Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Власна церква в автономній Україні. Як духовенство противилось українізації

Вторник, 1 Августа 2017, 20:00
Священники в Україні намагались скористатися з повного розладнання "православної симфонії" влади в Росії

Михайлівський собор у Києві

Шостого липня (23 червня) 1917-го газета "Полтавские єпархиальные ведомости" оприлюднила неочікуване повідомлення: єпархіальна рада (ЄР) при Полтавському єпископові підтримує І-й Універсал Української Центральної Ради. І не просто підтримує, а ще й наказує оголосити його в усіх церквах Полтавської єпархії (церковно-адміністративна одиниця, територіально збігалася з губернією). Йшлося про підтримку зусиль Центральної Ради у "творенні нового ладу вільної Автономної України" та твердий намір досягти того, щоб "в автономній Україні була власна Церква, незалежна від держави та її внутрішнього устрою".

Підтримка Першого Універсалу, як і утворення рад при правлячих єпископах єдиної на той час Російської православної церкви, були кульмінацією творчості революційної стихії 1917 року. У церковному середовищі ця стихія насамперед виявилася в організації з'їздів духовенства і мирян українських єпархій. Вони - попри спротив єпископату - у квітні-серпні 1917-го прокотилися дев'ятьма єпархіями Київської митрополії - Київською, Чернігівською, Харківською, Полтавською, Катеринославською, Волинською (головне місто Житомир), Подільською (Вінниця), Одесько-Херсонською (Одеса), Таврійською (Симферопіль, входили Крим та материкові повіти Таврійської губернії).

Ініціатива скликання з'їздів належала групам ліберально налаштованих священиків та мирян. Вони скористалися з повного розладнання "православної симфонії" влади в Росії. Частково воно виникло ще за часів Петра І, який ліквідував інститут патріаршества і зробив монарха не лише главою держави, а й главою церкви, "хранителем її догматів, блюстителем правовірності і всякого в ній благочинія". Відтоді жодного разу за 200 років не скликався найвищий орган церковного управління - Всеросійський помісний собор, що було прямим порушенням церковних канонів. Зречення престолу Миколою ІІ остаточно ліквідувало останню складову "симфонії" і двоєдину інституцію вищої державної влади - "Царство". Церква втратила очільника, а з ним - і діюче законодавство.

Тимчасовий уряд спеціальною постановою скасував чинні віросповідні та національні обмеження, запровадив закон про свободу совісті й, таким чином, відокремив церкву від держави. Але обер-прокурор Володимир Львов відмовився передавати призначеному ще царем Св. Синоду свою владу. Її мав перебрати Всеросійський помісний собор і обраний ним патріарх. Також Собор мав виробити програму реформування церкви і принципи відносин з демократичною державою. Тому звичні до "єдиноначалія" архієреї не очікували демократичних реформ церкви "знизу". Відновлення київської традиції обирати все духовенство та утворення рад заскочило їх зненацька.

До моменту оприлюднення І Універсалу, у квітні-червні 1917-го, з'їзди ухвалили постанови про утворення, склад і функції єпархіальних рад та виборність єпископату. На цій підставі з кафедр вигнали архієреїв та священиків, які мали давні конфлікти з парафіянами. З різних причин своїх кафедр позбулися архієпископ Чернігівський Василій, його вікарій (заступник) єпископ Пахомій, архієпископ Катеринославський Агапіт та його вікарій. Архієпископів Харківського Антонія (один із засновників і голова Волинського відділення "Союза русского народа" (1905) ) та Волинського Євлогія вигнали під тиском українських організацій за активну довоєнну чорносотенну діяльність та примус до переходу на православ'я греко-католиків окупованої Галичини. Послаблення позицій єпископату в церкві набуло таких масштабів, що обер-прокуророві Володимиру Львову довелося створювати спеціальні комісії для замирення на місцях та навіть подекуди звільняти духовних осіб з-під арешту.

Організатор і голова Волинського відділення «Союза русского народа», архієпископ Харківський Антоній (Храповицький). Фото 1898 р.

Новообрані єпархіальні ради при єпископах складалися з двох священиків, одного диякона чи псаломщика, трьох мирян і обиралися на три роки. З'їзди делегували радам право вирішувати адміністративні, просвітницько-місійні, господарчі, благодійні та судові справи, керувати усіма церковно-громадськими організаціями єпархії, але чинності їхнім рішенням надавала резолюція єпископа. Консисторія (церковний суд) з трьох священиків, диякона, мирянина та секретаря у священному сані складали канцелярію ради. 

Архієпископ Волинський Євлогій (Георгієвський). Фото 1910 р., на той час єпископ Холмський і Люблінський.

Під впливом революційно налаштованих мирян єпархіальні форуми розглядали не лише згадані вище реформи церковного устрою. З'їзди зафіксували також великий блок пропозицій стосовно соціально-економічних реформ. Це було, власне, процесом створення соціальної доктрини церкви "знизу".

Розбурхані можливостями впливати на політичне демократичними засобами, миряни взялися "демократизувати" церковне життя. Перебираючи в селах управління парафіями до своїх рук, вони зосередилися переважно навколо матеріальних інтересів. Відбирали ключі від храмів, церковних кас, ділили церковну і монастирську землю, майно, виганяли священиків, що чимось не догодили. Лише на Волині за постановами сільських сходів 60 священиків, дияконів і псаломщиків з родинами залишилися без місць. Послаблення впливу на паству викликало "поправіння" священства і об'єднання навколо єпископату.

 Газета "Нова Рада" 23 (10) травня 1917-го. Замітка про коливання нижчого духовенства між інтересами мирян та єпископату

Так склалося, що у питаннях діяльності рад і обмеження влади єпископату інтереси мирян і нижчого духовенства загалом збігалися. Натомість підтримки українізації і автономізації України та Київської митрополії, яких на хвилі революційного піднесення вимагали від новопосталої Центральної Ради українські організації по усій Росії, миряни більшості українських єпархій від священства не отримали.

Газета "Нова Рада" 23 (10) травня 1917-го. Цитата з промови отця О.Маричіва на Подільському єпархіальному з'їзді духовенства і мирян (1 - 5 травня 1917-го)

Навпаки: між весняними і літніми з'їздами духовенства і мирян були скликані окремі єпархіальні з'їзди духовенства. Їх наслідком було визнання "першості честі російського народу серед інших національностей, як найчисельнішого в Російській державі та першості РПЦ серед усіх конфесій". А до очільника Російської держави висувалися вимоги: бути православним від народження, захищати православну церкву "від всіляких утисків, образ", допомагати матеріально її ієрархії, клірові, благодійним, просвітницьким і молитовним закладам.

Повною мірою "поправіння" священства виявилося майже на всіх єпархіальних з'їздах літа 1917-го. Загалом визнаючи право "усіх чад користуватися дорогоцінним даром вільного виявлення своїх почуттів та культу рідною мовою зі своїми національними особливостями", більшість духовенства відмовилася від вимоги "автономної церкви в автономній Україні". Остаточне вирішення проблеми погодилися винести на розгляд майбутнього Всеукраїнського православного церковного собору. А доти зберегти тісну духовну єдність з Російською православною церквою та патріархом, якого мав обрати запланований на 28 (15) серпня 1917-го Всеросійський помісний собор.

Серед причин спротиву духовенства українізації слід відзначити і консерватизм пануючої російської православної традиції, що сприймала будь-які найдрібніші зміни - як ко́му чи наголос у тексті богослужіння - за непоправне відступництво у протестантизм. Позначилася також специфіка викладання історії Росії та історії православної церкви у духовних навчальних закладах. Відсутність переконливої історичної, канонічної аргументації та достатньої кількості примірників україномовного перекладу Св. Письма Пилипа Морачевського (видрукуваних 1906, 1914 та 1917 рр. з дозволу Синоду), відлякувала і мирян, що зналися на історії Російської імперії та церкви не менше, ніж духовенство.

Газета "Нова Рада" 23 (10) травня 1917-го. Із звіту з Подільського єпархіального з'їзду духовенства і мирян (1 - 5 травня 1917-го). з ілюстрацією ставлення мирян до української мови у церкві

Виявилося, що тільки на з'їздах Полтавської та Київської єпархій проукраїнське крило змогло вплинути на рішення. У Києві мовознавець Іван Огієнко (на той час приват-доцент Київського університету) читав лекції з історії Української церкви та про українську вимову церковнослов'янських текстів.

Комісар з охорони пам'яток церковної й світської старовини Київщини Микола Біляшівський, доповідаючи на засіданні 28 (15) квітня 1917-го, переконував делегатів Київського єпархіального з'їзду духовенства і мирян (25 квітня - 1 травня 1917-го) не знищувати і не продавати старовинні церковні речі без попереднього огляду представником Центрального комітету охорони пам'яток старовини й мистецтва в Україні. Також він пропонував будувати нові храми у старому українському стилі, а реставрацію чи перебудову старих без його відома заборонити.

Церква пророка Іллі (Іллінська, Богданова церква), побудована у 1653-му як родова церква-усипальниця Б.Хмельницького, с. Суботів Чигиринського р-ну Черкаської обл. Приклад архітектури українського бароко. Акварель Т.Г.Шевченка, 1845 р.

Запам'яталося присутнім і "вітальне" слово до цього з'їзду, виголошене того ж 28 (15) квітня Михайлом Грушевським. Замість очікуваної від очільника Центральної Ради підтримки ідеї українізації церкви, Грушевський, як зафіксувала російськомовна стенограма, "выразил сожаление, что духовенство, бывшее прежде в тесной связи с украинским народом, теперь отошло от него, вследствие чего происходят столь частые отпадения от церкви". Майбутньому митрополитові Української автокефальної православної церкви, а тоді ще протоієрею Василю Липківському, залишилося лише розчаровано коротко подякувати за "привітання".

Митрополит УАПЦ Василь (Липківський), Фото 1921-го

Після проголошення І Універсалу проукраїнське крило у церковному середовищі справу узгодження автономного статусу церкви з політичним статусом України спробувало винести на Всеукраїнський церковний собор, запланувавши його проведення у Києві 27 - 31 серпня 1917-го. Місцевий єпископат цього не допустив. Відмову аргументували скликанням у Москві 28 (15) серпня 1917-го вищого органу управління РПЦ - Всеросійського помісного собору і участю в його роботі великої делегації духовенства і мирян українських єпархій. Проросійськи налаштовані архієреї не сумнівалися у тому, що Собор та новообраний патріарх своїм авторитетом остаточно ліквідують загрозу автономії Київської митрополії.

Газета "Киевлянин", 29 липня 1917-го. Стаття "Церковные основания к протесту против украинизации Малороссии" з типовою аргументацією проти державної і церковної незалежності України від Москви

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте