Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Від професора до покоївки. Навіщо червоні брали у Харкові заручників

Пятница, 18 Октября 2019, 20:00
18 жовтня 1919-го, після захоплення Добровольчою армією Орла, до Харкова повернулися заручники, яких червоні утримували в тамтешній каторжній тюрмі
Сумнозвісний Орловський централ - місце перебування харківських заручників у липні-жовтні 1919-го

Сумнозвісний Орловський централ - місце перебування харківських заручників у липні-жовтні 1919-го

Побачити знову рідну домівку пощастило дев'ятьом харківцям, дев'ятьом ізюмцям і одному мешканцю Змійова. А от скільком заручникам не поталанило достеменно не знає ніхто. Бо невідомо, скільки їх вивезли під час відступу більшовиків із Харкова: столітньої давності трагедія належним чином не висвітлена й дотепер.

Та перш, ніж взятися за її дослідження, варто з'ясувати, хто такі заручники і навіщо червоні їх забирали.

Докладна відповідь на важливе питання міститься в наказі президії ВЧК №208: "Заложник - это пленный член того общества или той организации, которая с нами борется. Причем такой член, который имеет какую-нибудь ценность... который может служить залогом того, что противник ради него не погубит, не расстреляет нашего пленного".

Товариші Дзержинський та Лаціс, які цей наказ підписали, повчали своїх підлеглих: "Заложниками следует брать только тех людей, которые имеют вес в глазах контрреволюционеров. За какого-нибудь сельского учителя, лесника, мельника или мелкого лавочника, да еще еврея, противник не заступится и ничего не даст".

У центрі знімку - знаний спеціаліст з питань заручництва, голова ВЧК Фелікс Дзержинський
Та от біда: цинічна "інструкція" з не надто шляхетної справи вийшла 17 грудня 1919 року, а харківців вивозили ще у червні. Тому у вагонах, що залишали місто буквально під гуркіт денікінської канонади, зібралася вельми барвиста компанія.

10 липня "Южный край" повідомляв: "Среди заложников имеются люди различных общественных положений - профессора, судейские чиновники, купцы, священник, землевладельцы, домовладельцы, офицеры, железнодорожники и горничная".

В цей же день газета вмістила довжелезний, на 82 прізвища, список вивезених. Але вважати його вичерпним не випадає. У списку відсутні ліві есери Володимир Карелін та Леонід Вершинін, перебування яких серед заручників підтверджене документально. Натомість там присутній прапорщик Борис Дудукалов, розстріляний за постановою губчека ще у Харкові, в ніч на 17 червня.

Можливо, заручників вивозили двома партіями: спочатку - в'язнів холодногірської тюрми, потім - концентраційного табору. 5 липня 1919 року, під час допиту у Москві, Карелін сказав, що перебував у тюрмі до 20 червня включно. Та, згідно з його ж спогадами, в'язнів ще дві доби тримали під конвоєм у вагонах. Тобто, виїхали вони не раніше, ніж 22 червня.

Харківський концтабір 1919-го - "резервуар" заручників. Фото з бібліотеки Конгресу США

В цій же партії залишав рідне місто купець Дмитро Леонов, врятований пізніше Добровольчою армією вже у Орлі. Повернувшись додому, він поділився з кореспондентом "Южного края" безцінною інформацією: "Из Харькова всего было увезено 26 человек, но число заложников, за дорогу до Сум, значительно увеличилось. В Сумах к этой группе присоединили еще заложников, прибывших отдельно из харьковского концентрационного лагеря".

На перший погляд, цифра Леонова прямо суперечить тій, яку називає у своїх спогадах Володимир Карелін. Бо лише в його вагоні з Харкова виїжджало близько сорока чоловік. Та, очевидно, не кожного з них можна вважати заручником. Поки вагони стояли на вокзалі, їх довантажували публікою, за яку білі б і ламаного шеляга не дали: п'яниця-комісар, дезертири, спекулянти, червоноармійці-мародери. І, за словами Кареліна, розстріли у дорозі почалися саме з них, а не з "буржуїв".

Уважний мемуарист Володимир Карелін

Перші подробиці трагічної подорожі докотилися до Харкова, коли денікінці захопили місто Суми, яке протягом семи тижнів було адміністративним центром "червоної" частини губернії. 28 серпня "Южный край", посилаючись на неназваного "представителя судебного ведомства" - одного зі звільнених у Сумах заручників, повідав читачам багато цікавого.

Виявляється, поїзд із в'язнями концтабору втратив кількох пасажирів на першій же зупинці - станції Нова Баварія. Шістьом вдалося втекти! З під конвою, який вважався у тодішньому Харкові найлютішим: заручників супроводжував комендантський взвод сумнозвісного Степана Саєнка.

Втеча мала сумні наслідки: "В ответ на побег в одном из вагонов самим Саенко был расстрелян некто Коробко... Вслед за этим Саенко отправился обратно в Харьков для поимки бежавших или их родственников, поезд же с заложниками отправился в Люботин".

Повторна спроба вивозу заручників підтверджується архівним документом з довгою назвою - "Список лиц, арестованных и содержащихся в концентрационном лагере Харьковского Губисполкома и Губчека г. Харькова, эвакуированных из г. Харькова". Сам документ не датований, але навпроти кожного з його 38-ми фігурантів проставлена дата арешту. У шістьох заручників вона дуже дивна - 25 червня. І ще й з приміткою "Привезен т. Саенко из Харькова". Хоча й інших супроводжував теж він і геть не з Парижу.

Степан Саєнко. Фото 1938-го

Нагадаємо, що білі увійшли до міста увечері 24 червня, а остаточно вибили червоних з Харкова вранці 25-го. Тобто, щонайменше, шістьох бідак Стьопа вихопив буквально з-під носа у денікінців.

Поки він "полював" у Харкові, його підлеглі займалися тим самим у Люботині, де поїзд простояв близько доби. Вони додали до числа пасажирів "нескольких рабочих, железнодорожного весовщика, какую-то барышню".

Перший масовий розстріл харківських заручників відбувся у Сумах в ніч на 1 липня. У Харкові про нього дізналися приблизно через тиждень, з офіційного повідомлення сумської "Красной звезды", де були надруковані прізвища десяти жертв.

Подробиці розправи з'ясувалися вже після захоплення білими Сум (14 серпня). Газета збрехала: розстріляли лише Клавдію Акименко, заручників-чоловіків просто порубали. Виконавці вироку - хлопці Степана Саєнка. А в жовтні заручники, які повернулися з Орла, розповіли, що крім вже відомої десятки, у Сумах убили десь окремо ще двох харківців - Лося і Садовничого.

За словами Кареліна, масове вбивство було "ответом на полученное сообщение из Харькова о зверствах, чинимых там Деникиным". Інакше кажучи, просто помстою.

Найповніший з відомих списків харківських заручників. "Южный край", 10 липня 1919-го 
З ним важко не погодитися. Бо серед листування губвиконкому часів його перебування у Сумах не знайшлося жодного папірця, який би свідчив про переговори стосовно долі зарубаних 1 липня харківських заручників.

Натомість торгувалися за заручників валківських, які теж перебували тоді у тимчасовому центрі Харківської губернії. Більшовики, залишаючи Валки, вивели з тюрми 29 в'язнів. Але до вагонів, що стояли на станції Ков'яги, добрели не всі: п'ятьох конвой розстріляв по дорозі. Демонстративно, на очах рідні, яка вийшла проводжати нещасних. Тому, коли до Валок увійшли денікінці, охочих показати, кого саме треба захопити у відповідь, не бракувало.

Та на пропозицію обміну, що скоро надійшла до Сум, голова губвиконкому Павло Кін відповів відмовою. Надіслані для переговорів валківські заручниці привезли додому один лише пафосний папірець: тримайтеся, товариші! І нічого не бійтеся: "буржуазия вас не тронет из боязни отмщения со стороны Советской власти".

Голова президії Харківського губвиконкому Павло Кін

Чи переконав голова заручників - невідомо. А от своїх же колег, евакуйованих з Валок радянських працівників, точно не переконав! Залишилося в архіві уклінне прохання, надіслане Кіну членами повітового виконкому: не лізьте в переговори! Дозвольте нам самим вирішити питання обміну. Чим ця історія закінчилася, з'ясувати поки що не вдалося.

Знаємо, натомість, сумне продовження епопеї з заручниками харківськими. 2 липня тих, хто залишився живим, вивезли у вагоні на станцію Корєнєво. Тепер уже без Саєнка. Заручниками став "опікуватися" член Військово-революційного трибуналу Донецького басейну товариш Фельдман.

За його наказом кожен з них змушений був написати листа своїм рідним. Зміст стандартний: клопочіться там, щоб не розстрілювали комуністів та їхніх родичів. Тоді й ми житимемо!

Крім листів індивідуальних у вагоні на станції Корєнєво було складено ще й чотири колективних послання - "Коменданту г. Изюма" (9 підписів), "Военному коменданту г. Харькова" (27 підписів), "В Харьковское городское управление" (тут аж 36 автографів: підписалися і харківські, і ізюмські, і зміївські), "Николаю Шилю, б. члену Харьковской судебной палаты" (5 підписів). Зміст - приблизно той самий.

Якщо це і була спроба почати торги, то якась невпевнена. Навіть у колективних листах годі шукати якихось конкретних пропозицій стосовно імовірного обміну. Лише загальні слова. Станція Корєнєво, де харківські заручники писали листи додому

Та й не потрапили ці листи до адресатів. Коли вагон із заручниками зупинився на станції Курськ, всю пошту передали гамузом тамтешньому комендантові, аби він її переправив через лінію фронту. Чи мало було в нього іншої мороки?

Останнім пунктом трагічної подорожі став Орел. Тут від загального гурту відділили двох есерів - Кареліна та Вершиніна, і під конвоєм повели до московського поїзда. Всіх інших - до каторжної тюрми. Оскільки перший протокол допиту Кареліна у ВЧК датований 5-м липня, можемо стверджувати, що харківці прибули до Орла не пізніше цієї дати.
Як їм там велося - питання складне. Бо існує дві відповіді на нього - від "Новой России" та від "Южного края", які суттєво різняться. Хоча обидві газети посилаються на "поверненців" з Орла.

Оскільки "Южный край" назвав прізвище свого джерела, спробуємо повірити йому: "Условия содержания оказались ужасными. Заложникам выдавалось в день по1/2 фунта хлеба, ничем не приправленный борщ и пшенная каша. 2 недели хлеба не выдавали вовсе". Двоє заручників - Тимофій Скляров та Марія Хітрово - померли від виснаження.

Винятком із загального правила були кілька колишніх радянських службовців, які отримували не лише покращене харчування, а й зарплатню. Щоправда, не за красиві очі: їх залучали до роботи. Переважно, канцелярської. А Олександр Крилов, колишній голова харківської судової палати, коли вірити "Новой России", встиг навіть покерувати маєтком, конфіскованим радвладою у якогось поміщика.

Університетську професуру - історика Андрія Вязігіна, богослова Миколу Стеллецького, знавця давньогрецької словесності Якова Денисова - підгодовував єпископ орловський Серафим. Харчі для них надходили до тюрми щоденно.

Харківський професор Андрій Вязігін, убитий в Орловській тюрмі
Стрімке просування Добровольчої армії на північ призвело до масових розстрілів в'язнів. Як це могло загальмувати наступ денікінців - питання до радянської влади. Першими, у ніч на 11 вересня, полягли місцеві - орловські та курські. 118 чоловік одразу, коли покладатися на інформацію від "Южного края"!

А в ніч на 24 вересня "были зверски умерщвлены, частью изрублены шашками и частью расстреляны" 16 харківців. Вся згадана вище професура, четверо "судейских", колишні пристав, генерал та прокурор, екс-власник заводу, двоє домовласників і троє жінок.

За версією "Новой России", загиблих було тринадцять. Але у списку від цієї газети присутній колишній "совслуж" Поляков, якого немає у списку від "Южного края".

Так чи інакше, станом на 13 жовтня в місцевій тюрмі ще залишалося 19 харківських заручників - 16 чоловіків і 3 жінки. Вони вже отримали наказ готуватися до пішого етапу на Москву, та за пів-години потому до Орла увірвалися денікінці.

І все вийшло навпаки - залізницею і в протилежному напрямку...

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте