Наша Революция 1917

З історії політичних вбивств. Грушевський, чотири трупи та переляканий міністр

100 років тому, в незалежній Українській державі також відбувались замахи на політиків

Віталій СКАЛЬСЬКИЙ історик, кандидат історичних наук, співробітник Інституту історії НАНУ

Среда, 22 Августа 2018, 20:00

В історії новітньої Української державності замахи на державних діячів - не новина. Вбивство Вадима Гетьмана, замах на Павла Лазаренка, спроби вбити Кравчука та Кучму, теракт проти Мороза, отруєння Ющенка. 100 років тому, в незалежній Українській державі також відбувались замахи на політиків.

Гетьманський переворот був безкровним. Майже. В ніч на 30 квітня 1918 року, уже після приходу до влади Гетьмана Павла Скоропадського, було зроблено спробу убити Михайла Грушевського. Ввечері він разом з дружиною та донькою вийшов з будівлі Української Центральної Ради і сідав в автомобіль. Раптом до нього підбіг чоловік у військовій формі і багнетом спробував заколоти тепер уже відставного очільника держави. Утім, промахнувся, порізав пальто і поранив Марію Сильвестрівну.

За переказами, нападник був у формі Січових Стрільців - саме їхній підрозділ ніс охорону будівлі парламенту і у їхній казармі кілька днів переховувався Грушевський. Інші стверджували, що спробу вбивства зробив російський офіцер.

Зловмисника відразу ж затримали. О 3 годині ночі в Центральну Раду прийшов німецький загін заарештувати Михайла Грушевського. Звісно ж, нікого не застали, але обшук зробили. Про подальший перебіг подій, як і про особу злочинця, джерела мовчать. А десь на початку липня Євген Чикаленко занотував у своєму щоденникові: "застрелили того офіцера, який ранив штиком Грушевського, очевидно, боячись, що він одкриє якусь тайну". Невідомі нам замовники та організатори замаху на Михайла Грушевського потурбувалися, щоби справа залишилась нерозслідуваною.

10 червня до Києва надійшла звістка - напередодні у Звенигородці убили повітового старосту Івана Кузьмича Маширу та його помічника Яхʼя Адамовича Солтика. В радянський час це вбивство отримало "героїчну" історію та стало називатися "Звенигородсько-Таращанське збройне повстання". А сама розправа над повітовим старостою та його помічником успішно забулась.

На початку червня у села Орли, Ганжалівка та містечко Лисянка Звенигородського повіту (зараз це все - Лисянський район) повернулись власники маєтків. Їхнє майно було розграбоване місцевими селянами та прийшлими солдатами-дезертирами ще під час більшовицьких заколотів наприкінці 1917 року. Повертати своє майно колишнім "поміщикам" доводилось силою. Десь обходились місцевим загоном міліції чи найнятими молодиками (зараз би сказали - "тітушками"). В інших селах доводилось викликати війська. А на кожну силову дію була силова протидія.

У кількох сутичках впродовж 3-7 червня селянські загони отримали перемогу. 8 червня вони оточили повітовий центр Звенигородку, а наступного дня увійшли у місто.
Селянська помста була жорстокою. Жертвами стихійної ненависті стали чиновники Іван Машир та Яхʼя Солтик.

У звʼязку із їхньою трагічною загибеллю уряд постановив, а Павло Скоропадський надав сімʼям загиблих одноразові виплати по 3000 карбованців та встановив пенсії для вдів: Варварі Машир 3000 карбованців на рік, а Зулемі Солтик - 2200 карбованців. Окремо на виховання малолітньої доньки Солтика рада міністрів додала 800 карбованців на рік. Діти Івана Машира на той час уже була дорослими. Донька Марія працювала солісткою Казанського театру опери та балету. Щодо сина Миколи даних віднайти не вдалось, однак, відомо, що його приймав особисто Гетьман, віддаючи шану загиблому.

29 липня вчинено замах на міністра шляхів сполучення Бориса Бутенка. Його, а також начальника Південно-Західних залізниць Кириловича та начальника служби руху цієї ж залізниці Левковича запланували убити керівники профспілки залізничників. Бутенко на посаді міністра активно узявся наводити лад на залізницях - заборонив залізничникам відволікатися на різноманітну політичну діяльність; розпустив усілякі комітети, спілки, ради; змусив залізничників виконувати свої посадові обовʼязки. Водночас познімав усілякі "революційні" доплати робітникам, встановлені більшовиками.

Це не подобалось багатьом залізничникам, які, піддаючись на підбурювання більшовиків та лівих есерів, вдавались до страйків. Страйкарів Бутенко нещадно звільняв. Виконати замах погодився козак Залізничного куреня Євдоким Дзюбенко.

Утім, замах не вдався. Міністр відбувся легким переляком. А найближчої ночі вбили колишнього міністра освіти УНР Івана Стешенка.

Після своєї відставки з міністерської посади у січні 1918 року він продовжував працювати у міністерстві. На початку літа Іван Матвійович отримав пропозицію перейти на роботу у Камʼянець-Подільський університет. Наприкінці липня Стешенко вирішив зʼїздити у Чернечий Яр. Це трохи більше 30 кілометрів на північ від Полтави, зразу за Диканькою. Там ще у 1916 році Іван Матвійович придбав хату.

Потяг № 2 "Київ-Харків" відправлявся о 16 годині 20 хвилин. Саме цим потягом 29 липня вирушив в дорогу Іван Стешенко зі своїм 14-річним сином Ярославом. До Полтави прибули близько півночі.

Візника не знайшли, пішли пішки. Назустріч їм вискочили двоє озброєних людей. "Руки верх!". Постріл. Ярослав упав у клумбу. Іван Матвійович отримав кулю в голову. Викликані сином варта та німецькі солдати нападників не знайшли. Жертву не пограбували, хоча при ньому було 700 карбованців, золотий годинник, револьвер.
Пораненого екс-міністра доставили до лікарні. Дванадцять годин Стешенко перебував у комі, однак помер 30 липня не прийшовши до свідомості.

Полтавське земство усі видатки на похорон оплатило за свій рахунок. 3 серпня спеціальний вагон з тілом вбитого міністра прибув на київський залізничний вокзал. Наступного дня відбулось поховання. Чин відспівування відбувся у Володимирському соборі. Промови оголосили священик Макарій Крамаренко та Сергій Єфремов. Від собору до Байкового кладовища труну пронесли на руках. Траурна процесі простягнулась від Володимирського собору до Хрещатика. Серед віп-осіб були присутні колишні міністри Фещенко-Чопівський, Шелухін, Христюк, Стасюк, Прокопович, Лотоцький та Мартос, а з діючих - міністр освіти Василенко та міністр торгівлі і промисловості Соколовський.

Десятки вінків, маса телеграм зі співчуттями, тисячі людей - українська спільнота перебувала у траурі. Поховали Івана Матвійовича поруч із композитором Лисенком, письменником Старицьким та Лесею Українкою. Похорони знімались на кінокамеру, однак плівка, швидше за все, не збереглась. Також засновано спеціальний фонд, відсотки з коштів якого мали йти на виплату іменних стипендій учням та студентам. Полтавська міська дума ухвалила встановити на місці убивства памʼятний знак. Іменем Стешенка названо цілий ряд шкіл та бібліотек. Значно пізніше стало відомо, що вбивство організували більшовики. За що? Невідомо.

На другий день після замаху на Бутенка і у день, коли помер Стешенко, 30 липня було вбито командувача німецьких окупаційних військ в Україні генерал-фельдмаршала Германа Айхгорна. І уся увага політиків та суспільства переключилась на цей теракт.
Айнгорн як керівник німецького військового контингенту в Україні придушував селянські заворушення у Звенигородському повіті, в ході яких було убито згаданих вище Солтика та Машіра. Його дії були доволі жорсткими і навіть жорстокими: реквізиції, контрибуції та розстріли.

Здійснити терористичні акти проти фельдмаршала Айхгорна та гетьмана П.Скоропадського мала група бойовиків російських лівих есерів на чолі із Іриною Каховською.

До неї входили Борис Донський, Григорій Смілянський та Євген Терлецький. Кілька тижнів вони стежили за пересуванням Айхгорна. Врешті 30 липня, коли фельдмаршал їхав на обід, Борис Донський кинув у нього бомбу. Айнгорн і його адʼютант Вальтер Дреслер отримали важкі поранення. 

Чатові Кристіан Цахов та Вільгельм Вемке відразу ж затримала терориста. Айхгорна відвезли до клініки професора Томашевського, де він і помер увечері того ж дня.

Теракт негативно відбився на іміджі України. У німецькій пресі зʼявились антиукраїнські статті. Скоропадський побоювався погіршення відносин з німцями.

10 серпня вбивцю прилюдно повісили поблизу Лукʼянівської вʼязниці. Ірину Каховську затримали трохи згодом, засудили її до страти. Однак смертні вироки жінкам за німецькими законами затверджував кайзер. Це вже була осінь 1918 року. До падіння Німецької імперії залишалися лічені дні, тому вирок не був затверджений. А Директорія відпустила терористку з вʼязниці. Сама вона згодом написала спогади про цей теракт.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте

Читайте также: