Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Шевченко, Троцький і Маркс. Як більшовики з пам'ятниками Києва боролися

Четверг, 22 Августа 2019, 20:00
У серпні 1919-го добігав кінця другий період панування більшовиків у Києві. За трохи більше ніж півроку своєї присутності у місті вони зробили спробу закріпитись не лише у фізичному, а й у символічному просторі. Зокрема, шляхом заміни пам'ятників
Пам'ятник Олександру II на Царській площа (зараз - Європейська площа)

Пам'ятник Олександру II на Царській площа (зараз - Європейська площа)

Пам'ятники на київських вулицях і площах почали ставити відносно пізно - на початку XIX ст., тож до революції встигли небагато. Першим "капітальним" пам'ятником стала колона Магдебурзького права, також відома як "нижній пам'ятник князю Володимиру". Вона була зведена у 1802-му на березі Дніпра,. До речі, не встигли її поставити, як виник скандал. Імператор Олександр I дав прочухана київській владі з приводу того, що проект попередньо не погодили з ним. Водночас, однак, монарх визнав цінність пам'ятника, тож його залишили.

У 1853-му було урочисто відкрито пам'ятник князю Володимиру, що стоїть і сьогодні; у 1872-му - пам'ятник графу Бобринському, діячеві цукрової промисловості, який посприяв проведенню до Києва залізниці. У 1888-му - пам'ятник Богдану Хмельницькому; у 1909-му неподалік від нього, на Михайлівській площі, встановили пам'ятник княгині Ользі. Всі ці монументи, зрозуміло, вписувалися в імперську парадигму, проте не були виразним уособленням царського режиму.

Пам'ятник графу Олексію Бобринському, на розі нинішніх бульвару Шевченка та вулиці Петлюри

Повною мірою режим нагадав про себе на рубежі століть. Перший із пам'ятників російським імператорам у Києві був прижиттєвим: у 1880 році на Інститутській вулиці, біля Інституту шляхетних дівчат, установили погруддя Олександра II. У 1889-му увічнили генерал-губернатора Південно-Західного краю Олександра Дрентельна, який раптово помер роком раніше. У 1896-му навпроти будівлі університету поставили пам'ятник Миколі I. У 1910-му встановили невелике погруддя Олександра III в Залізничній колонії, на Солом'янці. У 1911-му відзначили п'ятдесятиріччя скасування кріпосного права встановленням пам'ятника Олександру II на нинішній Європейській площі. На урочистості, пов'язані з його відкриттям, прибув імператор Микола II, а також прем'єр-міністр Петро Столипін, для якого ця поїздка, як відомо, виявилася останньою в житті. Столипіна поховали у Києво-Печерській Лаврі (як він і вказав у заповіті: "Я хочу быть погребенным там, где меня убьют"), а в 1913-му поставили йому пам'ятник у самому центрі міста, на Думській площі (нині - Майдан Незалежності).

Пам'ятник Миколі I, зараз тут встановлено пам'ятник Тарасу Шевченку

Пам'ятник Столипіну став передостаннім за хронологією з дореволюційних (після нього, у 1914-му, відкрили пам'ятник Іскрі та Кочубею біля Арсеналу) і першим із демонтованих. Більшовики до цього не були причетні. Зняти пам'ятник Столипіну розпорядився київський Виконавчий комітет - фактична влада у місті після ліквідації монархії - напередодні "свята Свободи", великої маніфестації 29 (16) березня. Навколо постаменту звели риштування, на шию фігури прем'єра накинули петлю (вийшло вельми символічно, бо петлю шибениці ще за життя персонажа прозвали "столипінською краваткою"), а наступного дня, 30 (17) березня, Столипіна скинули на землю - під схвалення більшості й незадоволення консерваторів.

Пам'ятник Петру Столипіну на Думській площі (нині Майдан Незалежності)

Повалення пам'ятника Столипіну. Березень 1917-го

У лютому 1918-го група громадян Києва подала ідею поставити на місці Столипіна пам'ятник "торжества революції та свободи, рівності й братерства", відлитий з осколків снарядів і куль, відстріляних у Києві. Ідею цю не реалізували. Незабаром до Києва в перший раз прийшли більшовики, але вони пробули у місті всього три тижні і, ймовірно, не встигли перейнятися пам'ятниками. У березні повернулася Центральна Рада. У другій половині квітня міністр внутрішніх справ УНР запропонував створити комісію "по перегляду памятників і ліквідації залишків русіфікації на Українї". До числа "небажаних" потрапили пам'ятники Миколі I, Олександру II, Іскрі та Кочубею, рештки (п'єдестал) пам'ятника Столипіну, а також написи на пам'ятнику Богдану Хмельницькому ("Волим под царя восточного, православного" і "Богдану Хмельницкому - единая неделимая Россия"). Тоді ж, навесні 1918-го, з'явилася компромісна пропозиція щодо статуї Миколи I: не ліквідовувати її, а перенести у двір університету, "подалі від очей". Але незабаром влада знову змінилася.
Пам'ятник Іскрі та Кочубею поблизу "Арсеналу"
За гетьмана Скоропадського, наскільки нам відомо, знищувати царські пам'ятники не пропонували. Натомість відділ пластичних мистецтв (був тоді й такий) склав доповідну записку, вказавши, що Київ зовсім бідний на пам'ятники, які стосуються історії України, тоді як пам'ятники Хмельницькому й Іскрі та Кочубею підкреслюють залежність України від Москви. У червні 1918-го у Міністерстві народної освіти запропонували скласти проект пам'ятника борцям за незалежність України. Гетьман поставився до цієї ідеї співчутливо, але і його влада незабаром закінчилася. За Директорії, у січні 1919-го, вирішили були поставити пам'ятник січовим стрільцям. Закінчилося тим же, що й попередні проекти - тобто, нічим.

Всерйоз перейнялися монументальним виглядом Києва більшовики навесні 1919-го, після свого другого приходу до Києва.

В кінці березня вони перейменували на "революційний" лад значну частину вулиць в центрі Києва. Не пізніше середини квітня зайнялися пам'ятниками. З'явилися "листи трудящих". Наприклад: "В Миколаївському парку [парк ім. Шевченка. - С. М.] стирчить, не знати чому, фігура Миколи першого - народнього душителя, на площі Революції [тут автор заплутався в нових назвах: нинішню Європейську площу, про яку йдеться, перейменували не на площу Революції, а на площу III Інтернаціоналу. - С. М.] - статуя Олександра II - брехливого освободителя. Робітникам і селянам зовсім не потрібні памятники царського гніту. Iх треба усунути <...> як найскорше!" На офіційному рівні питанням зайнялася так звана колегія комунального господарства. Звільнити Київ від "пам'ятників контрреволюції" вирішили до дати пролетарського свята - 1 травня.

"Люстраційний список" виявився трохи довшим, ніж за УНР: Микола I, Олександр II, Кочубей та Іскра, Дрентельн, Бобринський, рештки пам'ятника Столипіну (а "за компанію" його ж бюст на могилі в Лаврі). Але на монументи не пішли з ломами негайно ж - колегія звернулася до комітету з охорони пам'яток старовини й мистецтва з проханням повідомити, які з цих пам'ятників є цікавими з художньої точки зору. Передбачали передати їх на збереження до музею, решту ж - на заводи, "для переплавлення їх на гільзи до знарядів для червоної армії". Образно кажучи, стріляли б із Бобринського по контрреволюціонерах...
Стаття "Геть буржуазні памятники". (Зверніть увагу на написання прізвища Столипіна.) Газета "Більшовик", 19 квітня 1919-го

Але чи то з'ясування художньої цінності статуй затягнулося, чи виявилося, що суто технічно демонтувати пам'ятники на ділі складніше, ніж на словах, до 1-го травня жоден з цих пам'ятників не зняли. "Впоралися" тільки з емблемою релігійного (на думку більшовиків) характеру - фігурою архангела Михайла на будівлі Міської думи. Якийсь інженер Спіцин подав записку до колегії, вказавши, що це зображення ніколи не було об'єктом релігійного поклоніння - йдеться суто про герб Києва, який існував багато століть. Йому відповіли, що "никакого дальнейшего обсуждения данного вопроса не требуется" та запропонували негайно приступити до робіт зі зняття фігури. Статую зняли наприкінці квітня або на початку травня й передали до музею. Царські ж пам'ятники тимчасово приховали від поглядів "робітників і селян", задрапувавши їх.

Також у порядку підготовки до першотравневих урочистостей на центральних площах поставили нові, радянські пам'ятники, але не капітальні, а тимчасові: Марксу, Леніну, Троцькому, Розі Люксембург, Свердлову, Шевченку... Основна святкова церемонія мала відбутись на Софійській площі. Поблизу однойменного собору спорудили фанерну тріумфальну арку (під якою мали проходити урочистим маршем червоноармійці), поруч із пам'ятником Богдану Хмельницькому - обеліск Жовтневої революції, а поруч із головною трибуною на дерев'яних тумбах - гіпсові пам'ятники Леніну й Троцькому. Ще однією своєрідною інсталяцією "облагородили" Караваївську площу (тодішня неофіційна назва нинішньої площі Льва Толстого) - високою колоною, прикрашеною з чотирьох сторін портретами революціонерів: Маркса, Лібкнехта, Свердлова й Шевченка (риторичне питання: за яким принципом їх відібрали?!..).
"Коммунист", 27 квітня 1919-го

Свято минуло, драпірування з царських пам'ятників, імовірно, зняли, а питання про їхню ліквідацію взялися вирішувати на вищому рівні. 7 травня 1919-го вийшов декрет Ради народних комісарів України "Про знесення з майданів та вулиць пам'ятників, збудованих царям та царським посіпакам". Декрет передбачав, що пам'ятники, які "не становлять вартости ані з історичного, ані з художнього боку, зносяться з майданів та вулиць і почасти переносяться до музейних склепів, а почасти утилізуються".

Вищезазначеному комітету з охорони пам'яток старовини й мистецтва наказали "негайно цей декрет здійснити". Але й це було виконано лише частково. У 1919-му, наскільки нам відомо, ліквідували бюст Олександра III на Солом'янці, пам'ятник Дрентельну, пам'ятник Ользі (уламки статуї закопали в землю поруч із постаментом - вже у наш час їх виявили під час розкопок), і, ймовірно, пам'ятник Кочубею та Іскрі. Безумовно, далося взнаки те, що влітку 1919-го позиції самих більшовиків в Києві похитнулися - їм, вочевидь, стало не до пам'ятників.

Наприкінці серпня того ж року більшовиків із Києва вигнали. Містом на кілька місяців заволоділи білогвардійці. Від гіпсових статуй Леніна, Троцького і компанії, звісно, швидко залишилися самі спогади. Білогвардійці знайшли виконавців робіт зі зняття архангела Михаїла з будівлі думи та змусили їх виконати операцію у зворотному порядку (сама фігура збереглася). Міська дума порушила питання про відновлення пам'ятника Столипіну (його статую теж не переплавили), але й білогвардійська влада незабаром змінилась.

Остаточно "вирішили питання" з царськими пам'ятниками більшовики лише восени 1920-го, після чотирнадцятої й останньої (на той час) зміни влади. Пам'ятники Миколі I, Олександру II і графу Бобринському було знесено на початку листопада - "ко дню торжества октябрьской годовщины". Роботи обійшлися в три мільйони рублів (цифра ця далеко не так значна, як може здатися, через інфляцію: на той момент приблизно сто рублів коштувала поїздка трамваєм). Статуї перевезли на двір заводу "Арсенал", де на них уже "чекав" Столипін. Статую Бобринського через деякий час передали-таки до Всеукраїнського історичного музею, де вона в 1920-і роки стояла у вестибюлі, але її подальша доля невідома. Решту статуй переплавили.

Цікаво, що ще влітку 1921-го на Деміївці, у сквері біля базару, стояв невеличкий пам'ятник Олександру II. Очевидно, до нього на той час просто "не дійшли руки" - ліквідували його пізніше.

Впоравшись із пам'ятниками старого режиму, більшовики вдруге узялися до власної програми монументалізацїї. Сліди цієї їхньої діяльності частково збереглися. На місці Столипіна в 1922-му з'явився Карл Маркс (який згодом виявився "ідеологічно невитриманим", тож його таємно, вночі зняли). На місці Кочубея та Іскри у 1923-му - Арсенальна гармата; вона й сьогодні там, хоча зміст цього пам'ятника зовсім недавно, образно кажучи, перевернули на 180 градусів, замінивши напис: тепер гармата символізує не Січневе повстання, а його придушення. На місці Миколи I вісімдесят років тому поставили пам'ятник Шевченку, який питань не викликає. На місці графа Бобринського шістдесят п'ять років тому з'явився пам'ятник Миколі Щорсу, перспективи якого на даний момент сумнівні. На місці Олександра II свого часу були дві версії пам'ятника Сталіну. Тепер там немає нічого, крім сходів на вході до парку - певним чином всупереч прислів'ю "Свято место пусто не бывает".

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте