Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Роздягнути буржуя. Як більшовики принцип Шарікова у життя втілювали

Суббота, 4 Мая 2019, 14:00
За рахунок "буржуазії" хотіли вирішити не тільки проблему нестачі одягу, але й житлове питання

Захопивши 5 лютого 1919-го Київ, більшовики відчули себе переможцями і володарями України. Схоже, вони щиро вбачали головну суспільну проблему у правильному розподілі накопиченого та виробленого, яке з'явилося і, відповідно, буде з'являтися на світ божий ледь не саме по собі. В практичному сенсі у 1919-му таке бачення зводилося переважно до поділу забраного майна у "буржуазії", яка, власне, й організовувала виробництво. Іншими словами, на практиці застосовувалося гасло булгаковського Шарікова "взяти все та й поділити!"

Раніше вже йшлося про накладення у лютому 200 мільйонної контрибуції на киян, яку нова влада планувала зібрати за 8-10 днів, а натомість за 6 місяців зібрала лише третину. Тепер мова під про паралельний проект - "роздягання буржуазії". Саме так звучав 23-ій пункт порядку денного на засіданні уряду УСРР 24 лютого 1919-го. Саме того дня питання про "роздягання" і було вперше розглянуто.

Справа не була першочерговою. Тому її передали на розгляд Центральної адміністративної комісії (ЦАК), яка була створена незадовго перед тим саме для такого роду питань.


Розроблений нашвидкуруч проект декрету не задовольнив урядовців. Їм здалося завузьким коло осіб з "роздягальною" повинністю. 26 лютого до числа розробників документу було введено представника Наркомату військових справ. Окрім того, уряд чітко вказав: у документі має бути положення про те, що відібрана власність йде на потреби "найбіднішого населення та Червоної Армії".

З декретом довго не барилися. Вже 3 березня його було ухвалено, а 6-го оприлюднено в урядовій пресі. Назва декрету була доволі неоковирною - "Про відібрання зайвої одежі та білизни та буржуазії". Зате доволі відвертою і без будь-яких сентиментів: одяг та білизну "відбирали", а не "конфісковували", і, тим більше, не йшлося про нейтрально-позитивне "потрібно поділитися". Але, попри попередню вказівку уряду, військові серед вигодоутримувачів названі не були.


Коло тих, у кого мали відбирати, було доволі широке, покарання за невиконання планувалися доволі вагомі (ув'язнення терміном до 6 місяців або штраф та 25 тис рублів). Однак створення конкретного переліку тих, у кого треба відбирати та переліку того, що треба відбирати, як і саме введення декрету у дію - то вже була справа місцевих органів влади. А в Києві з тим не поспішали.

Таке зволікання було виправданим: на перших порах вистачало і "знайденого" в заарештованих осіб або у покинутих помешканнях. Повідомлення про арешти і навіть розстріли різного роду осіб регулярно поширювалися у пресі:

"Коммунист", 22 березня 1919-го
У київської влади був ще один клопіт, яким вона була зайнята у березні: центральні урядові та партійні установи з Харкова перебиралися до Києва. З цим теж трохи затягнули. Хоча Микола Скрипник указом Наркома Держконтролю ще 10 лютого по суті запевнив киян у столичності їхнього міста, питання на певний час "провисло". "Праві" з ЦК КП(б)У хотіли лишитися у Харкові. Несподівану суперечку Кремль вирішив на користь Києва ще наприкінці лютого. Але "широким масам" повідомили про це пізніше.


Натомість 26 лютого киянам у відповідь на їхнє звернення з Харкова повідомили: "питання про перебування уряду України в Києві чи Харкові з'ясується на ІІІ з'їзді рад".

Втім, то була лише гра. На самому з'їзді ще до затвердження формального рішення про столицю голова Київського губвиконкому рад Андрій Бубнов вітав присутніх уже від імені столиці УСРР.


Затвердили ж відповідну пропозицію Християна Раковського у перший день роботи з'їзду одноголосно і під бурхливі оплески.


Киянам про рішення повідомили наступного дня:

"Киевский коммунист", 7 березня 1919-го
Переїзд уряду затягнувся. Він завершився лише в останній декаді березня. В цей же час за рахунок "буржуазії" вирішувалася ще одна проблема - житлова. "Буржуїв" "ущільнювали", що закарбувалося у крилатому вислові голови будинкового комітету Швондера із "Собачого серця" Михайла Булгакова: "Мы к Вам, профессор, и вот по какому делу".

Як у березні 1919-го визнавали самі "ущільнювачі" - процес пішов. Не в останню чергу завдяки тому, що у місті виявилося "дуже багато порожніх приміщень, придатних як для урядових закладів, так і для розміщення радянських службовців".

Окремо підкреслювалося, що "житлово-реквізиційний відділ пішов назустріч акторам, художникам, журналістам, лікарям", яких переважно не виселяв із їхніх помешкань. 18 березня у газеті "Київський комуніст" було підбито підсумки "ущільнення":
"Киевский коммунист", 18 березня 1919-го
Та повернемося до білизни. Оскільки у місцевої влади до організації її стягнення руки не доходили, за справу взялися київські військові. 26 березня за підписом начальника Київського гарнізону вийшла постанова про накладення "білизневої" повинності. Але вона стосувалася вже всього населення Києва. 

У ситуацію мусив втрутитися Раднарком УСРР. На одному з перших засідань у Києві рішення військових уряд скасував - мовляв, то повинність для заможних, а накладати її мають таки місцеві органи влади.

Вже 4 квітня була опублікована постанова Наркомату внутрішніх справ "Про порядок переведення в життя декрету "Про відібрання зайвої одежі та білизни та буржуазії"". У ній знову нагадувалося, що відбирання - справа місцевих органів влади. Але водночас прописувався алгоритм дій. Зокрема, наголошувалося, що на чолі спеціально створених для відбирання білизни комісій має бути член КП(б)У. Йшлося також про заборону видачі відповідних речей із ломбардів. Розподіл реквізованого одягу та білизни мав відбуватися за посвідченням профспілок або бірж праці.

Містом покотилися чутки про конфіскацію владою усіх речей, що перебували у ломбардах. Влада уточнила: не усіх, і то не зовсім реквізиція.
"Більшовик", 12 квітня 1919-го
Втім, вирішення питання про білизну у Києві знову відклали. В одній із тогочасних "антибуржуазних" заміток зазначалося: "Було об'явлено збір зайвого білля. Скасували до переробки закону, а нового ще не видали".

Київська влада приділяла увагу насамперед упорядкуванню урядових інституцій та подоланню наслідків спроби захоплення Києва повстанцями, що сталася 10 квітня. Тим часом "антибуржуазні" заголовки заполонили газети: "Годі нюнькатись!" "Геть павуків!", "Треба міцніше натиснути на буржуазію!" тощо.

Щоб відчути тогочасну атмосферу процитую одне коротке повідомлення з підзаголовком "Виселення паразитів!": "Коллєгія міського господарства постановила виселити з Новостроєнського району всі осіб, котрі там живуть на нетрудовий дохід. В першу чергу належать до виселення проститутки, особи без відповідних занять, але не безробітні, торговельні посередники, спекулянти, монахи, священники рабіни та ксьондзи". Таким чином, священників урівняли з повіями, а "виселення буржуазії" залишалося важливим практичним клопотом київської влади:
"Більшовик", 15 травня 1919-го
Поряд із "місцевою" буржуазією на шпальтах газет велася боротьба і зі світовою. Постійно публікувалися різні за обсягом статті, де вказувалося, що та чи інша республіка буде радянською. Причому це стосувалося не лише Угорщини чи Баварії, де радянські уряди справді створювалися, а й інших держав чи їх частин - Туреччини, Чехії, Кореї, Бразилії, Буковини тощо. Інакше кажучи, йшлося про рішучий "наступ" буржуазії у світовому масштабі:
"Більшовик", 19 квітня 1919-го
Та у Києві перед знищенням буржуазії все ж захотіли спершу відібрати у неї білизну. 24 квітня Київський виконком рад вирішив створити 7 районних комісій, "куди представники буржуазії мусітимуть знести білизну, одежу і обувє по такому росчоту:
1) Білизну чоловічу, жіночу і дитячу - по 4 парі від кожного члена сім'ї, 2) верхніх сорочок по 2 парі від кожного члена сім'ї, 3) простині по одній від кожного члена сім'ї, але не менш 4-ох від сім'ї, 4) наволок таку саму кількість, 5) рушників по 2 від кожного члена сім'ї, але не менше 6-ти, 6) костюмів по одному від кожного члена сім'ї, 7) пальто чоловіче і дамське (драпове або зимове) від кожної сім'ї, 8) дамське убрання по одному від кожного члена сім'ї, але не менше двох, 9) Обува від кожного члена сім'ї".

У постанові не забути і про військових. Зокрема, відзначалося, що "буржуазія муситиме віддати всі предмети військового зразка, потрібні у Червоній армії (френчі, штани, чоботи, шинелі і т.д.)"

Та майже одразу стало зрозуміло, що армія залишиться обділеною - одягу "військового зразка" у "буржуазії" явно не вистачить. Тому київський губвиконком вже 29 квітня 1919-го звернувся із закликом про допомогу до усіх киян. Це звернення цікаве ще і тим, що у ньому названі сім міських районів та вказані адреси, де проводиться збір білизни:
"Більшовик", 29 квітня 1919-го
Після визначення конкретних норм "відобрання" тема про білизну стала однією із топових у тогочасній пресі. Спочатку планували завершити справу до 10 травня і повідомлення були переважно оптимістичні: 

"Більшовик", 10 травня 1919-го
Ймовірно, успішності перших днів "відобрання" сприяла як реальна наявність запасів білизни у тих, хто увійшов до переліку здавачів, так і їхнє небажання опинитися в списках "контрреволюціонерів та саботажників":
"Більшовик", 8 травня 1919-го
Але вже із середини травня дописи про білизну носили переважно критичний характер - мовляв, не здають буржуї те, що мають здати. 

"Більшовик", 15 травня 1919-го
Такого ж роду оголошення-попередження відтоді періодично повторювалися. Та часом бували і "позитивні" новини - про поділ забраного. Це мало переконати населення, що влада своя, "народна". Тобто, виконує не лише першу частину шаріковського гасла "взяти все", а й другу ("та й поділити"):
"Більшовик", 27 травня 1919-го
У пресі почали лінчувати тих "буржуїв, які "замісць того, щоб віддати свої лишки білизни, одежі і озув'я та инш. на користь потребуючих - працьовників, потай передають спекулянтам і ті по скаженим цінам перепродують їх".

Особливу лють викликав факт, з певною аналогією якого наші сучасники зустрілися у 2014-2015 рр. - перепродаж дефіцитних речей, призначених для військових. 100 років тому це звучало так: "В цих "крамницях" часто можна стрінути річі, які заборонено перепродавати та переховувати і які підлягають передачі Військовому Відомству, як наприклад постові біноклі, музичні інструменти, пригодні для військових оркестрів, френчі, необхідні військовим, чоботи, черевики, в яких відчувається велика недостача".

29 травня "Центральна комісія по збору одіжи та білизни" оприлюднила останнє "китайське попередження":
"Вісти ВУЦВК і Київської ради робітничих депутатів", 29 травня 1919-го
"Китайськими" ці попередження були доти, доки лунали із вуст членів комісії. Але у липні до їх видачі долучилися чекісти. А очільник ВУЧК Мартин Лацис навіть опублікував відповідну відозву, лейтмотивом якої було добре поширене і в сучасному дискурсі "давайте ж і ви те, що награбували в минулому", бо то, мовляв, насправді "наше добро".
"Більшовик", 8 липня 1919-го
Додаткових підтверджень того, що каральні органи не жартують, кияни не потребували - і без того у пресі регулярно повідомлялося про розстріли різного роду "контрреволюціонерів". У справі білизни чекісти теж швидко перейшли від слів до діла. Зокрема, вже через чотири дні було оприлюднено список 60 осіб, які підлягали арешту за "невнесення білизни та одіжи":
"Більшовик", 12 липня 1919-го
Боролися не лише шляхом арешту. У Києві було ліквідовано як такі усі ломбарди та комісійні магазини - щоб не було "спекуляції" та приховування тих речей, які влада відбирала. Цікаво, що ліквідації передувало шельмування такого роду закладів у пресі:
"Більшовик", 30 квітня 1919-го
Після ліквідації таких закладів "працюючому" люду речі з ломбардів повертали безкоштовно. Щоправда, потрібно було приходити із профспілковою чи фабрично-заводською посвідкою-підтвердженням. Мовляв, я - трудар, в мене і документик про це є! 

Така посвідка не була проблемою. Тим більше, що велика кількість колишніх "буржуїв" справді працювала в радянських установах. У 1919-му виникло навіть поняття "радянський буржуй". І розпочаті ще у квітні чистки радянських установ цю проблему вирішити так і не змогли. Хоча з "радбурами" і боролися.
"Більшовик", 15 липня 1919-го
Голова ВУЧК Мартин Лацис запропонував інший вихід із становища. "Буржуй" - це не той, хто не працює на виробництві або в радянських установах, а той, хто виглядає як буржуй, хто поводить себе як буржуй, зрештою, хто не голодує. Саме таких осіб було означено "дармоїдами":
"Більшовик", 23 липня 1919-го
Тих, хто намагався якось обійти нові розпорядження, влада нещадно карала. Показовою у цьому плані є доля Цукермана, рабина і вчителя із Білопілля, який на свою біду втік від погромів з Білопілля до Києва: 

"Більшовик", 29 липня 1919-го
Так само влада реагувала і на виявлені випадки "реквізиції" з боку своїх приватних конкурентів. Маю на увазі різного роду шахраїв, які часом з фальшивою чекістською "корочкою" робили по суті те, що робила влада, - здійснювали реквізиції. Це явище було доволі поширеним ще з весни.

Повертаючись до білизни, зазначимо, що повідомлення про її збір і навіть розподіл зустрічаються включно до серпня, тобто до останнього місяця існування радянської влади у столичному тоді Києві. 7 серпня навіть було вирішено створити при цій комісії окремий визискувальний апарат - чекістів на усі справи не вистачало.
"Більшовик", 7 серпня 1919-го
До цілковитого і логічного завершення "роздягальна" справа так не була доведена. Та й не могла, адже білизну та одяг потрібно було постійно оновлювати, а до інших засобів її здобуття окрім реквізиції більшовики були не надто здатні.

У 1919-му ще було що відбирати і, відповідно, ділити. У 1920-му такі можливості у рази зменшилися, але про те вже іншим разом. Окрім "відбирань" як таких, більшовики активно користалися емісією грошей, яку визначали як надважливий засіб подолання буржуазії. Чимало із тогочасних ідей та закликів у видозміненому (іноді більше, іноді менше) вигляді лунає і в сучасному дискурсі. Залишається лише сподіватися, що це лише фарс і реальні аналоги Шарікова не будуть ухвалювати владні рішення.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте