Наша Революция 1917

"Присягав п'ять разів різними мовами". Як Петро Панч став білим офіцером і червоним командиром

Майбутнього письменника забрали до армії на другий день після вінчання

Ярина ЦИМБАЛ літературознавець, кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ

Пятница, 18 Августа 2017, 17:20

Панченко Петро Йосипович, 25 років

Поручик 202-ї важкої артилерійської бригади Російської імператорської армії

Петра Панченка заворушення в Петрограді і зречення царя захопили зненацька - в салоні артистки Маріїнського театру в Царському Селі. Молодий красень-поручик попивав шустовський коньяк, розсипався в компліментах дамам і обідав в офіцерському зібранні.

Звичайному сільському парубку з Валок пощастило. Вісімнадцяти років він почав самостійно заробляти на життя - працював у Харкові писарчуком. Канцелярська служба йому швидко набридла, до того ж лікар порадив йому шукати роботу в полі, хоча хлопець був здоровий, тільки що дуже худий. Отож двадцятилітній Петро вирішив далі вчитися і вступив до Полтавського землемірного училища: одягнув куртку з зеленими кантами і золотими наплічниками і став майже гімназистом. Насправді ж в землемірній школі вчилися або ті, хто не потрапив до гімназії, або ті, кого з неї вигнали.

Училище Панченко закінчив 1915 року, йшла війна і його негайно мобілізували. Освіта давала йому право вступати до військової школи, а завдяки складеним іспитам з математики і топографії він потрапив не до піхотної школи прапорщиків, а до Одеського артилерійського училища.

Через війну училища перейшли на прискорені випуски з восьмимісячною, а потім і взагалі чотиримісячною підготовкою. З програми вилучили всі предмети, які не стосувалися практичної підготовки офіцерів-артилеристів. Панченко був у п'ятому такому прискореному випуску і вірив, що поки скінчить училище, буде вже по війні.

Тим часом він переживав роман із Тетяною Петрівною Собеською, з якою познайомився влітку 1915-го і просив її руки. Одружилися вони лише через рік, а вже на другий день після вінчання вусатий красень-прапорщик відбув в армію.

Тут Панченку пощастило вдруге. Він потрапив у Царське Село, де саме формувалася ТАОН (рос. "тяжелая артиллерия особого назначения") - російська дальнобійна артилерія для стрільби на великі відстані й ураження прихованих цілей. У Першу світову війну вона виконувала функції воєнного резерву. У квітні 1916-го у Царському Селі було сформовано 2-й запасний артилерійський важкий полк, озброєний важкими гарматами найновіших систем, що їх отримали за закордонними замовленнями з французьких, британських, італійських заводів. У січні 1917-го на його основі створили 1-й окремий позиційний артилерійський дивізіон батарей "Л", який увійшов до складу 202-ї артилерійської бригади ТАОН. У такій батареї, яка складалася з двох англійських 305-міліметрових гаубиць системи "Вікерс", і служив поручик Петро Панченко.

У середині лютого 1917-го дивізіон вирушив у Красне Село на практичну стрільбу. Гармати йшли своїм ходом і застрягли в заметах, а офіцери їхали поїздом через Петроград. Перебираючись із Царськосельського вокзалу на Балтійський, вони спостерігали на вулицях столиці посилені патрулі кінної поліції, які розганяли не демонстрації, а найменші купки людей. По Невському проспекту сунула велика колона з транспарантом "Долой царя!".

Через два дні в їдальню офіцерського зібрання вскочив фельдфебель і крикнув: "Бунт, ваші благородія!". Панченко на все життя запам'ятав, що в ту мить вони ласували гречаною кашею, запеченою в морських черепашках. Піхотинці почули про революцію і виганяли всіх на плац. Панченко і ще кілька офіцерів приєдналися до солдатів, і незабаром дев'яностотисячний натовп рушив на Петроград.

Над столицею жевріло небо - горіла арка Нарвської застави. Заграва вплинула на солдатів як заклик до бою. Панч потім згадував: "Ми їхали попереду, теж сповнені бунтарським духом, але почували себе, як завислий над безоднею. Досить комусь одному гукнути: "Бий командирів!" - і це було б зроблено за одну хвилину".

Простояли день, два - всі про них забули. Тоді вирішили самі доповісти в Тимчасовий комітет, що п'ятсот солдатів з артилерійського дивізіону його підтримують. Гармат вони не привезли, бо для перекидання "Вікерсів" треба кілька залізничних ешелонів, зате всі озброїлися револьверами - розбили батарейні цейхгаузи. У делегацію визначили поручика Панченка і двох рядових. Керівник військового відділу полковник Енгельгардт говорив одночасно по телефону і з відвідувачами, усім казав однакове: владу вже передано Тимчасовому уряду, годувати вас у Петрограді нічим, повертайтеся назад у казарми!

У березні в Царське Село приїхав генерал оглядати сформовані артилерійські частини. Він доповів, що частини ці "вполне готовы к выступлению" та що "офицеры и солдаты проникнуты горячим желанием идти на фронт в ряды доблестных действующих армий".

Насправді все було далеко не так: навесні 1917-го більшість частин ТАОН лише закінчували формування і підготовку. Та незабаром артилерійську бригаду, у якій був і старший офіцер батареї Петро Панченко, відправили в Тернопіль на Південно-Західний фронт, що розвалювався на очах.

Панч писав: "Офіцери опинилися в скрутному становищі: як командному складу їм треба було домагатися від солдатів воювати "до победного конца", а настрій солдатської маси підказував, що краще не заважати їхньому братанню з німецькими солдатами". Червневий наступ під командуванням головнокомандувача Керенського - останній наступ російського війська в Першій світовій війні - провалився через катастрофічне падіння дисципліни в армії.

Німці перейшли в наступ, і артилеристи втратили всі свої славнозвісні гармати "Вікерс", точніше, мусили висадити їх у повітря, щоб не дісталися ворогу. Фронтовий досвід у Панча - знову на щастя - був невеликим, і подвигами він відзначитися не встиг. Проте якось зізнавався: "Горобців ніколи не драв - жалко було, а коли мене хвалили за влучну стрільбу по колонах австріяків, було приємно і хотілось обстрілювати всі колони солдатів (бувало, й своїх)".

Розбитий дивізіон відтягнули в тил у Конотоп для нового формування. Солдати розташувалися в бараках, а офіцери оселилися в місті. Якось уранці казарми взяли в облогу гайдамаки з "Куреня смерті", ще й навели на них два кулемети. Поки офіцери прискакали до бараків, солдати вже виносили зброю і кидали її до ніг козакам у сірих папахах із синіми шликами. Командирам залишили шаблі й револьвери, а батарею козацький сотник наказав розформувати. Панченко зірвав із шинелі золоті погони і поїхав до батьків у Валки.

Поки Панченко шукав у Харкові, де тимчасово встановилася радянська влада, роботу за фахом, додому прийшла воїнська повістка - його призивали як офіцера до гетьманського війська. Та він бачив, як у Харкові військкомати брали на облік колишніх офіцерів і були з ними не дуже люб'язні, а за неявку на мобілізацію гетьманці суворо карали. Він подер повістку і, коли на ближній станції зупинився ешелон, пристав до Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана, який одним із перших перейшов на бік Директорії і був основною силою в антигетьманському повстанні.

Ешелон ішов на Київ, та поки їхав, Скоропадського скинули і встановила владу Директорія. Тепер Панченко боровся з поляками, більшовиками і денікінцями. Відступаючи разом з армією УНР, він опинився біля Могилева-Подільського - за Дністром уже лежала Молдавія чи то пак Румунія. А вдома на нього чекали дружина і маленька донечка...

У січні 1920 року під час Першого Зимового походу частина вояків УНР, серед них і Петро Панченко, перейшли на бік Червоної армії отамана Омеляна Волоха. Незабаром їх розформували і влили в Робітничо-Селянську Червону армію. Панченко став командиром 180-го легкого артилерійського дивізіону у складі 60-ї стрілецької дивізії. В автобіографії 1923-го він ще дозволив собі написати: "Присягав перед гарматами п'ять разів на різних мовах, а коли в січні 1920 року згадав про це, стало стидно і я "почервонів"".

Українську революцію Петро Панченко зустрів білим офіцером, а завершилася вона длянього - червоного командира - в кінці 1921 року. Дивізію, у якій він воював, перекинули на Поділля, і Панченко добивав загони повстанських отаманів - Семена Заболотного, Дмитра Цвітковського, Кирила Лиха, Пилипа Хмари. Йому довелося, як він згадував, узяти участь іще в сто одному поході.

Восени 1921-го Панченка демобілізували. Того ж таки року він почав друкуватися, хоча пописував уже давненько: "1917 рік був для мене початком української орієнтації, а у 1918 році взявся за перо". Якось редакторові валківського "Незаможника" не сподобався "класово ворожий" псевдонім "П. Пан" і він самовільно переробив його на Панча. Так з'явився український письменник Петро Панч.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

Читайте также: