Наша Революция 1917

"Великий Микола" замість "св.Іллі". Як заснували першу автокефальну парафію

Після більшовицької окупації перед українською громадою постало питання навчання дітей релігії

Тетяна ЄВСЄЄВА історик, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України

Четверг, 18 Апреля 2019, 20:00

Затверджений в Україні більшовиками у січні 1919-го Декрет про відокремлення церкви від держави несподівано каталізував українське церковне відродження і легалізував вже, здавалося б, поховану Всеросійським та Всеукраїнським соборами Українську церкву. 17 квітня 1919-го найактивніша частина українського руху знову організаційно оформилася - цього разу у Другу Всеукраїнську православну церковну раду.

14-го березня 1919-го ВУЦВК затвердив Конституцію УСРР в остаточній редакції. У ній було закріплено і положення Декрету про відокремлення церкви від держави:


З одного боку, у Конституції йшлося про право пропаганди релігійних вчень, "які не ставлять перед собою ніяких соціальних і політичних цілей", що передбачало право позашкільного навчання релігії дітей. А з іншого - ще до ухвалення Основного закону влада ліквідувала духовні навчальні заклади та заборонила викладання Закону Божого у світських, а статтею 21 "г" Конституції позбавила "ченців і попівство церквів та релігійних культів" виборчих прав. В умовах комуністичного будівництва це означало не просто обмежену правову дієздатність, а поступове і неухильне знищення духовенства як суспільної верстви, чи то пак "класу" у тогочасній термінології. 

Оголосивши Декретом про відокремлення церкви від держави все рухоме та нерухоме майно релігійних і церковних спільнот "національним надбанням", радянська держава буквально через кому, у другій частині цього ж п.13. Декрету, надала релігійним громадам будівлі та предмети, "призначені спеціально для богослужіння", у безоплатне користування.

Однак таке користування мало базуватися на спеціальних постановах місцевих або центральних радянських органів влади (ради або ВУЦВК). Для цього громади у складі мінімум 20 осіб (т.зв. "двадцятки") мали пройти реєстрацію.

Статут релігійної громади і порядок її реєстрації встановлювався спеціальною інструкцією Наркомату юстиції. "Двадцятка" мала окремо підписати відповідний договір на користування храмом і богослужбовим начинням.

"Спеціальні постанови" про реєстрацію, якими ради централізовано доводили до відома релігійних громад деталізовані інструкцією вимоги Декрету, виявилися при ближчому аналізі дуже цікавими документами. В них влада найбільше уваги приділила суворому обліку "золотих, срібних та інших дорогоцінних предметів релігійного культу", що значилися в церковних інвентарних книгах. Як з'ясувалося вже на початку 1920-х рр., усі цінності, які більшовики не змогли відібрати у церкви одразу, вони залишили у тимчасовому користуванні громади, поклавши відповідальність за достовірність реєстраційних документів та збереження дорогоцінного майна на "двадцятку" та парафіяльного священика.

На час евакуації наприкінці січня 1919-го уряду Директорії УНР з Києва у місті діяло кілька українських гімназій, де Закон Божий викладався українською мовою. Після більшовицької окупації перед українською громадою постало питання навчання дітей релігії. У школі - заборонено взагалі, в церкві ж Всеукраїнський собор (на ІІІ сесії, жовтень-грудень 1918-го) заборонив богослужіння українською, а, отже, і навчання мало вестися російською. Тому кілька київських батьківських зібрань спершу постановили просити панотців провадити релігійне навчання дітей українською мовою, а згодом дійшли думки утворити релігійну громаду і просити у користування будь-який храм. Вочевидь, участь у соборних змаганнях за автокефалію позбавила українців ілюзій стосовно можливості українізації парафій без підтримки держави.

Радянське законодавство уможливлювало персональне формування складу парафії і вибори священика, практично мінімізуючи вплив єпископа контролем над власністю - храмами і богослужбовим майном. Раніше священика призначав єпархіальний архієрей, він же освячував новий храм і передавав громаді антимінс.

Антимінс (др.-грец. ἀντί - замість і лат. mensa - престола) - чотирикутна невелика хустина з шовку або полотна, в яку зашиті мощі святого. Раніше існував звичай завивання антимінса в ілитон (хустка червоного або бордового кольору), аби під час Літургії їх разом розстелювати під чашу зі Святими Дарами. Антимінс був своєрідним захистом для мощів святих, які клали в хустину на престол під час богослужінь, а опісля переховували у безпечному місці. На антимінсі є зображення "Покладення Христа до Гробу" із підписом, який єпископ для якої церкви і коли його посвятив. Починаючи з 1620-х рр. українські гравери розширили іконографію антимінсів, впровадивши композиції "Покладення до Гробу" з чотирма ангелами, "Христос у домовині", "Оплакування. Пієта".

Незабаром з'ясувалося, що з катехизацією не складається - влада швидко спохопилася і заборонила релігійні навчання дітей віком до 18 років. Натомість радянське законодавство проти волі його творців стало каталізатором українського церковного відродження. Як згадував пізніше митрополит Василь (Липківський), у березні 1919-го утворився перший український гурток для заснування громади, до складу якого увійшли майже всі члени колишньої Всеукраїнської церковної ради, що залишилися у Києві, та нові прихильники автокефалії Української церкви. Гурток обрав 20 фундаторів і подав заявку на реєстрацію та прохання до влади віддати у користування українцям Іллінську церкву поблизу залізничного вокзалу.


Церкву обрали через те, що храм був колишнім монастирським, безпарафіяльним і жодних протестів українська громада не очікувала. Влада теж охоче пішла назустріч: брак освічених і досвідчених кадрів у радянському апараті не сприяв миттєвій організації боротьби з українським національним рухом, а проросійське патріарше священство "тихонівського", як його називали вже в Росії, напрямку ще ігнорувало радянський декрет і користувалося своїми храмами за інерцією на підставі старих традицій. 

Однак, єдинонеділимські сили не дрімали і перша спроба набути у користування Іллінську церкву провалилася. Реєстрація української громади і оформлення мандата на користування храмом припало на Страсний тиждень. Коли нові користувачі прийшли з документом і зажадали його передачі, ченці, що у невеликій кількості там служили, попросили дозволу відбути Страсний тиждень і три дні Великодніх свят, а по тому обіцяли храм передати. Українці погодилися, а після свят з'ясувалося, що там вже заснувалося якесь братство і навіть встигло скласти протест владі з багатьма підписами проти "відняття" у них церкви. Українська громада повернулося туди у лютому 1920-го і користувалася храмом до його закриття у 1929-му.

Та до Великодня 1919-го громада мусила підшукати для себе інший храм. Спроба священиків Василя Липківського, Нестора Шараївського та Петра Тарнавського отримати дозвіл від керуючого Київською єпархією єпископа Назарія (Блінова) відправити Страсті та Великдень з читанням Євангелія українською мовою у безпарафіяльній Малій церкві Софійського собору теж зазнала невдачі. Свою відмову єпископ та єпархіальна рада мотивували тим, що по-перше, читання у храмі українською мовою було б "роз'єднанням Російської церкви", а по-друге - Всеукраїнський собор 1918-го заборонив вживання української мови у богослужбових відправах.

Вибір впав на величний, збудований ще коштом Івана Мазепи Військовий Микільський собор, що давно ніким не використовувався. Після певних затримок фундатори отримали його у користування української громади.

За клопотами із заснування першої української парафії осередок активістів замислився над можливостями розвитку автокефального руху в радянській Україні. 17 квітня 1919-го 30 осіб об'єдналися у Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР) для заснування українських парафій майбутньої Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) і керівництва ними до скликання Всеукраїнського собору з представників українських парафій. На відміну від ВПЦР зразка 1917-го Друга ВПЦР мусила діяти в умовах ворожої до релігії і церкви комуністичної держави. Головою ВПЦР обрали Михайла Мороза, товаришем голови - протоієрея Василя Липківського, секретарем - Івана Тарасенка.


Новостворена ВПЦР, як і її попередниця, складалася зі священиків та мирян. За мету своєї діяльності її члени ставили допомогу - благовісницьку та інструкторську - всім, хто бажав утворити або вже створив українську парафію, висвячення українського духівництва, насамперед, єпископів, та переклад богослужбової літератури рідною мовою.

Українські діячі опинилися між двох вогнів. Окрім подолання внутрішньоцерковного спротиву перед ВПЦР постала проблема побудови стосунків з богоборчою комуністичною владою. Тому новостворений керівний церковний орган надіслав до голови РНК УСРР Християна Раковського спеціальний "Меморандум уповноважених парафій УАПЦ у м. Києві". Копію документу ВПЦР надіслала до Київського губревкому. У ньому йшлося про схвалення Декрету про відокремлення церкви від держави "як найбільш удосконаленої форми взаємовідносин церкви й держави" та лунали запевнення у тому, що "українські православні парафії організуються на підставі нових статутів". По суті йшлося про готовність ВПЦР взяти порядкування справами у свої руки та провадити організацію перших українських парафій на підставі радянського Декрету.

Попри пізніші докори з церковного середовища діячам ВПЦР за те, що скористалися радянським законодавством, майбутня УАПЦ, окрім легалізації церкви, жодних інших преференцій не отримала. Комуністична влада вже на початку 1919-го розстрілювала українське священство просто за класовим принципом у порядку "червоного терору".

Протопресвітер Демид Бурко згадував на еміграції, що навесні 1919-го "страшний кривавий бенкет комуністичного молоха прокотився по Україні. Особливо лютим він був на Харківщині, Київщині, Чернігівщині та Поділлі". Згодом влада нищитиме українських священників саме як представників "реакційного духовенства", "українських буржуазних націоналістів", носіїв "петлюрівської українізації".

Зі свого боку навіть у межах відновлюваної в іпостасі держави-комуни імперії російський єпископат чинив запеклий спротив можливій втраті анексованої кілька століть тому Київської митрополії.

Навесні 1919-го у Кам'янці-Подільському все ще перебував уряд Директорії УНР і готувався повернутися до Києва. У Константинополі українська дипломатія розгорнула активну кампанію за визнання української церкви серед представників Вселенського престолу (Вселенська катедра до 1921-го була вакантною). Про це читайте у наступних частинах проекту.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

Читайте также: