Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

З жиром і щепленнями. Як Україна повертала додому латишів та німців

Пятница, 10 Августа 2018, 19:00
Влада Німеччини та Австро-Угорщини здебільшого заважала власним громадянам дістатись своїх домівок

Дев'ятого серпня 1918-го дипломатичний відділ Міністерства закордонних справ Української Держави скерував до німецького посла барона Альфонса фон Мумма листа з проханням усунути перешкоди у справі повернення на батьківщину латиських біженців. Вони, як інші етнічні біженці із західних регіонів Російської імперії, після організованої російською адміністрацією "евакуації" влітку 1915-го знайшли тимчасовий притулок в українських губерніях. Урядові структури Гетьманату намагалися організувати повернення таких біженців додому, але несподівані труднощі виникли з німецькою адміністрацією. 

Мапа "Реевакуація біженців в Українській Державі (квітень - грудень 1918 р)". Автор - Любов Жванко

Починалася усе багатообіцяюче. Наприкінці квітня 1918-го біженецький департамент МВС УНР спільно із представниками німецької та австро-угорської адміністрації ухвалили постанову про порядок реевакуації біженців-іноземців: "Евакуація біженців повинна здійснюватися за планом, розробленим [біженецьким. - Л. Ж.] департаментом і затвердженим Центральною Радою; про час введення цього плану послідує особливе розпорядження". "Реевакуаційний перевіз" біженців належало завершити восени, "коли до того не буде перешкод з боку внутрішньої та зовнішньої політики". Усі справи біженців перебували у компетенції біженецького департаменту (вул. Лютеранська, 32), який у період Української Держави продовжив свою діяльність. На посаді його директора залишався Юрій Старицький, син видатного українського письменника Михайла Старицького, призначений ще 19 грудня 1917-го.
Юрій Старицький - директор біженецького департаменту МВС Української Держави

За деякий час у Ковелі розпочала роботу спеціальна Міждержавна комісія "у справах повороту згнанців", членами якої були представники України, Австро-Угорщини, Німеччини та польських організацій. Керував її роботою уповноважений німецької сторони капітан Фрілінгаузе. Українську делегацію очолював Павло Васильчук. Фактично, проблема вийшла на міждержавний рівень.
Ковель. Залізничний вокзал. 1916-й
Вже 19 червня 1918-го на надзвичайному засіданні Міждержавної комісії за участі капітана Фрілінгауза, Старицького, Васильчука було обговорено "...принципові питання щодо повернення біженців". Німецький представник наполягав, щоби біженців, які мали самостійно рухатися гужовим транспортом, українська сторона забезпечила в дорогу кіньми та провіантом.

За два дні відбулося розширене засідання комісії. Німецьку сторону цікавило насамперед повернення на етнічні німецькі землі німців-колоністів. Успішність процесу не в останню чергу залежала від забезпечення вимушених мандрівників продуктами харчування, яке покладалося на український уряд. Від імені австро-угорського командування майор Ясинський наголосив на безперешкодному поверненні біженців в австрійську окупаційну зону.

На підставі спільних українсько-австро-німецьких домовленостей було остаточно визначено напрямки руху біженців українськими залізницями до кордону, пункти пропуску, підтверджено необхідність руху лише за наявності спеціальних проїзних документів. Ним став "Пильний наказ" - обліковий документ, які біженський департамент МВС надсилав губернським нарадам у справах біженців (структури, створені ще в часи Російської імперії та реформовані в час УЦР). "Пильний наказ" давав можливість групам біженців діставатися до кордону за кошти Української Держави і діяв протягом місяця із дня видачі. Видавався на ім'я керівника групи біженців у складі 25-30 осіб.
Пильний наказ - проїзний документ для біженців в часи Української Держави
Представники німецької залізничної комісії наголосили, що німецькі місцеві комендатури мають повсюдно реєструвати біженців, які пересуваються безкоштовно й отримують дозволи на повернення за межі України в німецьку зону окупації. Для видачі таких дозволів заздалегідь належало провести реєстрацію всіх біженців. Кожен ешелон з біженцями передбачалося формувати на одному концентраційному пункті за встановленим німецьким військовим документом (одним на весь транспорт). Підкреслювалося, що усі біженці, навіть ті, що рухаються у межах України, мали попередньо зареєструватися в місцевих німецьких комендатурах. Інакше німецька влада погрожувала накласти заборону на будь-яке транспортування біженців.

Спроби німецької сторони взяти під свій контроль реевакуацію біженців загальмували процес. По-перше, біженецький департамент уже розпочав видачу "Пильних наказів" і відправку іноземних біженців, які проживали до лінії Тарнополь-Могилів-Подільський-Кам'янець-Подільський-Кременець-Луцьк-Маневичі-Лунінець, по-друге, загальна реєстрація в комендатурах багатьох міст на той час ще не розпочалася, а зайве очікування тільки напружувало і без того складну соціальну ситуацію.

Представники австро-угорської залізничної комісії наголошували, що повернення біженців до Австро-Угорщини й австро-угорської зони окупації буде здійснюватися за умови попереднього їхнього прохання і лише з дозволу австро-угорської влади. Також було запевнено: "... що з боку австро-угорської влади не зустрічається перешкоди до того, щоб безкоштовне перевезення біженців, наступних і до Австро-Угорщини і австро-угорської окупації, проводилися дорогами України за українськими документами (Пильними наказами)". Реальна картина ж свідчила про постійні зловживання австро-угорськими військовими частинами на українських залізницях.

Незважаючи на реальні перешкоди з боку австро-німецької влади, українська сторона почала вивезення біженців уже у другій половині червня 1918-го. Ще 6 червня німецький комендант Житомира Ендрес повідомив своїм співвітчизникам, що за п'ять днів буде організоване їхнє транспортування на батьківщину. Інтенсивність процесу можна простежити на прикладі залізничної станції Ковель, через яку на кінець червня до кордону було переміщено 25 тис. іноземних біженців. З другої половини літа 1918-го розпочався повномасштабний процес реевакуації. На 15 липня, як повідомляла Українська Телеграфна Агенція, до кордону залізницями було транспортовано 92 тис. осіб, а з кінця серпня щодня проходило до 2,5 тис. осіб.

Центрами збору і відправки польських біженців були визначені Житомир і Київ, а прикордонним пунктом мало стати Рівне. Протягом весни-літа прибулих до Києва поляків розмістили у спеціально відкритих на кошти української влади таборах на Лук'янівці, у Святошині та на станції Київ-товарний.
Польські біженці, 1918-й
З 30 серпня у зв'язку зі значним скупченням біженців у Рівному поляки, минаючи це місто, рухалися до Голоб і Повурська. Тоді ж уповноважений біженецького департаменту на Поділлі Антон Васильчук оголосив про початок видачі в його канцелярії (Рівне, Казармена вулиця) "Пильних наказів" для всіх біженців, які через Рівне "їдуть на машинах і кіньми через терени України згідно з Берестейським договором". Біженцям дозволялося повертатися у німецьку зону окупації, а також у Литву. Обов'язковою умовою було проходження триденного карантину у Рівному чи Голобах. Для руху в австро-угорську зону належало мати щеплення від віспи та довідку про стан здоров'я, але без карантинних заходів. У дорогу біженцям дозволялося брати невеликі запаси харчів, якими їх забезпечували губернські органи. Так, біженці з Волинської губернії, на підставі затверджених на засіданні Волинської наради у справах біженців норм продовольчих пайків, на одного непрацездатного дорослого на місяць дороги отримували: 25 фунтів житнього борошна, 2 фунти жиру, 10 фунтів крупи, 2 фунти солі, 6 фунтів пшеничного борошна, а діти отримували 45 фунтів хліба, 3 фунти жиру, 4 фунти пшеничного борошна, 2 фунти масла, 1 фунт солі (1 фунт - 409 г). Певний відсоток іноземних біженців мав власний гужовий транспорт і міг самостійно повернутися до своїх домівок.

Проте не все залежало від української влади чи місцевих самоврядувань, а найменше на процес могли вплинути самі біженці. Доволі складною виявилася проблема репатріації латишів. Німецька влада, даючи дозвіл на їхнє повернення до Курляндської, Ліфляндської губерній та трьох північних повітів (Латгалії) Вітебської губернії, поставила обов'язкову умову: біженці мали володіти німецькою мовою. Голова Латиського центрального комітету у листі до міністра закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенка від 23 липня зауважив: "Латиші, як народ, який не володіє німецькою мовою, до цього часу не зарахований до розряду біженців, які користуються вільним правом проїзду на батьківщину, на якій десятки тисяч з них залишили свої садиби і будинки в містах, і можуть жити на свої збереження, а сотні тисяч неімущих латишів готові найнятися до них на роботу".

Також було висловлено прохання допомоги, а точніше виконання українською стороною посередницьких функцій між комітетом і німецькою владою в Україні, щоби "якомога скоріше латиші були відправлені в свій рідний край, на свої попередні місця, до свого майна і своїх справ". Причиною заборони на виїзд виявилось Положення про відчуження земель у Курляндській губернії на потреби німецьких переселенців, підписане 17 червня 1918-го генерал-квартирмейстером Гандорфом. У таких умовах українська влада мало що могла вдіяти, а тому до середини літа 1918-го на батьківщину змогла виїхати незначна кількість латишів, зібраних у тимчасових таборах.

Тож 9 серпня українська сторона і звернулася до німецького посла барона Альфонса фон Мумма з проханням усунути перешкоди у справі повернення на батьківщину латишів. Однак наприкінці місяця зовнішнє відомство Гетьманату отримало звичайну відписку.
Виникли проблеми з поверненням на батьківщину і у польських євреїв. У другій половині червня 1918-го у Рівному і Сарнах при формуванні ешелонів для відправки біженців до Польщі документи євреїв скеровували до Варшави на перевірку. Це ставило їх у нерівні умови порівняно з біженцями інших національностей. Певні обмеження на повернення до Польщі єврейських біженців робила й німецька окупаційна влада. Тож біженецький департамент звернувся до МЗС Української Держави з проханням урегулювати "ненормальний стан повороту біженців". Однак проблему до кінця так і не розв'язали - 17 серпня міністр закоронних справ Дмитро Дорошенко направив чергового листа з проханням "... сповістити нас, яким порядком відбувається реевакуація біженців до Царства Польського, і чому власне біженцям євреям ставляться перешкоди у від'їзді до батьківщини".

За доби правління Павла Скоропадського процес реевакуації іноземних біженців проходив досить складно і неоднозначно. Проте українській владі, завдяки здійсненому комплексу підготовчих заходів, все ж вдалося організувати відправку додому значної кількості поляків, литовців, латишів та представників інших етносів за свій рахунок. Тоді як представники Німеччини та Австро-Угорщини не виконували узятих на себе зобов'язань, а то й просто перешкоджали організації повернення додому іноземних біженців.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте