Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Запобіжник від заворушень. Як жилося в Києві львівським заручникам Російської імперії

Воскресенье, 17 Сентября 2017, 14:00
Весна 1917 року принесла надію вивезенним зі Львова авторитетним львів'янам нарешті повернутися додому

Група заручників, вивезених росіянами зі Львова

Початок Української революції означав зміни не тільки для українців. За роки війни у Києві, як і в інших великих містах, суттєво побільшало, передусім, військових багатьох націй. А, крім того, з'явилися біженці і - з літа 1915 року - вивезені зі Львова заручники. А також просто вивезені авторитетні львів'яни і не тільки - українці, поляки, євреї. Весна 1917 року принесла їм надію нарешті повернутися додому. Хоча попереду була ще довга одіссея...

Історія цих людей почалася у вересні 1914 року. Після вступу до Львова командування російських військ зажадало представити заручників - по 4 особи від кожної національної спільноти, яка компактно проживала у місті. Ці заложники відповідали своїм життям у разі заворушень у місті. Було відібрано 16 осіб: четверо українців, поляків, євреїв та німців. Серед заручників були особистості такого рівня, як доктор медицини Адольф Бек, винахідник електроенцефалографії та майбутня жертва Голокосту. До числа заручників потрапив також Іларіон Свєнціцький, директор Національного музею у Львові.

 Іларіон Свєнціцький

У квітні 1915 року австро-угорська армія разом із з німецькими підрозділами розпочала наступ на Галичину. На початку червня стало зрозуміло, що росіяни відступають зі Львова. У цей період низка відомих особистостей Львова отримають напівзапрошення-напіввиклики з'явитися у найближчий до місця проживання відділок поліції. Багатьох відкрито заарештовують поліцейські. Звідти всіх доправляють до головного поліцейського управління, де вони й утримуються наступну добу. Умови, в яких перебували в'язні, важко було назвати комфортними: "Почорніла від болота та гною підлога, брудні сінники, стіни у плямах і паразитах, тяжке, отруєне випарами повітря...у кутку кімнати смердюча "параша", відгороджена дошками з величезними дірками...посередині камери було ледве десять кроків коридору для того, щоб пройти..".

Наступного дня родини отримали дозвіл відвідати своїх рідних у відділках та принести їм речі. Дехто з арештованих отримав дозвіл повернутися додому за ними. Після цього їх завантажили у вагони і повезли на схід. Маршрут пролягав через Броди, Здолбунів, Козятин. Крім офіційних заручників, Львів позбувся бургомістра та його заступника, кількох викладачів Університету - професорів Щепана Шидельського, Еміля Хабданк-Дуніковського та інших.

22 (9) червня 1915 року російська армія залишила Львів. Пізніше стало відомо, що списки вивезених укладав особисто генерал-губернатор Галичини та Буковини граф Бобринський.

 Георгій Бобринський

Потяг зупинився у Києві. Всіх заручників розмістили у спеціально призначеному для вивезених відділку поліції у розпорядження безпосередньо С. Горностаєва, начальника київської поліції. На початку серпня 1915 року Адольфа Бека і всю решту звільнили з-під арешту. Якийсь час усі жили у готелі, але згодом влада вирішила усіх розмістити у спеціальному притулку, причому групу розділили. Християни мали розміститися у Польському домі для арештованих (за текстом спогадів - "Польский арестный дом") на вул. Московській, 26 (сучасна вулиця за тим самим іменем), який призначили "для хрещених". Євреїв було віддано під опіку Єврейського комітету. Після переведення у місця постійного утримання всі клопоти про групу в'язнів було покладено на Київський комітет допомоги жертвам війни.

Швидко з'ясувалося, що харчування та задоволення інших побутових потреб повністю покладається на самих "в'язнів". І тут виникла проблема: всі арештанти, йдучи у Львові всього-навсього до поліції, зрозуміло, не мали при собі великих сум грошей. Вихід було знайдено: позичка у Промисловому банку. На підставі угоди вся група щомісяця отримувала 120 рублів. За ці гроші принаймні можна було не померти від голоду.

Це все не означало повної свободи - усі бранці могли вільно виходити тільки на Службу Божу, а в разі потреби вийти в місто у справах - наприклад, для купівлі їжі, слід було отримати спеціальний дозвіл. До того ж було заборонене листування з рідними у Львові і читання газет. Весь 1916 рік заручники провели, читаючи популярні лекції зі сфери власної фахової діяльності. Так, Іларіон Свєнціцький розповідав друзям по нещастю про мистецькі багатства Лаври, а професор Дуніковський, зоолог за фахом - про особливості різних видів диких тварин. Темою номер два для розмов були різноманітні чутки про їхню подальшу долю, і кожен крок влади викликав нову хвилю тлумачень і припущень. Сюжетом номер один була думка, що всіх чекає етап на Сибір.

За цей час університет встиг завалити листами з проханням посприяти звільненню своїх професорів і Міністерство освіти та віровизнань у Відні, і парламентський клуб польських депутатів (який офіційно називався "Коло Польське"). Але все це було без результату, адже вимагало перемовин з царським урядом.

Усе змінилося в березні 1917 року. Різке ослаблення офіційної влади давало можливість виторгувати повернення додому. Уся компанія галицьких бранців уповноважила одного з них, адвоката Здановича, який вніс подання до Державної Думи і фронтового командування про перегляд справи. У результаті на світ з'явилася Комісія у справі заручників та вивезених з території Галичини при військовому генерал-губернаторі Галичини та Буковини. Головою комісії став генерал Кноррінг, до складу увійшли військові та цивільні чини, зокрема, сам адвокат Зданович як представник заложників. Швидко виявилося, що Комісія є мертвонародженою дитиною. Після цього відкриття вивезенці звернулися до Центральної Ради.

За іронією долі, її очолював колишній колега половини вивезених - Михайло Грушевський, який перед Першою Світовою війною двадцять років пропрацював у Львові. Мабуть, щоб було ще дошкульніше, поки львівські професори сиділи у приміщенні на вулиці Московській, їхні колеги у Львові офіційно звільнили професора Грушевського з займаної посади, а австрійська влада ще й розпочала розслідування щодо його лояльності до Дунайської монархії і підстав його виїзду до Російської імперії.

Михайло Грушевський

Влітку 1917 року Центральна рада надала офіційний дозвіл на виїзд і видала всім бажаючим необхідні документи. До справи долучилося посольство Данії у Російській імперії, яке надало документи, що підтверджували Данію як мету подорожі. Орієнтовний маршрут виглядав так: Київ - Санкт-Петербург - Стокгольм - Копенгаген.

Здавалося б, усе прекрасно. Але - у бочці меду була своя ложка дьогтю. Вона мала вигляд обмеження виїзду для чоловіків віком від 16 до 50 років. Це означало, що більшість вивезенців мала вибір - або залишатися у Києві, або їхати до Луцька, а там нелегально перетинати фронт і кордон. Остання ідея в умовах відносного затишшя на фронті, братання між арміями і українізації армії не була вже аж така неймовірна.

Більшість на це все ж не відважилася і "застрягла" у Києві до кінця 1917 року. Тільки після звільнення Києва від більшовиків у березні 1918 року усім, хто ще залишався, серед них і Іларіонові Свєнціцькому, видали дозвіл на виїзд прямим маршрутом до Львова. Там колишні заручники і опинилися наприкінці березня 1918 року.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте