Государство

Ігри у війнушки. Українські силовики в полоні інфантильного мілітаризму Путіна

Нашим силовикам давно вже час переходити від дешевих ефектних акцій до ефективних

Фото: IgorGolovniov / Shutterstock.com

Напередодні головний військовий прокурор України Анатолій Матіос вирішив порадувати українців, відзвітувавши про успішне проведення зухвалої спецоперації. На своїй сторінці у "Фейсбуці" генерал-майор та кандидат юридичних наук опублікував світлину з вершини гори Ельбрус. На фото усміхнений чоловік в альпіністському спорядженні розгортає прапор України. Довершеності цій патріотичній композиції додали величні північнокавказькі краєвиди.

Цю альпіністську романтику пан Матіос супроводив постом наступного змісту: "Українські військові взяли російський Ельбрус! Я взяв на себе відповідальність, відпустивши у похід на територію країни загарбника, колектив Головної військової прокуратури благословив сміливця. А підполковник юстиції Головної військової прокуратури Володимир Павленко виконав поставлене завдання - підняв український стяг на найвищій (5642 метри) вершині Європи та Росії. Ми це зробили. Хай тремтять, у любий момент українські "зелені чоловічки" з'являться у любій точці загарбника не лише зі стягом" (авторська орфографія збережена).

Такий собі патріотичний жарт та тролінг росіян від головного військового прокурора. Загалом то в жартах і тролінгу нічого поганого нема, але очільник військової прокуратури трохи не того масштабу фігура, аби присвячувати свій час і сили подібним акціям. Та й військова прокуратура теж не те відомство, головним завданням якого є організація міждержавного тролінгу. Загалом то прапор на Ельбрусі більш масштабна калька з вчинку знаменитого руфера Мустанга, який пофарбував дах московської висотки в українські кольори. От тільки Мустанг парубок-екстремал, якому сам Бог наказав бути бешкетником, а не генерал-майор, і навіть не підполковник прокуратури. Та й ризикував він набагато більше із огяду на те, що робив це у Москві, а не на безлюдному Кавказі.

Якщо ж абстрагуватися від патріотичного пафосу і окинути ситуацію раціональним оком, вона має вигляд не такий вже й веселий. Судячи з усього герой світлини підполковник Павленко всерйоз захоплюється альпінізмом. Піднятися на п'ятитисячник - справа не для аматорів. І виникає питання, а хто виступив спонсором його альпіністської поїздки. Якщо все так, як жартома описав Матіос, і Павленко був цілеспрямовано відправлений прокуратурою на Ельбрус з однією метою - потролити росіян, то варто всерйоз задуматися про ефективність використання військовими прокурорами своїх ресурсів, в тому числі і кадрових. Добре. Це вже тролінг від нас.

Утім, якщо Павленко підіймався на Ельбрус в приватному порядку під час відпустки, то варто замислитися, а чи доречно українському офіцеру проводити відпустку на території країни, з якою уже другий рік триває війна. З точки зору закону він, звісно, має на це право, але з точки зору здорового глузду від подібних поїздок таким людям, звісно, краще утримуватися. Чи мало ми знаємо випадків, коли громадян України заарештовували на території Росії за вигаданими звинуваченнями в диверсіях, тероризмі чи шпигунстві. Для підполковника військової прокуратури України такі дії - річ щонайменше вкрай необачна.

Але найбільше засмучує в усій цій історії навіть не це, а те, що подібні, нехай і патріотичні, але цілком показушні акції все залишаються для наших силовиків цілком типовими. Таке відчуття, що багато хто з них, на третій рік реальної війни все ще грається у війнушки. В якості прикладів можна згадати дотепну, але цілком безглузду акцію з привітаннями кримських зрадників за допомогою білбордів в окупованих містах та зі сторінок кримської преси. Подібні штуки рік тому активно практикувала СБУ. Звичайно, спробувати привезти в Україну в кайданках когось з цих зрадників, нехай і не найважливішого, було б значно більш корисно аніж гратися з білбордами.

Персонально Матіос, і крім ельбруського вояжу, встиг прославитися ефектними безглуздими заявами та вчинками. Чого тільки варті його пояснення знаменитого "тепловізорного замаху" на колишнього генпрокурора Віктора Шокіна, чи епічна історія про спецоперацію по затриманню одразу 20 "беркутівців", які буквально за день до затримання усі дружньо знялися та втекли до Росії.

Багато в чому подібний інфантилізм наших спецслужб пояснюється нестримним тяжінням очільників силових відомств до публічної політики та широкого піару в ЗМІ. Але грають свою роль і певні особливості українського політичного життя, де на провідних ролях емоційні яскраві популісти, для яких головне - популярність та впізнаваність, а відтак і прихильність електорату найкоротшим шляхом. Тих, хто намагається мовчки робити свою справу, щоб за якийсь час показати усім серйозний результат наполегливої праці, якщо не немає взагалі, то вкрай обмаль.

То ж наші спецслужби цілком в тренді. Тільки тренд цей хибний. Тим більше, що спецслужбовці не політики, чи не повинні ними бути, і їм зайвий галас мав би тільки шкодити. Зрештою від ліквідації сепаратиста Жиліна, хто б її не здійснив, було значно більше користі навіть для іміджу українських спецслужб, ніж від сотень прапорів на сотнях кавказьких вершин. Зрештою час, аби припинити випускати пар через піонерські "Зарниці", уже третій рік як прийшов.

І останнє. Такий от інфантильний мілітаризм дуже в тренді у наших ворогів. Путінські літаки влаштовують джигітовки над американськими літаками, пускаються ракети з Каспію до Сирії і тому подібне. Акці ефектні, але відверто дурні. Чи варто наслідувати ворогів?