Наша Революция 1917

Від Мінська до Кубані. Як у квітні–травні 1917-го територію України визначали

Ідея національної української автономії була негативно сприйнята як Тимчасовим урядом, так і представниками соцпартій

Геннадій ЄФІМЕНКО історик, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ

Пятница, 26 Мая 2017, 21:00

26 (13) травня 1917 р. за дорученням Української Центральної Ради із Києва до Петрограда відбула українська делегація у складі 10 осіб. Очолив її заступник голови УЦР Володимир Винниченко. Делегати хотіли добитися від Тимчасового уряду принципового визнання права українського народу на національно-територіальну автономію.

Ключовим у ході перемовин з представниками Тимчасового уряду та Петроградського совіту робітничих та солдатських депутатів стало питання про визначення території України. Згоди досягнуто не було. Спробуємо розібратися, як і чому так сталося.

Актуальність питання про територію

Питання про територію України стало актуальним з перших днів Російської революції. Адже вимога "територіальної автономії України з державною українською мовою" була тим знаменником, навколо якого й була створена Українська Центральна Рада. Причому у тому ж таки реченні зазначалося: "та з забезпеченням прав національних меншостей - росіян та інших". Це уточнення потрібне, бо нерідко лунають твердження, що Центральна Рада не збиралася зважати на інші народи. Після повалення царату вимоги територіальної автономії для України лунали повсюди - від Петрограду, Києва та Харкова до Сибіру і Далекого Сходу.

Що ж розумілося тоді під словосполученням "територія України"?

Позиція української сторони

До революції 1917 року проблеми українсько-російського територіального розмежування не було. Керівні кола Російської імперії не визнавали існування українців як окремого народу. Під назвою "малороси" як владні структури, так і значна частина російських інтелектуалів, означали українців як частину російського ("русского") народу, до якого зараховували також "великоросів" та "білорусів".

Як наслідок, в адміністративно-територіальному поділі тогочасної Російської імперії "Україна" ("країна малоросів"), втім, як і "Росія" ("країна великоросів"), не була і не могла бути представлена. Єдиним об'єктивним критерієм для визначення меж України після повалення самодержавства міг бути (і зрештою став) етнічний (національний) склад населення.

Питання про національно-територіальну автономію було одним із головних на Всеукраїнському національному конгресі, який відбувся у Києві 19-21 (6-8) квітня 1917 р. У його резолюціях ішлося про необхідність перетворення Росії на федеративну республіку. Щодо території України, то у схвально прийнятих рефератах Федора Матушевського та Валентина Садовського безсумнівною була теза проте, що вона має визначатися за етнографічним критерієм. У Матушевського це прозвучало так: "Україною ми називаємо край, заселений поспіль нашим українським народом".

Для обох доповідачів губернські межі не були чимось значущим у визначенні території України. Такий підхід знайшов своє відображення у резолюціях з'їзду. Його розділяв і Михайло Грушевський, який пояснював це так: "Губернських форм трудно держатися, бо губернії випадково складені, мають дуже різноманітне населення".

Всеукраїнський національний конгрес перетворив УЦР на загальноукраїнську організацію, на керівний орган українського національно-визвольного руху. На ньому ж було затверджено норми територіального представництва у губернському розрізі, які демонстрували тогочасне бачення меж України. Кількість делегатів залежала від того, яку частку у губернії складали українці.

За основу розрахунків було взято результати Першого загального перепису Російської імперії 1897 р. Територія, "заселена поспіль українським народом", входила до складу 19 тогочасних губерній Росії. Усі ці губернії були поділені на чотири категорії. В залежності від частки українців у кожній із них визначалася кількість делегатів та демонструвалося бачення майбутньої території України.

Норма в 4 делегати показувала губернії, "що в цілости залюднені українською людністю". Вони мали увійти до України у повному складі. Далі - пропорційно зменшувалася як кількість делегатів, так і частини губерній, які бачилися у майбутньому у складі України. Все це унаочнено на поданій нижче карті.

Загалом визначившись із майбутніми межами України, певний час українська сторона обмежувалася деклараціями та демонстраціями. Але делегати І  Всеукраїнського військового з'їзду, який відбувся 18-21 (5-8) травня 1917 року, активізували це питання. Загальні збори УЦР 22 (9) травня вирішили надіслати делегацію до Петрограду. Це відрядження члени делегації пояснювали російській стороні так:

Ще одним документом, який українці представили у Петрограді, стала складена М.Грушевським і схвалена постановоюУЦР "Декларація у справах Крайового комітету". У ній обґрунтовувалося територіальне наповнення України, яка мала постати у насамперед межах "губерній Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської". Водночас наголошувалось, що "виділення неукраїнських частин із цих губерній і, навпаки, включення в склад української області українських частин із суміжних губерній, якими є Холмська, Гродненська, Мінська, Курська, Воронезька, Кубанська область та ін., надається Крайовій Раді, по узгодженню з Тимчасовим урядом та населенням цих територій".

Таким чином, саме цією декларацією було затверджено перелік 9 губерній, які визнавалися "українськими", та відзначено, що це не є остаточним розв'язанням територіального питання. Відзначимо важливу деталь: Таврійська губернія названа українською уся, тобто включно із Кримом. Зосередження саме на губернському поділі було викликане практичною необхідністю - потребою використовувати наявний адміністративний апарат для сприяння національно-культурному розвитку українців.

Наскільки несподіваними для нової влади були українські вимоги?

Очікувана несподіванка

Етнічний склад населення вказаних у декларації української делегації губерній, як і на прилеглих до них територіях, був добре відомими широкому загалу. Поширенню таких знань сприяла публікація результатів Першого загального перепису населення Російської імперії (1897 р.) та численні праці на цю тему. Критерієм для визначення була рідна мова опитуваних. Тому поняття, подібного до сучасного "російськомовний українець" або "українськомовний росіянин", тоді не могло існувати. До того ж, питання щодо етнічного походження в анкеті перепису не було.

Невдовзі після перепису у пошуках оптимального варіанту подальшого устрою Росії пролунало чимало пропозицій, що ґрунтувалися на його результатах Зокрема, російський вчений Костянтин Фортунатов у праці "Национальные области России" запропонував розділити Росію на 16 штатів. Основними критеріями мали стати кількість населення (7-10 млн.) та його етнічний склад.

Науковець вважав необхідним створити три "малоросійських" штати, тобто таких, де українці становлять більшість, сім - "великоросійських". Щоправда, особливості розміщення українців зумовили ту обставину, що до одного з українських штатів (Новоросійського) мала бути включена також вся Бессарабська губернія, в тому числі і повіти з переважно молдавським населенням, та Крим, де українці не становили більшості.

На сході України до цього ж українського штату, окрім території Катеринославської губернії, мала увійти також і Таганрозька округа Області війська Донського, де абсолютну більшість складали українці. Натомість заселена переважно українцями Кубань бачилася складовою одного з семи "великоросійських" штатів. Таке часткове неврахування етнічного критерію було зумовлене іншими умовами створення штатів (чисельність від 7 до 10 млн., господарська та територіальна єдність).

Щодо Слобожанщини, то уся вона, в тому числі і ті заселені переважно українцями повіти, які нині перебувають у складі Росії, за цим проектом мала увійти до складу Малоросійського штату з центром у Харкові.  

Таким чином, нічого принципово нового у сформованих у травні 1917 р. Українською Центральною Радою вимогах щодо територіального наповнення України не було. З огляду на сказане вище, певною несподіванкою можна назвати хіба що обмеження її території 9-ма губерніями. Але погодитися із, здавалося б, очевидним, у Петрограді не змогли.

Як і чому відмовили?

Після повалення самодержавства публічне заперечення окремішності українців стало не на часі. Ще 28(14) березня, тобто за шість днів до ухвалення знакової постанови "Про відміну віросповідних та національних обмежень", Тимчасовий уряд видав дозвіл на навчання українською мовою в навчальних закладах Київського навчального округу, до складу якого тоді входило шість губерній: Київська, Подільська, Полтавська, Волинська, Чернігівська та Холмська.

Незважаючи на те, що у вказаному рішенні загалом не йшлося про територію України, саме належні до Київського навчального округу губернії нова влада була готова хоч якоюсь мірою визнати українськими. Щоправда, незабаром з цього переліку зникла Холмська губернія. Але ініціатором такої зміни можна вважати УЦР, адже саме у її у травневій декларації ця губернія не була названа серед "українських".

Хоча публічно окремішність українців не заперечувалася, практичне визнання цього факту давалося важко. У вимогах українців керівники тогочасної Росії насамперед бачили намір послабити міць Росії, а то й прагнення відокремити Україну від Росії. Тому до української делегації в Петрограді поставилися вкрай насторожено. Голова Тимчасового уряду Георгій Львов зустрівся з делегацією 29(16) травня. Щоб зволікти час, була утворена урядова комісія на чолі із заступником міністра внутрішніх справ Дмитром Щепкіним.

Її роботу згодом образно схарактеризував керівник делегації, заступник Голови УЦР В.Винниченко: "Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахували руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони нізащо не могли признати автономію. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та й хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це - Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них зі своєю статистикою, з посвідченням Російської академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкоджав би йому тримати й не пускати ці багатства".

Інакше кажучи, бодай якогось вирішення проблеми у переговорах з Тимчасовим урядом не було. Мало того, з'ясувалося, що Петроградський совіт ставиться до української делегації нічим не краще.В.Винниченко згадував: "І з гіркостю, з жальом мушу зазначити, що, коли руський Уряд понижував і ображав нас, то робив це хоч у ввічливій формі, а руська демократія і ввічливостю не вважала потрібним прикрить свою націоналістичну брутальну наготу. Російський Уряд принаймні зараз же приняв делеґацію, принаймні чемно мугикав, скорботно розводив руками й не лаявся революційними словами. А в руської демократії три дні ми не могли добитися "авдіенції". Зрештою, тієї "авдіенції" добитися вдалося. Але тут українську делегацію очікувала ще більша неприємність - їх зустріли вороже. Враження від зустрічі образно передав В.Винниченко:

У перемовинах з українською делегацією як представники Тимчасового уряду, так і соціалістичних партій з Петроградського совіту намагалися продемонструвати себе "і розумними, і красивими". Допустити якусь формалізацію української окремішності вони не могли в силу певних внутрішніх переконань, але і зізнаватися у несприйнятті українства теж не збиралися - формальна демократичність не дозволяла.

Значно відвертішим був відомий галицький москвофіл Адріан Копистянський, який влітку 1915-го був вимушений виїхати зі Львова разом з російським військами, що відступали. Оселившись у Ростові на Дону, влітку 1917 року він опублікував книгу, у якій, зокрема, містилося таке відверте визнання:

Далі буде 

Властиву Копистянському публічну аргументацію проти української автономії не могли собі дозволити ні тогочасні урядовці, ні представники соціалістичних партій, які переважали в совітах робітничих та солдатських депутатів. Щоб не допустити автономії України чи не дати публічної обіцянки проголосити її  майбутньому, вони використовували інші аргументи. Серед них - мантра про те, що все мають вирішити Всеросійські Установчі збори, що національний рух - ніж в спину демократії тощо. Подібних упереджень не існувало у більшовицького керівництва, яке за владу саме й боролося. Більшовицький вождь задовго до революції усвідомив вагу національного питання і активно використовував його. Зокрема, В.Ленін прихильно ставився до згаданого вище проекту Фортунатова, тому для нього визначені межі України не були чимось неприйнятним. Його позиція наскільки відрізнялася від інших, що після ухвалення Центральною Радою І Універсалу меншовицька та есерівська преса звинуватила Раду у ... "ленінстві в національному питанні".

Гнучкість Леніна у питанні про автономію та меж України, пояснити яку можна ще й іншим підходом до організації влади, допомогла більшовикам захопити та втримати владу. Але про це, як і про подальші перипетії формування кордону України, буде розповідь у наступних публікаціях.  

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

Читайте также: