Наша Революция 1917

Право на автономію. Як Керенський закликав українців терплячими бути

Військовий міністр Росії під час перебування в Україні постійно уникав розмов про українське питання

Віталій СКАЛЬСЬКИЙ історик, кандидат історичних наук, співробітник Інституту історії НАНУ

Суббота, 3 Июня 2017, 16:00

"Не запізніться, Олександре Федоровичу" - такі слова пролунали 1 червня (19 травня) 1917-го з вуст Михайла Грушевського і були звернені до військового та морського міністра Росії Олександра Керенського. 

Сталось це на засіданні Центральної Ради, на яке завітав високий гість з імперської столиці. Завітав, щоправда, вже наприкінці свого короткого візиту до Києва. Як занотував Михайло Грушевський, "зовсім вечором він приїхав в супроводі Оберучева, в великім поспіху, попереджуючи, в виразах не дуже чемних, що він спішиться і не може забавитися довго".

Сам Керенський згодом пояснював свій візит так: "я відправився до Києва, оскільки відносини з українською Радою ставали дедалі напруженішими. Рада почала кампанію зі створення незалежної української армії, і хоча велику автономність самої Ради і можна було допустити, наразі це цілковито виключалося у зв'язку з майбутнім наступом". Інакше кажучи, Керенський заїхав до Києва аби втихомирити український рух, аби запобігти творенню українських військових частин.

Відвідування Києва стало лише одним із низки подібних візитів у його першій поїздці в амплуа військового та морського міністра. Цю посаду він отримав 18(5) травня, коли відбулося перше переформатування Тимчасового уряду. Раніше Керенський обіймав посаду міністра юстиції.

Спочатку ж новий військовий міністр відправився на фронт. Російська армія перебувала на межі краху, ніхто не хотів ані воювати, ані коритися командуванню. А революційному російському урядові була необхідна яскрава перемога. Переконувати солдат йти в атаку поїхав сам Керенський.

25 (12) травня він прибув до Кам'янця-Подільського, де перебувала ставка Південно-Західного фронту. У ці ж дні в Кам'янці відбувався з'їзд Південно-Західного фронту. Керенський виступив на з'їзді з пафосною промовою, чим зірвав шквал аплодисментів. Його супроводжували французький міністр озброєнь, соціаліст Альберт Тома та есер Борис Савінков. Наступного дня він разом із генералом Брусиловим вирушив на передову. У Бучачі виступив перед місцевим гарнізоном (8 і 10 Заамурськими козачими полками). Тоді ж зустрівся із лейб-гвардійським Литовським полком. Потім ще був Тарнопіль (так тоді називався сучасний Тернопіль) .

Ранком 27 (14) травня одеський залізничний вокзал, прилеглий майдан та вулиці були зайняті людьми в шинелях та з червоними прапорами. Вони не готували переворот, не намагались захопити владу в місті. Цих людей організували місцеві ради солдатських, офіцерських, селянських та робітничих депутатів. Бо у місто мав приїхати Керенський.
Міністру влаштували надзвичайно урочистий прийом. Стояла почесна варта Одеського військового училища, оркестр грав Марсельєзу, зустрічати столичного гостя вийшли генерали Михайло Ебєлов, Никандр Маркс та капітан Олександр Зарудний. Представники Всеросійського селянського союзу піднесли хліб-сіль.

З вокзалу міністр поїхав у Міський театр, де у цей час відбувався з'їзд делегатів Румунського фронту. Одним з перших Керенського привітав Іван Романченко - знаний активіст одеського українського національного та робітничого рухів. Після кількох пафосних заздравиць Керенський вирушив до міського цирку. Там він був присутній на об'єднаному засіданні рад солдатських та офіцерських депутатів та представників інших громадських об'єднань. Потім ще була зустріч з моряками Чорноморського флоту.
Керенський в Одесі виступав часто. І скрізь він говорив про революцію, свободу, захист. Говорив з надривом, подекуди переходячи на крик - принаймні так описують це газети:

"Хор та вся публіка співає "Отречемся от старого мира".
Співає і міністр О.Ф.Керенський. Він махає обома руками, розкидаючи квіти ліворуч та праворуч.
- Кляніться! ! - кричить міністр.
- Клянемося!
- Бог дасть і казка звільнення перетвориться на правду".

Спробуйте лише уявити собі цю картину. Повний зал людей, усі співають доволі войовничу, бравурну, маршеву пісню. Міністр при цьому розкидає по залу квіти і криком вимагає клятви на вірність.

Журналісти говорили про "заряд атмосферою", "порив, велич і силу", що переповнювали людей на зустрічі із військово-морським міністром. "Керенський швидкими кроками веде нас до цього соціалізму" - це теж цитати із тодішніх газет.

Але жодного слова з його вуст не прозвучало про українське питання - власне, коли ж українці отримають бодай мінімальні права.

У Севастополі Керенського теж зустріли гарно. Міністр об'їхав чимало суден, зустрічався з матросами, офіцерами. Намагався залагодити конфлікт між адміралом Колчаком та громадськими активістами з Центрального виконкому рад депутатів Чорноморського флоту. Про що говорив міністр із моряками? Здавалося б, логічно було би про побут, соціальний захист, національні права, економічне становище. Але, ні. Говорили про висадку десанту на Босфорі! І це при величезних проблемах в армії та на флоті - нестачі продовольства, амуніції, браку зброї. Але російська революція вимагала жертв і перемог. І Керенський такі жертви готував. Щоправда, виявились вони даремними. А вже через кілька років на Босфорі таки висадився десант - з біженців від більшовицького свавілля.

На відміну від інспектування фронту та підйому бойового духу солдат російської армії, мета приїзду до Києва була зовсім іншою. Керенського та його колег-міністрів турбував потужний український національно-визвольний рух. Українську Центральну Раду, різноманітні українські з'їзди уже не можна було ігнорувати. Діяло товариство імені гетьмана Полуботка, відбувся перший Всеукраїнський військовий з'їзд, створено Український генеральний військовий комітет. А на Зелені свята, 2-3 червня (20-21 травня) призначено День українського національного фонду, під час якого мали збирати кошти на підтримку українського руху. Тож Керенський вирішив переговорити з лідерами українців.

У Києві Керенського чекали урочистості від місцевих ліберально налаштованих росіян. Військового міністра зустрічали Марсельєзою та (чи не вперше за час перебування Керенського на теренах України) українським національним гімном. На зустріч короткочасного улюбленця обивателів вийшли (чи їх попросили вийти) київський гарнізон, бойові дружини залізничників, працівниці вагонних майстерень. Піковим моментом зустрічі стали три аероплани, що творили справжнє аерошоу над Києвом на потіху зівакам.

З вокзалу Керенський вирушив до Маріїнського палацу. В усіх промовах міністра була присутня національна проблема. Так чи інакше він торкався цього питання в усіх своїх київських виступах. Однак ні словом не обмовився про можливість надання українцям автономії чи якихось особливих прав. Натомість категорично заявив про неможливість формування національних частин. А для Києва це було особливо актуально. Адже саме тут стихійно формувались українські військові частини, що неабияк лякало імперськи налаштованих киян.

В одній із промов, як переказували журналісти, Керенський промовив "якщо Росія зжила себе, то процес її розпаду повинен піти звідси [з Києва]". Як мантру, на всіх виступах він повторював про неможливість створення національних частин в армії, оскільки, на його думку, це могло призвести до дезорганізації фронту. Хоча, практика показувала, що в українізованих частинах дисципліна та бойовий дух були на порядок вищими від інших. Адже, солдати в таких формуваннях почувались комфортніше, здавалося, що їх національні потреби задоволені. Водночас Керенський звинувачує ініціаторів націоналізації війська у шовінізмі. От уже й справді - на злодії й шапка горить.
Наприкінці дня Керенський приїхав до Центральної Ради. Після зустрічі з громадськими організаціями та партійної наради. Цим Керенський намагався принизити українців. Мовляв, ви останні у списку відвідин, і інтереси ваші будуть задовольнятись у такому ж порядку.

Михайло Грушевський звернувся до високопоставленого гостя з проханням висловити свою позицію щодо українського питання. Керенський не став давати однозначної відповіді. Він просив не поспішати, набратися терпіння і чекати Всеросійських установчих зборів. Тих зборів, які колись, можливо, і не будуть проти заявити, що українці мають право на автономію. Але ж заявити про право на автономію не є проголошенням автономії.
Члени Центральної Ради резонно застерігали міністра, що подібна невизначеність на шкоду і Росії, і Україні.

Олександр Шульгин - майбутній генеральний секретар міжнародних справ УНР - закінчив свій виступ пророчими словами: "Пам'ятайте, Олександре Федоровичу, порятунок Росії в її децентралізації, і якщо вона не буде вчасно децентралізована, то вона загине".

За влучним висловом українського публіциста та політика Михайла Ткаченка, міністри Тимчасового уряду та загальноросійські політичні партії сприймали Всеросійські Установчі Збори як "барина", який приїде, все дасть і розсудить. Проте за цими фразами стояло просте небажання російських шовіністів визнавати саму можливість проголошення української автономії. Адже, за висловом одного із їх ідеологів, "Киев - город русский, русский, русский".

Підбиваючи підсумки цієї зустрічі, Грушевський просив міністра не відкладати визнання прав українського народу на автономію. Голова Центральної Ради попередив представника російського уряду, що у випадку відхилення вимог, він не зможе втримати ситуацію під контролем.

Що просили українці? Українці просили не автономії. Українці просили Тимчасовий уряд видати декларацію, що український народ має право на автономію.
Вимоги були більш, ніж скромні і толерантні. Але навіть на такі поступки Тимчасовий уряд не пішов.

Подальший хід історії показав, що Керенський так і не позбувся імперських та шовіністичних упереджень щодо України. І коли в листопаді більшовики захопили владу, українці не стали на захист уряду Керенського. Він уже став чужим. Але це вже інша розмова.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

Читайте также: