня 1915 року батькам принесли телеграму: "Сын Ваш убит 16 7 утра. Тело в полевом подвижном госпитале Ровно". Для шістдесятишестирічного Панаса Яковича це був удар, він дедалі частіше думає про смерть і купує на цвинтарі в Полтаві одразу два місця - для себе і для сина. Про це свідчить квитанція: "Получено за место - два - отведенное на гарнизонном военном кладбище для могилы умершего сына прапорщика Виктора и для него".

Середульший Михайло, студент Варшавського політехнічного інституту, теж попросився добровольцем на фронт, ы у складі Грязовецького 296-го піхотного полку дослужився до офіцерського чину. Ще на першому курсі Михайло одружився, тож тепер старий Панас Якович дбав і про його дружину. Найменший син Леонід навчався в гімназії і мріяв про кар'єру військового. У клопотах по дому й на службі, хворобах і добуванні грошей минули три роки війни.

Уночі проти 28 лютого 1917-го залізничний телеграф приніс у Полтаву звістку про зречення царя Миколи ІІ. До Мирного зусібіч посипалися пропозиції видати його твори. До нього зверталися Українсько-руська спілка, катеринославське видавництво "Сіяч", Подільська народна управа, київські видавництва "Криниця" і "Час", Яків Оренштайн із Ляйпціга, Всеукраїнський кооперативний видавничий союз, Полтавська спілка споживчих товариств, "Літературно-науковий вісник". Пощастило лише останнім двом.

Тим часом Мирний узявся далі перекладати "Орлеанську діву" Фрідріха Шіллера, яку почав у часи революції 1905-1907 років. Лютневий переворот він сприйняв як продовження першої російської революції.

А в житті Панас Якович Рудченко - стара хвора людина, обтяжена родиною, побутом, дорожнечею і розрухою. Загострилася хвороба дружини Олександри Михайлівни, у квітні-травні перехворів і сам письменник. 11 липня 1917 року в Києві помер його брат Лука Якович. На літо до Рудченків приїхали племінниці з Москви, доньки Івана Яковича Рудченка, котрий був співавтором брата під псевдонімом Білик. Їм і після від'їзду надсилали у колишню столицю посилки з провізією.

Жовтневий переворот і пролетарську революцію Панас Мирний не сприйняв. Марксизм для нього, відданого ідеям народництва другої половини ХІХ століття, був абсолютно чужий і незрозумілий. Мирний мріяв про соціальну й національну рівність та братерство, але не уявляв, якими шляхами до них іти. Більшовицький нігілізм йому не імпонував, як свідчить вірш "До волі" (1917):
Та знищити все захотіли,
Що наживалося віками,
Що здобувалось кров'ю й потом
І з примусу і по охоті
Дідами нашими й батьками.
Бо то було добро "буржуйне",
А ми усі соціалісти...

Після жовтневого перевороту в Петрограді влада в Полтаві перейшла до Ради революції, куди входили представники різних політичних течій. Через місяць полтавську Раду робітничих і селянських депутатів розігнали війська Центральної Ради. Ще через місяць Полтаву захопила Червона армія і встановила більшовицьку владу. Через два місяці місто окупували німці і трималися тут аж до кінця листопада, коли в Полтаву вступили війська Директорії. У січні 1919 року їх на кілька днів вибили партизани. 18 січня в Полтаву вступила армія Симона Петлюри, а вже наступного дня місто знову захопила Червона армія. 29 липня почалася денікінщина і тривала аж до початку зими: 10 грудня 1919 року в місті остаточно встановилася радянська влада.

Бурхливі події струснули і родину Рудченків. Михайло через хворобу вибув з армії, влаштувався діловодом і продовжив навчання в Катеринославському гірничому інституті. У грудні 1918-го у них народився син, якого назвали Юрієм. Невістка з онуком жили в родині свекрів, Михайло вступив у Добровольчу армію Денікіна. Після розгрому "Вооруженных сил Юга России" він зник, з батьком вони вже не побачилися.

Найменший Леонід вступив до Київського артилерійського училища, теж хотів іти добровольцем на фронт. Батько не схвалював його військову кар'єру і писав у червні 1918 року: "Военная служба полна всяческих невзгод и лишений и удовлетворенья духовного дать не может. Подумай об зтом хорошенько да и постарайся покончить с военными побрякушками заранее, чтобы не терять дорогого времени для приобретения необходимых знаний с целью сделать из себя полезного работника для края".

На початку 1918-го училище розпустили. Леонід, на противагу братові, вибрав Українську Народну Республіку і пішов в армію Симона Петлюри. Він загинув у квітні 1919 року десь на Єлисаветградщині, достеменно так нічого й невідомо.

Віктор Панасович Рудченко віддав життя "за веру, царя и Отечество". Леонід Панасович Рудченко поліг за самостійну Україну. Михайло Панасович Рудченко відступив із денікінцями, а потім у вирі громадянської війни приєднався до Робітниче-селянської Червоної армії і повернувся в Полтаву більшовиком уже по смерті батька.

Усі ці роки голод, холод і матеріальні труднощі з'їдали час і сили письменника. На Вікіпедії переписали красиву фразу з радянських підручників: "Після встановлення радянської влади в Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, іде працювати у Полтавський губфінвідділ". Посада його тепер називалася по-новому - завідуючий II відділом підвідділу безпосередніх податків Полтавського губернського фінансового відділу. Насправді старому й хворому чоловікові нічого не залишалося, адже треба було утримувати сім'ю - себе, дружину і невістку з онуком-немовлям.

З Кобищан до центру міста, де на Круглій площі містилися всі губернські "прісутствія", доводилося в будь-яку погоду ходити пішки, бо коня вже не було. Олександра Михайлівна писала синові 20 жовтня 1918 року: "А сегодня уже осень, холодно и ветер, папе идти будет тяжело. Время дурацкое, нужно бы ему уже выйти в отставку, так такая ж дороговизна, что концы с концами не сводим, все с дефицитом".

До нестатків долучилися хвороби як наслідок тривалих походів у негоду. 17 вересня 1918 року дружина бідкалася в листі до найменшого Леоніда: "У нас постоянно кто-нибудь да больной: я встала - папа слег, да ще с высокой температурой 39". Через півроку вже батько стомлено зізнавався Михайлові. "Здоровье мое по-прежнему неважно: кашель, лихорадит, - ділився він своїми труднощами з сином Михайлом в листі від 26 березня 1919 р. - Но я продолжаю ходить на службу, правда, еле допалзываю туда и обратно. Все же на ногах. Да иначе и нельзя: нужно то или другое сделать".

У серпні 1919 року Панас Якович скаржився киянам на "неможливу дорожнечу життя; а то як не звужуєш свої потреби, а іноді доводиться трохи не голодувати". Іншим разом: "Теперішня дорожнеча так доймає, що ледве доводиться сяк-так прожити, а от синові, що учиться в Катеринославі в Горному інституті, на допомогу й не вистачає". Щоб опалювати будинок, доводилося самотужки збирати дрова. "Пока обходимся сбором валежника по саду в надежде, что кто-либо найдется такой, что когда-либо и дров нарубит", - писав він синові. Тим часом довколишній простолюд ґав не ловив і проводив реквізиції - вирубували сад, розбирали огорожу. 4 березня, а потім 20 травня 1919 року старий Рудченко подавав заяви в міліцію із скаргами на особливу активну сусідку Любку з люмпен-пролетарів.

І посеред усього цього політичного, соціального й економічного безладу Панас Мирний продовжував працювати. Дізнавшись про труднощі "Літературно-наукового вісника" з матеріалами для друку, він надіслав їм кілька рукописів. З липня 1918 року журнал друкував по черзі повість "За водою", третю частину "Повії" і драму "Не вгашай духу!". Того ж таки року у видавництві Полтавської спілки споживчих товариств вийшла окремою книжкою його повість "Товариші" ("Лихі люди").

Та найбільше в цей час Панас Мирний працював для дітей, зокрема в заснованому 1918 року в Полтаві видавничому товаристві "Зірка", яка почала діяльність із видання "Українських народних казок, зібраних І. Я. та П. Я. Рудченками". Для "Зірки" він переклав дитячу п'єсу Поліксени Соловйової "Царівна Полуничка", відредагував п'єсу Лесі Кущинської "Сирітка", театралізовану шкільну композицію до ювілею Котляревського "Батькове свято", переклади оповідань канадського письменника Ернеста Сетона-Томпсона "Сірий ведмідь Ваб", "Вінніпезький вовк", "Спрингфільдська лисиця", книжку Карла Евальда "Історія двоногого. Як людина перемогла природу".

З'являвся Панас Мирний і на публічних подіях у Полтаві: брав участь як гість у повітовій конференції учителів Полтавського повіту 1918 року, під час денікінщини, 12 вересня 1919 року, виступав на святі з нагоди 150-річчя з дня народження Котляревського - це було його останнє прилюдне слово.

19 січня 1920 року Панас Якович прийшов зі служби, повечеряв із родиною й ліг спати. Під ранок дружина почула гуркіт, кинулася до нього і знайшла на підлозі непритомним. Земський лікар констатував інсульт - крововилив у мозок. Письменник помер морозного 28 січня 1920 року.

Полтавські громадські організації утворили комітет для влаштування похорону. Ховали Панас Яковича Рудченка 30 січня. Провести його в останню дорогу прийшли тисячі полтавців. Від соборної Успенської церкви до кладовища за старовинним звичаєм труну під червоною китайкою і прапорами везли на санях двома парами волів. Український національний хор співав жалібних пісень. Поховали письменника поруч із сином.
В особовій справі колишнього дійсного статського радника, класика української літератури за 57 років служби вперше з'явився документ українською мовою - про вибуття його з числа службовців у зв'язку зі смертю.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

Читайте также: