Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Великдень, повінь та Всеукраїнський Національний Конгрес. Як Шевченко завалив Пушкіна

Среда, 19 Апреля 2017, 21:00
Українське зібрання у Києві не на жарт налякало росіян

Дощ йшов уже який день. Температура повітря вночі опускалася нижче нуля, перетворюючи талу і дощову воду на кригу. Рівень води у Дніпрі піднявся більш як на 4 метри, а вода усе прибувала. 

Повінь у Києеві. 1900-ті роки

Наприкінці березня в усі українські організації надійшла телеграма за підписом Грушевського: "В Києві 6, 7, 8 квітня збереться Український національний з'їзд. Представників мають прислати всі українські організації - політичні, культурні, професійні, територіальні ... організації партійні, товариства культурні, просвітні і економічні; організації робітничі, селянські, військові, духовенства, службовців, молоді всяких шкіл; села, міста і повіти".

Газетне повідомлення про скликання Всеукраїнського національного конгресу (Робітнича газета, 1917, № 4, 4 квітня)

І до Києва потяглися люди. Люди йшли, незважаючи на негоду, повінь, проблеми з транспортом, початок польових робіт та свята.

Найбільше православне свято Великдень у 1917 році припадало на 15(2) квітня. Проведення Всеукраїнського національного конгресу 19-21 (6-8) квітня на Великодньому тижні, мало, крім усього іншого, і релігійно-містичний підтекст. Більшість мешканців України були християнами, для яких Воскресіння Христове є найбільшим святом, тож і хронологічний збіг із "воскресінням" України мав викликати в українців (які ще не дуже добре уявляли себе українцями) неабиякий емоційний відгук. Тим більше, що на дні проведення конгресу припав пік природної весняної повені. Виходило так, що Україна відроджувалася разом із Христом і природою.

Києвом ширились чутки, що українці збираються на з'їзд, аби проголосити незалежність. Сама ідея проведення національного конгресу викликала хвилю страху та паніки серед шовіністично налаштованих росіян.

Голова ради робітничих депутатів Павло Незлобін оголосив про нібито готовність солдат та офіцерів київського гарнізону, серед яких було багато етнічних росіян, розігнати український національний конгрес зброєю.

Тривога була настільки великою, що було зібрано спеціальне засідання представників усіх громадських організацій Києва.

На зустріч із громадськими активістами вирушили Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Дмитро Антонович. Їм довелося відбиватися від звинувачень у "зраді революції", сепаратизмі. Голова ради офіцерських депутатів Леонід Карум висловив побоювання про "ніж у спину" від українців. Павло Незлобін фактично повторив погрози про силовий сценарій розвитку подій. На це представник товариства солдатів-українців заявив про намір захищати права українського народу. Михайло Грушевський у своєму виступі дезавуював ці звинувачення, наголосивши, що конгрес збирається виключно для перевиборів Центральної Ради, а всі дії з підготовки автономії узгоджуються з Тимчасовим урядом.

Меморіальна дошка на будинку, де проходив Всеукраїнський національний конгрес. Встановлена у 2007 р.

Від самого ранку 19 (6) квітня будинок Купецького зібрання (нині - Національна філармонія) був переповнений. "Море голів і від краю й до краю котяться хвилі мелодійної української мови, - повідомляла газета "Киевская мысль". - Партер наповнюють делегати, кількість яких перебільшила тисячу чоловік. Але це ще не все, очікують ще й тих, хто не встиг прибути на сьогоднішнє засідання". Наступного номера та ж газета писала, що кількість делегатів, що приїхали, "щогодини виростає за рахунок нових, що прибувають по залізниці, на пароплавах, конях і навіть пішки". "Це вже свого роду українське патріотичне паломництво", - констатує "Киевская мысль".

З'їзд відкрив Михайло Грушевський, а головою зібрання обрано кубанця Степана Ерастова. На першому засіданні заслухано три реферати.

Федір Коломійченко, самостійник

На вечірньому засіданні 19 (6) квітня стався скандал. Представник московської української громади Федір Коломійченко розкритикував Михайла Грушевського: "Протестую проти слів, які вжив шановний професор Грушевський. Чому він, вітаючи нас, сказав "з'їзд", а не "конгрес"?" Як вважали самостійники, голосом яких був Коломійченко, з'їзд означає зібрання частини "русского" народа. Натомість, конгрес може провести тільки самостійна нація. Залом прокотилась хвиля невдоволення. Ситуацію розрядили раптово відчинені двері. У зал зайшла делегація від Комітету спорудження пам'ятника Тарасу Шевченку з портретом кобзаря. Усі присутні встали та заспівали улюблену пісню тодішніх українських революціонерів - шевченків "Заповіт". Відразу ж після цього було озвучено пропозицію знести пам'ятник Миколі І напроти університету та поставити на його місці монумент Шевченку.

Коли обговорення продовжилось, позачергове слово попросив Микола Міхновський, лідер самостійників. Він оголосив про згоду головнокомандуючого російської армії та військового міністра на створення кількох українських частин. Це викликало бурю емоції - ось вона, нарешті, українська армія!

На другий день з'їзду-конгресу зачитано та обговорено чергові реферати. Нормальний хід роботи перервав виступ уманського єпископа Димитрія (Вербицького). Свою промову він виголосив українською мовою, що було нечувано для тогочасних ієрархів Російської православної церкви.

Завершився конгрес виборами членів Центральної Ради. Спочатку було поставлено питання про обрання голови та його заступників. Михайло Грушевський наполіг на таємному голосуванні. Його кандидатура одержала майже одностайну підтримку (588 - "за", 5 - висловились за інших кандидатів). Заступниками голови (уже відкритим голосуванням) стали відомі українські діячі - письменник Володимир Винниченко та літературознавець Сергій Єфремов.

Керівництво УЦР, обране на Всеукраїнському національному конгресі 21 (8) квітня 1917 р.

Система виборів до Української Центральної Ради була доволі складною. Право мати свого представника в Центральній Раді отримали територіальні громади українців, українські громадські утворення (партії, товариства, спілки, кооперативи) та соціальні прошарки.

Українці Київської, Волинської, Подільської, Херсонської, Катеринославської, Харківської і Полтавської губерній мали право обрати по 4 представники.

Від українського населення Чернігівської, Таврійської, Холмської губерній та Кубанської області до Центральної Ради обиралося по 3 депутати.

Кількість депутатів від українських громад Бессарабської, Воронізької, Чорноморської губерній та Області Війська Донського обмежувалась двома.

Українські громади Ставропольської, Курської, Мінської та Гродненської губерній обирали по 1 члену Української Центральної Ради.

Міста Одеса, Харків, Катеринослав, Москва та Петроград надсилали до Центральної Ради по 2 депутати. Цікаво, що Київ окремої квоти не отримав. Натомість своє окреме представництво мали київські організації (про це буде сказано нижче). Була ще примітка, що "від менших українських колоній - по 1 представникові". Цим правом скористались тільки українці Ростова-на-Дону. Отже, всього за територіальним принципом членами Центральної Ради стали 63 особи.

Партії отримали невелику кількість місць - всього 16 місць: автономісти-федералісти - 5, соціал-демократи - 4, радикальні демократи - 3, есери - 3, самостійники - 1 місце.

Могли обрати по одному делегату військові та флотські українські організації, за умови, що кількість їх членів перевищуватиме 500 осіб. Точного переліку таких організацій не було складено. Цим правом скористались українські військові організації Кременця, Виборга, Кронштадту та двох одеських осередків (у війську та на флоті). Всього п'ятеро осіб.

По п'ять представників надали робітники-українці, селянські спілки, кооперативи та студенти.

Окремо виділено 20 місць для київських українських організацій.

Загалом на конгресі було обрано 115 членів Центральної Ради та троє її керівників. Від того моменту Українська Центральна Рада набула статусу всеукраїнської організації. Обрані депутати вважались тимчасовими - їхні кандидатури ще мали бути затверджені тими організаціями, які представляли члени Української Центральної Ради. І були випадки, коли обраних на конгресі членів Української Центральної Ради заміняли іншими.

Практично відразу після конгресу своїх депутатів Центральної Ради замінили студенти, самостійники та одеська українська громада. Трохи згодом цим правом скористалась Волинська українська рада.

Будівля Купецького зібрання на Царській площі, у якому відбувався Всеукраїнський національний конгрес. Поч. ХХ ст.

Всеукраїнський національний конгрес своєю чисельністю вразив українське суспільство та оточуюче середовище. Український рух відчув свою силу. До Києва з'їхались сотні делегатів. І це за відсутності нормального транспортного сполучення, браку місць для ночівлі, дорожнечі, руйнації мостів, розливу річок, коли треба рятувати власне майно. Але люди приїхали до Києва на заклик Української Центральної Ради, аби продемонструвати свої національні почуття, сказати "я - українець!".

За три дні конгресу було зачитано вісім рефератів, ухвалено стільки ж резолюцій. Загальна кількість учасників форуму оцінюється від 700 до 1500 осіб, з них близько 600 мали право голосу. Щонайменше 47 осіб виступили з трибуни конгресу. Організатори отримали понад 350 вітальних телеграм (на другий день їх перестали зачитувати, а тільки оголошували відправника).

Конгрес викликав злобне шипіння з табору російських шовіністів. Їхній рупор - газета "Киевлянин" - назвала конгрес "історичною підтасовкою".

"Ми не можемо собі уявити, щоби один Шевченко, як-би він не був своєрідно прекрасним, міг завалити Пушкіна, Гоголя, Толстого та інших російських колосів" - писала тоді російська преса про ініціативи українців.

Але при цьому геть забувала, що колоси стоять на глиняних ногах.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте