Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Від урочистої злуки до гіркої розлуки. Як Денікін українців посварив

Среда, 6 Ноября 2019, 20:00
Незабезпеченість армії, епідемія тифу та геополітика зруйнували соборну Україну
Проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР на Софійському майдані в Києві. 22 січня 1919 року. Віртуальний музей УНР (muzejunr.io.ua)

Проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР на Софійському майдані в Києві. 22 січня 1919 року. Віртуальний музей УНР (muzejunr.io.ua)

6 листопада 1919-го було підписано сепаратний договір між Українською галицькою армією та російськими Збройними силами Півдня Росії, який започаткував руйнацію фронту соборної України.

1919 рік став кульмінацією Української революції. Розпочався він відносно вдало. 22 січня на Софіївському майдані у Києві було урочисто проголошено Акт злуки. До практичного утілення цього важливого рішення дійшло, однак, не одразу. Кожна з республік вела боротьбу з власними ворогами: УНР захищалася від більшовицьких армій, що 5 лютого захопили столицю України, а ЗУНР ще з листопада 1918 р. протистояла Польщі. Реальне об'єднання відбулося лише 16-17 липня, коли державний апарат Західноукраїнської області УНР (ЗОУНР) та Українська Галицька армія (УГА) перейшли р. Збруч (колишній кордон Російської та Австро-Угорської імперій) і опинилися на Поділлі, що перебувало під владою Директорії УНР на чолі з Симоном Петлюрою.

Читайте також: Куприн, Хрущев и петух. Что осталось от границы по Збручу

Проте об'єднання обох українських республік не було органічним. Галичани вважали політику Директорії та уряду УНР занадто лівою, мало не більшовицькою, тож вимагали її коригування. Директорії не подобалися необмежені права президента ЗОУНР Євгена Петрушевича, якого 9 червня було наділено диктаторськими повноваженнями. Відданість демократії і захоплення соціалізмом наддніпрянців контрастували з уявленнями наддністрянців про доцільність тимчасової концентрації влади в одних руках й прагматизм політики. У час смертельної небезпеки сторони досягли компромісу і напруга у відносинах не закипала, проте вона не зникла. Вистачало як прикладів справжнього братерства, так і зайвої неприязні, деструктивних випадів.

Обстановка довкола Поділля була непроста. На заході перебувала ворожа Польща, наділена мандатом Паризької мирної конференції на окупацію Східної Галичини. На півночі - війська радянської Росії, що утверджували "братню" радянську Україну. Зі сходу і південного сходу насувалися російські білогвардійці, чиєю метою було відновлення "єдиної, великої, неподільної Росії". Нарешті, на півдні - Румунія, яка не втручалася, але й проукраїнських симпатій не проявляла.Начальник Штабу Головного отамана генерал Микола Юнаків разом зі своїми співробітниками, 1919 р. Віртуальний музей УНР

Спочатку об'єднані українські сили наступали у двох напрямах - на Київ, який мав політичне значення, та на Одесу, яка відкрила б можливості для торгівлі та зв'язку зі світом. Надвечір 30 серпня українські стрільці вигнали більшовиків з Києва. Але перемога обернулася "зрадою": командувач Київської групи військ УНР Антін Кравс, генерал УГА, недостатньо розумівся на нюансах відносин українського національного і російського Білого рухів, тож наступного дня погодився віддати столицю України потенційному союзнику - підрозділам Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР) на чолі з Антоном Денікіним, які дещо запізнилися зі вступом до Києва, проте спромоглися оволодіти містом. Саме Білий рух і став тим подразником, що загострив відносини в українському національному таборі і, зрештою, зруйнував соборний фронт.

Прихильно налаштованими до денікінців і переконаними в недоцільності війни з ними були як галицькі військові, так і політики: саме з допомогою білих вони сподівалися вирвати Східну Галичину з польських рук у випадку поразки соборного фронту. За Білим рухом стояла Антанта, чиї рішення визначали долю Європи і прихильності якої Україні гостро бракувало. Та й керівництво УНР, попри поінформованість про принципову антиукраїнську позицію головнокомандувача ЗСПР А.Денікіна, сподівалося на налагодження з ним співробітництва або, хоча б, досягнення нейтралітету з огляду на спільного ворога - більшовиків. Тож ні Директорії УНР, ні диктатору Є.Петрушевичу не хотілося сваритися з потенційним союзником. Відповідно, ще 23 серпня Штаб Головного Отамана заборонив українським військам при зустрічі з денікінцями "вдаватися в ворожу акцію" та наказав "пропонувати" білогвардійцям не займати ті території, що вже були або передбачалися до зайняття українськими збройними силами. "Остаточні вказівки незабаром буде дано", - попереджали штабісти. Війська їх так і не дочекалися...

Надії на порозуміння з А.Денікіним виявилися ілюзіями. Очільник Білого руху 23 серпня чітко наказав своїм військам при зустрічі з петлюрівцями вимагати нейтралітету з перспективою їх мобілізації до білої армії або прямий перехід під прапори Білого руху. "Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх належить вважати таким же ворогом, як і більшовиків", - попереджав він. У сприйнятті Денікіна та його оточення "Україна" могла існувати лише у вигляді Малоросії у складі "єдиної, великої, неподільної Росії", а український національний рух розглядався як німецька ініціатива задля послаблення і розколу Росії, учасники якого вважалися "зрадниками" Росії.

Згаявши час у консультаціях та очікуванні милості Антанти, 24 вересня Україна оголосила війну Білому рухові, чиї війська вже захопили південь України, Лівобережжя та упевнено рухалися до Москви. На хвилі успіху А.Денікін самовпевнено відкидав усі пропозиції про ту чи іншу координацію дій з українськими арміями.

Для українського фронту вирішальним став жовтень. Об'єднана армія проходила випробування у боях з сильним противником, дедалі частіше втрачаючи перемогу через незадовільне матеріально-технічне забезпечення - давалися взнаки як загальна руїна господарства, так і торговельна блокада країн Антанти. Армії вразила епідемія тифу, боротися з якою було нічим.

Диктатор ЗУНР Євген Петрушевич та генерал Мирон Тарнавський в штабі ІІ корпусу Галицької армії. Бердичів, жовтень 1919 р. Віртуальний музей УНР
Боєздатність армії падала щодня, урядовий апарат УНР не справлявся з її забезпеченням, натомість Штаб Головного Отамана запланував на кінець жовтня новий рішучий наступ для розгрому групи білого генерала Якова Слащова. Останній був готовий до захисту, тож атаки українців виявилися провальними. На численних нарадах політики слухали доповіді військових і не чули їх, самозаспокоюючись нібито підтримкою населення, високою свідомістю бійців та очікуючи прихильності Антанти. Насправді бойовий дух падав, лінія фронту гойдалася щодня, а армія чекала політичних рішень задля порятунку.

Симон Петлюра і Євген Петрушевич приймають звіт полковника Всеволода Петріва під час перегляду військ у Кам'янці-Подільському 1 листопада 1919 р. Віртуальний музей УНР
За таких драматичних обставин Начальна Команда Галицької Армії, (вищий орган управління УГА). перейшла від слів до діла: якщо раніше командування галичан лише зондувало ґрунт щодо співробітництва з білими, натякаючи на згубність війни з ними, то тепер вдалося до конкретних кроків. На свій страх і ризик Начальний вождь УГА Мирон Тарнавський за згодою начальника штабу Альфреда Шаманека 25 жовтня відправив делегацію до ворога, яка під формальним приводом обміну військовополоненими насправді мала з'ясувати умови можливого примирення українських і білої армій. Переговори, що відбулися 1 листопада на станції Зятківці (нині Гайсинського району Вінницької області), засвідчили готовність білих на припинення стану війни, щоправда, лише з УГА, яку розглядали як екстериторіальну армію. Щодо Дієвої армії УНР їх позиція залишалася незмінною - ніяких домовленостей "зі зрадниками".

Вироблені умови миру стосувалися лише галичан й потребували затвердження Є.Петрушевичем. Час на ратифікацію спливав, встановлене перемир'я закінчувалося, але диктатор так і не погоджувався на сепаратний договір з білими без Дієвої армії УНР. Відтак, М.Тарнавський наказав підписати угоду без санкції Є.Петрушевича, хоча С.Петлюра незабаром визнав необхідність переговорів з А.Денікіним. Майже ультимативний стиль повідомлення М.Тарнавського диктатору про переговори і вимога їх схвалення обурили останнього і 5 листопада він звільнив з посад обох ініціаторів переговорів.

Мирон Тарнавський. Фото. 1916. Віртуальний музей УНР
Підписана 6 листопада 1919 р. Зятківська угода передбачала підпорядкування УГА Білому рухові та відведення її в тил. Політичне керівництво, яке в угоді було означене як "галицийское правительство", тобто без "українського" означення, мало переїхати до Одеси, а питання внутрішнього устрою УГА та зовнішніх зносин галичан залишалися відкритими до рішення А.Денікіна. Для зв'язку і вирішення поточних питань сторони обмінювалися своїми представниками при штабах.

Окрема стаття забороняла використання УГА проти "петлюрівської армії". Але то була слабка втіха - самостійно чинити опору остання не могла. Безумовно, це був акт відчаю М.Тарнавського задля порятунку галицької армії, але він руйнував соборний фронт.
Попри те, що угода так і не запрацювала, вона стала "чорною сторінкою" історії Української революції. Дізнавшись про неї як доконаний факт, Є.Петрушевич плакав. С.Петлюра вимагав розстріляти М.Тарнавського й А.Шаманека. Тим часом розголос про "зраду галичан" отруював відносини між братами.

Домовленості на ст.Зятківці стали політичною перемогою А.Денікіна, який постійно наголошував на необхідності "приязного ставлення до галичан, з метою виведення їх з підпорядкування Петлюри". Він досяг свого. Розкол "соборної України" став для нього ще однією ілюстрацією нежиттєздатності української національної ідеї, нікчемності "петлюрівщини".

Вже наступного дня М.Тарнавського на посаді керівника УГА змінив Осип Микитка, який і повідомив прибулій до Вінниці делегації денікінців про невизнання військово-політичним проводом УНР-ЗОУНР цього договору. Втім, катастрофічно послаблена тифом, недостатньо забезпечена зброєю та амуніцією, продовольством і ліками, УГА вже не могла чинити опір. Та й білогвардійці уміло скористалися перемир'ям і провели перегрупування своїх сил, фактично відрізавши одну українську армію від іншої. Тому нове командування УГА хоч і визнало договір недійсним, не мало іншого виходу як продовжити лінію своїх попередників на порятунок галицької армії.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте