Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

В "Х.Л.А.М." Як в УНР депутатів та міністрів арештовували

Понедельник, 29 Января 2018, 20:00
Чиновників та депутатів звинуватили у державній зраді

Листівка з видом на вулицю Миколаївську. Зліва – готель Континенталь, на першому поверсі якого розташовувався клуб "Х.Л.А.М.", а на другому перебували в ув'язненні арештовані ліві есери

29 (16) січня 1918-го у Києві запроваджено стан облоги. Комендант Києва Михайло Ковенко за звинуваченням у державній зраді заарештував кількох депутатів Центральної Ради та заступника військового міністра. Якими були підстави для таких арештів?

Від самого початку свого існування УНР лихоманило від політичної боротьби. Найбільшого клопоту завдавали ліворадикальні сили - більшовики, які на той час були суто російською партією. Навіть формально вони не мали своєї української обласної філії, якою з липня 1918-го стала Комуністична партія (більшовиків) України - КП(б)У.

Перші серйозні спроби більшовиків захопити владу в Україні відносяться до жовтня-листопада 1917-го, ще до проголошення Української Народної Республіки ІІІ Універсалом Центральної Ради, але вже після Жовтневого перевороту у Петрограді. Тоді відбулися більшовицькі виступи, зокрема, у Києві, Вінниці та кількох інших містах та регіонах. Зазвичай ці спроби були невдалими (попри твердження пізніших радянських істориків).
Невдовзі серед більшовиків виникла ідея проведення Всеукраїнського з'їзду рад. Цей зʼїзд мав би переобрати Центральну Раду. А на виборах під маркою представників робітників, солдат та селян більшовики отримали би більшість. При відкритті такого з'їзду у Києві 17 (4) грудня 1917-го виявилось, що більшовики та їхні прихильники перебувають у меншості.

Тоді пробільшовицькі делегати з'їзду переїхали до Харкова. Там, при повній політичній та військовій підтримці з боку російської Ради народних комісарів, вони провели власний Всеукраїнський з'їзд рад, за результатами якого створили альтернативний Генеральному секретаріатові "уряд" - Народний секретаріат та "парламент" з дивною назвою - "Центральний виконавчий комітет совітів робітничих, салдатських та селянських депутатів України". При цьому залишили назву держави та навіть назву офіційної газети - "Вістник Української Народної Республіки". Ці органи імітували боротьбу самих українців проти Центральної Ради і прикривали експансіоністські наміри російських більшовиків.
Водночас з'являється ультиматум ленінського Раднаркому до Центральної Ради з погрозами оголошення війни УНР. Більшовики активно просувають свої війська в Україну i розпочинають агресію проти неї.

Оголошення про запровадження стану облоги у Києві 29(16) січня 1918 року

Голосні арешти депутатів Центральної Ради сталися 29(16) січня 1918 року. Цього дня розпочався черговий більшовицький заколот у Києві, більш відомий як повстання на "Арсеналі", та розгорталась трагедія під Крутами. Кілька днів перед тим відбулися бої під Бахмачем та Гребінкою.

В радянський час дбайливо берегли сліди пошкоджень, завданих будівлям "Арсеналу" під час січневих сутичок 1918 року

Наказом командувача Київської військової округи Шинкаря у Києві з 29(16) січня введено стан облоги. Комендантом Києва та околиць призначено керівника Вільного козацтва Києва, члена Української Центральної Ради, соціаліста-самостійника Михайла Ковенка.

Печатки різних підрозділів Вільного Козацтва Києва

До Вільного Козацтва записувались не тільки селяни-добровольці, але й київські робітники

Чи не першою ж справою коменданта став арешт кількох політиків (депутатів, міністра та заступника міністра). Згодом, у спогадах та історичних працях цю подію назвали "арештом десятьох".

О 8 годині вечора 29(16) січня у залі засідань Центральної Ради відбувались збори фракції українських есерів. Обговорювали щойно затверджений Малою Радою уряд Всеволода Голубовича (його ще мала затвердити сесія Центральної Ради). Близько 9 години будівлю заблокували вільні козаки на чолі із Михайлом Ковенком. Нікого не випускали, а зайти могли тільки члени Центральної Ради.

Комендант увійшов до зали, де засідали есери і зачитав прізвища: Сергій Бачинський, Михайло Полоз, Гнат Михайличенко, Олександр Шумський, Григорій Ткаль, Андрій Овчаренко, Опанас Сіверо-Одоєвський.

Гнат Михайличенко – один із арештованих членів Центральної Ради

Михайло Полоз теж був ув'язнений

Були озвучені і інші прізвища, однак названі діячі належали до Української соціал-демократичної робітничої партії і природньо не могли бути присутніми на зборах есерів. Тому їх і не заарештували. Депутати вийшли на "естраду" (тобто, сцену). Ковенко наказав прослідувати за ними, на що отримав відмову. Далі затриманих виводили вільні козаки. Протести голови Центральної Ради Михайла Грушевського не допомогли. Разом із затриманими пішли також Всеволод Голубович, Микола Біляшівський та Олександр Зарудний. Перед виходом перших двох відтіснили. Решту повели у штаб Вільного Козацтва на вул. Миколаївській, 9 (донедавна там був чи то клуб, чи то казино). Там арештовані зустріли свого колегу, теж члена Центральної Ради (обіймав посаду товариша військового міністра) Володимира Кедровського, якого Михайло Ковенко затримав за кілька годин перед тим.

Прибутковий будинок Л. Гінзбурга по вул. Миколаївській (нині – вул. Архітектора Городецького), 9. В грудні 1917 р. в ньому розміщувалася канцелярія Ради Вільного козацтва робітників м. Києва. А у підвалі була імпровізована в'язниця, у якій тримали кілька днів арештованих політиків

Наступного дня засідання парламенту розпочалось із виступу Михайла Грушевського. Рефреном його промови була необхідність внести зміни до регламенту роботи Центральної Ради, а саме прописати норму, яка б забороняла арешт депутатів.

Есери ж внесли грізну інтерпеляцію (запит до уряду): "1) Чи відомо правительству Української Народної Республіки, що ввечері 16 січня в помешканні Центральної Ради, під час засідання фракції у.п.с.-р., було заарештовано вищезгаданих членів фракції? 2) коли відомо, то з чийого розпорядження й на яких підставах було зроблено арешти названих осіб і яких вжито заходів щодо усунення допущеного порушення права недоторканості осіб членів революційного парламенту Української Народної Республіки - Української Центральної Ради?".

Відповіді давали уже колишній військовий міністр Микола Порш та міністр судових справ Михайло Ткаченко.

Порш розповів про два випадки, що передували арешту.

Хтось невідомий надіслав до полку Шевченка (який оголосив про свій нейтралітет у боротьбі з більшовиками) телефонограму з пропозицією Центральної Ради про переговори. Делегація від шевченківців до Центральної Ради прийшла. Розмовляв з нею здивований Микола Порш, який заявив, що їх ніхто не викликав і ніяких переговорів з ними вести не будуть. Телефонограма виявилась анонімною фальшивкою. Порш запідозрив, що у Раді є "державні зрадники".

Тоді ж стало відомо про перехоплену українцями телеграму Іосіфа Сталіна (наркома у справах національностей радянської Росії) Леву Карахану (секретареві більшовицької делегації на берестейських переговорах): "Изнутри Раду взрывают левые эсэры, действующие в контакте с петроградскими коллегами, у них уже две трети в голодной (?) Раде. По имеющимся у нас данным в ближайшем будущем Винниченко будет сменен левым эсэром". Ця телеграма і стала головним документом для підозри арештованих членів Центральної Ради у державні зраді.

Ткаченко засудив арешт парламентарів у стінах Центральної Ради і пообіцяв покарати винних. Тим більше, що він уже дав згоду продовжувати роботу у новому уряді. По тому депутати створили парламентську слідчу комісію (це рішення підтримали і соціал-демократи), а Грушевський зачитав заяву міністра (до IV Універсалу - генерального секретаря) єврейських справ Мойсея Зільберфарба про свою відставку через "порушення арештом депутатів прав парламентом".

4 лютого (22 січня) парламентська слідча комісія зробила доповідь на засіданні Ради. Від її імені говорив Борис Мартос. Комісія встановила, що між російським Раднаркомом та лівими есерами в Україні існувала змова проти Центральної Ради. Змова передбачала усунення діючого парламенту. Декому із заарештованих було обіцяно посади в новому, пробільшовицькому уряді. Також йшлося про те, що змовники погодилися "Катеринославщину, Таганрозьку округу та ще деякі гірно-промислові частини України прилучити до Московщини" (фактично, йшлося про території сучасного Донбасу). Комісія вважала, що Михайло Ковенко мав усі підстави здійснювати арешти.

За твердженням слідчої комісії, увʼязнені мали можливість купувати усе необхідне. Хоча В. Кедровський у своїх спогадах писав, що "перші три доби нічого не давали ні їсти, ні пити. Доводилося користуватися тим шматком сухаря, що иноді випросили у якого-небудь козака [мається на увазі охоронця - В.С.], а воду доставали з якоїсь каналізаційної труби, чи иншоі, але у всякому разі вода була смердючою". Дехто із заарештованих відчув проблеми зі здоровʼям, а Михайло Полоз - "хворий на нерви" - очікував переведення до лікарні. Сидячи в імпровізованій вʼязниці, політики розробили план втечі за допомогою драбини через дахи сусідніх будинків.

По закінченню звіту слідчій комісії було доручено здійснювати контроль за станом облоги у місті Києві.

Із захопленням через кілька днів Києва російськими червоногвардійцями під керівництвом Михайла Муравйова заарештованим "зрадникам держави" вдалось звільнитися. Спочатку на волю вийшли Полоз і Зарудний. Решту перевели до клубу "Х.Л.А.М." на розі Хрещатика та Миколаївської.

У подібних готельних номерах клубу "Х.Л.А.М." перебували ув'язнені члени Центральної Ради

Вже звідти через кілька днів увʼязнені політики розбрелись по Києву, рятуючись від більшовицького терору. До Центральної Ради вони так більше і не повернулись. Пізніше більшість із затриманих у січні 1918 року опинилась у лавах партії більшовиків. Наприкінці 1930-х років їх репресував режим, з яким вони пішли на тісну співпрацю. Одному із колишніх арештантів, якого звільнили дещо раніше за інших, не вдалося врятуватися вже тоді. Олександра Зарудного повторно заарештували уже російські більшовицькі окупанти, що захопили Київ. І - за те, що українець! - розстріляли.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте