Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Українська армія і єврейські погроми. Київський квітень 1917-го у львівських газетах
Пятница, 19 Мая 2017, 21:00
Видання на Галичині ретельно стежили не лише за тим, що відбувалось у Києві, але й писали про події у Полтаві, Одесі, Харкові

Вулиця Сикстуська (тепер – Дмитра Дорошенка) на листівці, початок XX cт

У квітні 1917 року розвиток подій над Дніпром став постійним джерелом новин для українських газет Львова. 22 квітня "Діло" опублікувало відозву Товариства Українських Поступовців, яка була передруком з "Кієвской Мислі" з закликами до самоорганізації усіх верств суспільства. У тому ж номері повідомлялося про дозвіл загальноросійського міністерства освіти на запровадження української мови викладання у шести губерніях, які охоплювали територію України з характерною допискою "..при умові, що будуть забезпечені інтереси меншості". У публікації на цю ж тему "Українського слова" є розшифровка, що саме малося на увазі під цими інтересами: російська мова оголошувалася обов'язковою для вивчення у всіх школах, починаючи з другого класу.

Львів, початок ХХ ст

Так почав формуватися цікавий поділ функцій: офіційне "Діло", яке фактично виконувало роль офіційного прес-рупора західноукраїнського політикуму, стримано обмежувалося до передруку основних резолюцій та переліку основних подій, натомість "Свобода" та "Українське слово", не обтяжені напівофіційними представницькими функціями, могли собі дозволити більше.

Як видно з їхніх публікацій, заклики до самоорганізації українці підтримали повністю. "Свобода" у випуску від 21 квітня 1917 року усю першу сторінку присвятила новинам з Наддніпрянщини. Читач міг довідатися про утворення Української Центральної ради, створення Товариства розповсюдження середньої освіти на Україні на чолі з Іваном Стешенком, створення української міліції замість царської поліції, відкриття 1 квітня української гімназії, а також дитсадка під управлінням Софії Русової, самоорганізацію українських студентів, агрономів, студентів, відкриття кафедр української мови, літератури, історії. Характерний заголовок - "Україна воскресає!".

У наступному номері, датованому 28 квітня 1917 року, газета - як і "Діло" за тиждень до того - передрукувала відозву Союзу українських поступовців (спадкоємця Товариства українських поступовців), опубліковану у "Киевской мисльі". Новини з київського напрямку були доповнені повідомленням про збори офіцерів-українців, які прийняли рішення про формування українських військових частин та новиною про відкриття 1 квітня 1917 року першої української гімназії у Києві.

Натомість у цей номер потрапило чимало новин про будні українців у Петрограді - попри перейменування на початку війни столиці Російської імперії, львівські газети не надто переймалися цією зміною і частенько писали "Петербург". "Свобода" повідомляла, що петроградські українці з'явилися з делегацією у міністра внутрішніх справ Тимчасового уряду кн. Львова. Делегати зажадали автономії України, українського шкільництва, армії, самоуправління. Повідомлялося, що князь заявив про власне прихильне ставлення до цих вимог. Тим часом петроградські українці утворили Українську Національну раду, яка надалі мала координувати всі зусилля українців у столиці імперії, як взаємно, так і відносно подій у Києві. Окремо повідомлялося, що українська громада Петрограду вимагала віддати під суд тих сановників імперії, які особливо відзначилися у гоніннях на українство. Перші місця у списку імовірних підсудних займали граф Бобрінський, генерал-губернатор окупованої росіянами Галичини у 1914-1915 роках та Володимир Дудикевич, один з керівників галицьких москвофілів, який втік у Росію слідом за відступаючою імператорською армією.

Львів, початок ХХ ст

У "Свободи", мабуть, була непогана мережа кореспондентів родом з Центральної та Східної України. Нічим іншим не можна пояснити факту, що на шпальтах цієї газети опинилися новини з місць, які для тогочасного Львова були майже екзотикою. У номері від 3 травня можна було прочитати про віче українських робітників у Харкові, відновлення роботи "Просвіти" на Полтавщині, вигнання царської поліції і організацію самоуправління у селах та містечках Канівщини та Чернігівщини, солдатські віче з вимогою українських частин у Катеринославі (сучасному Дніпрі), українських зборах та організаціях у Одесі під керівництвом Сергія Шелухина та Всеволода Голубовича. У тому ж номері можна було прочитати про шалену русифікацію тієї частини Західного Поділля, яка все ще перебувала під російською окупацією.

"Українське слово", як і раніше, залишалося єдиною газетою, яка відразу спробувала осмислити все, що відбувалося. При цьому редакція газети демонструвала чітку україноцентричну позицію та політичний прагматизм - останнє не подобалося навіть ліберальній, порівняно з Росією, австрійській цензурі. Усе це чудово проявилося на прикладі редакційної статті у номері від 5 квітня "Російська революція а Україна". У тексті чітко проводилася думка, що російська революція - це історичний шанс для України отримати власну державність. Хоча участь українців у роботі загальноросійської конституанти (так називали майбутні Установчі збори) вважалася видавцями "Слова" як самозрозумілий факт, але вони не вірили, що Росія спокійно "відпустить" Україну: "російські ліберали, російські соціал-демократи є російськими централістами, то гірко їм прийшло би Росію федералізувати". Цікаво, що у цій же статті піднято питання адекватної господарської політики та агітації за автономію, аргументуючи економічними перспективами України, як засіб привернути на сторону українського руху буржуазію та, кажучи сучасною мовою, бізнес-середовища. У фіналі статті йдеться про енергійну позицію військових-українців, але що під цим розуміти, залишається неясним - шпальта виглядає так, наче туди щось доклеїли або вдрукували, щоб замінити старий текст. Знов-таки, залишається неясним, що могло спонукати до такого кроку, але цілком імовірною виглядає версія цензурного втручання. Цілком виразне нагадування, що наявність української армії не влаштовувала нікого, включно з "ворогами мого ворога".

Читайте також: Фейки і п'яні солдати. Початок революції у Києві на шпальтах львівських газет

Наступна редакційна стаття на цю тему з'явилася 20 квітня під неоднозначним заголовком "Російське і польське правительство супроти України". Двозначність крилася у прийменнику "супроти", який, залежно від контексту, міг означати і "відносно", і "проти". З тексту статті поступово стає зрозуміло, що у даному разі "супроти" означає "проти" - описуються плани польських політиків поділити територію України між майбутньою незалежною Польщею та Росією. Причому наводиться наступне окреслення України: "землі, етнографічно положені між Польщею і Росією..". Наприкінці місяця, 25 квітня 1917 року, вийшла ще одна стаття, де чітко вказувалося, що політична емансипація українців Наддніпрянщини буде політичною опорою для українців Галичини. Цей текст, правда, адресувався не так українцям, як полякам - саме розпочався черговий раунд боротьби за відділення української частини Галичини і, можливо, редакція розраховувала таким чином натякнути польській стороні, що не все так просто.

Новини від "Українського слова" переважно повторювали те, що публікували "Діло" і "Свобода": відкриття української гімназії, українізація освіти, створення Головного Українського Студентського товариства, відновлення діяльності "Просвіти", створення Української пресової квартири у Києві.

Позиція польської преси Львова підтверджувала думку авторів передовиці уже згаданого "Українського слова" щодо позиції польських політиків.

Для польських газет події у Києві були тільки частиною подій у Росії, а українці чітко розрізнялися територіально на "київських українців" і "русинів", тобто українців галицьких.

Офіційна "Газета Львовська" обмежилася до повідомлень про робітничі збори у великих містах та єврейські погроми десь на Київщині. Суто про українські справи повідомлялося тільки те, що у Києві відбувся з'їзд з вимогою автономії одночасно для України і Польщі. Очевидно, йшлося про позицію Українського Національного Конгресу, про що чітко писав "Кур'єр Львовські". Крім Києва, редакція "Кур'єра" відносно часто повідомляла про новини з Одеси.

Відповідно до повідомлень у випусках від 12 і 14 квітня у Одесі прийшов до влади місцевий революційний комітет, який розпочав арешти урядовців. Також у місті відбулися єврейські погроми. Одночасно у місті пройшли демонстрації на підтримку уже колишнього імператора, активно підтримані церковною ієрархією. Остання стаття, яка стосувалася квітневих подій, являла собою збір передруків новин з української періодики і мала дещо зверхню назву "Руські претензії" ("руський" - від "русин" - О.І.) При тому всьому "Кур'єр" був газетою, яка найбільше з-поміж польської преси Львова приділила уваги темі українського війська - 24 квітня повідомили про вимогу утворення окремих українських військових частин, за кілька днів - про вимоги української делегації у Петрограді про автономію українізованих частин, а у випуску від 28 квітня повідомила, що командування Південно-Західного фронту російської армії офіційно дозволило українізувати війська.

"Новий Вік" майже зовсім не згадував про події у Києві, зате активно писав про події у Одесі та в Центральній Україні - з текстів його публікацій виглядає, що і Одеса, і Наддніпрянщина поволі ставали територією анархії та погромів. Як і "Кур'єр", "Новий Вік" повідомив про збори військових-українців 14 та 22 березня 1917 року, але ухвалу зборів формувати "охочекомонний", тобто кіннотний полк, прокоментувала дещо зверхньо, зазначаючи, що ця ідея походить з періоду польського повстання 1830 року, коли українці начебто теж формували власні частини.

Читайте також: Квест "Схід і Захід разом?". Чому греко-католицькому митрополитові були у Києві не дуже раді

Попри всі розбіжності, були дві теми, де позиції і тональності української та польської преси сходилися. Першою темою було відслідковування долі Митрополита Шептицького, якого у 1915 році російські війська вивезли у Росію, де він був фактично ув'язнений у монастирі. Падіння царату дало можливість Митрополитові повернутися на волю - 2 квітня "Кур'єр Львовські" повідомив про те, що Митрополитові дано дозвіл повернутися додому. Детальність описів того, де перебував і що робив митрополит нагадувала описи візиту імператорської пари у Кракові, який відбувся тоді ж. Основним сюжетом було перебування Митрополита у Петрограді та обговорення його подальшого маршруту.

Другою темою, яка об'єднувала всіх, була доля галицьких заложників. Влітку 1915 року, російська армія, яка відступала, вивезла з собою у якості заложників ряд авторитетних львів'ян, як українців, так і поляків. Як і Митрополит, усі вивезені отримали можливість повернутися тільки після падіння царського правління. Але все, що було відомо про їхню долю і, відповідно, потрапляло на шпальти газет - це те, що всі живі, перебувають у Києві і шукають можливостей повернутися.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

Loading...