Одержимість минулим. Чому ґвалтувати історію небезпечніше, ніж фізику
Тут і там залишалися проблемні острівці та перехідні режими, але назагал загально визнаною нормою стали як представницька демократія так і невід'ємні права особи - цей наріжний камінь лібералізму. З усіх тих прав чи не найдорожчим для серця людей розумової праці є свобода слова. Не випадково фразу "я не поділяю ваших переконань, проте віддам життя щоб ви могли їх висловлювати" часто приписують Вольтеру - "прабатьку" сучасних інтелектуалів. Коріння свободи слова - в філософії Просвітництва, з його вірою в силу людського інтелекту, раціональну організацію політичних інститутів, можливість самотужки організувати краще майбутнє.
Свобода слова не просто дозволяє індивідуальне самовираження і забезпечує толерантність. Вона є елементом загальної рівності громадян, з однаковим правом на власну думку. Вона ж робить відкрите суспільство міцнішим, дозволяє ефективніше реагувати на виклики і проблеми. Обговорення альтернатив є передумовою більш зваженого рішення.
Без свободи слова нема громадської думки, немає громадянського суспільства, яке запобігає узурпації влади і поневоленню особи.
Свобода слова утверджувалася разом з сучасної демократією. Перша поправка до американської Конституції, так званий Біль про Права, стверджує, що вибрані народом законотворці не мають права видавати законів які б "урізували свободу слова чи преси". Того ж, 1789-го р., коли в Америці писався Біль про Права, у революційній Франції Національні Збори прийняли Декларацію Прав Людини і Громадянина. Її 11-а стаття проголошувала, що "безперешкодне висловлювання думок і поглядів є одним з найцінніших прав людини: кожен громадянин може вільно висловлюватися, писати, друкувати..." Щоправда, в Декларації, на відміну від цілком однозначного американського документу, хитромудрі Мірабо з Лафаєтом вставили одне але: "за винятком надужиття цією свободою у випадках передбачених законом".
З часів Мірабо і Лафаєта ця лазівка регулярно використовувалася для того щоб обмежити публікацію і розповсюдження певних "шкідливих" речей, починаючи він соціалістичних ідей в XIX ст. (соціалізм - закликає до соціальної ненависті та збройного повалення існуючого ладу) до дитячої порнографії XX-у. Заборони можна виправдати в рамках ліберальної політичної системи, якщо певні тексти чи медіа спричиняють справжню фізичну чи психологічну шкоду реальним особам - як у випадку з дитячою порнографією. Набагато важче виправдати заборони, які виправдовуються шкодою, яку висловлювання чи зображення можуть спричинити абстрактним колективним тілам по типу "суспільства" чи "нації".
Саме до таких належать антисоціалістичні закони ХІХ ст., український "декомунізаційний" закон чи недавні польські зміни до закону про Інститут Національної Пам'яті.
Правда, що навіть найліберальніші режими не вагалися вводити цензуру в критичні для держави моменти, зазвичай під час війни, і щодо актуальних тем. Коли ж державна цензура вводиться на обговорення подій майже столітньої давності, то це явно попахує параноєю. Не кажучи вже про те, що називати злочинцями і засуджувати конкретні дії як злочинні в ліберальній демократії мав би не парламент, а суд. Закони мають писатися для всіх, а не для злочинів, скоєних конкретними злочинцями. Не закони мають встановлювати правду, а суд на основі процедур виписаних в законах.
"Історичні" закони проблематичні ще й тим, що накидають суспільству певне бачення реальності. З таким самим успіхом парламентарі могли б прийняти закони про те, що Земля кругла, а всесвіт безмежний - щоб, скажімо, шкідливі ідеї про плоску Землю і небесні сфери не затруювали вразливих дитячих умів. Хоч насправді Земля не куля, а радше сплюснутий сфероїд, та й кінечність Всесвіту припускається більшістю сучасних фізиків. На жаль, законотворці сьогодення вважають, що історію ґвалтувати легше і безпечніше, ніж фізику. Історія стерпить все, а оскільки виборці недалеко втекли від обранців, то ще й принесе більші політичні дивіденди.
З примарною перемогою ліберальної демократії почали забуватися видатні антиутопії ХХ ст. Хоча в тих антиутопіях історії відводилася чи не центральна роль зовсім невипадково. У Євгена Замятіна "Єдина Держава" постійно виправдовує своє існування законами історичної еволюції, а в Джорджа Орвелла гаслом Партії є "хто контролює минуле - контролює майбутнє, хто контролює сьогодення - контролює минуле". Спостереження Орвелла у одному з його есе про те, що "з тоталітарної точки зору історія є чимось, що створюють, а не вивчають" залишається актуальним як ніколи.
Хоча насправді, навіть в тих антиутопіях ("Ми" чи "1984") не бачимо закріплення єдино правильної версії історії в законі. Навіть орвелівське Міністерство Правди знає, що історичні інтерпретації, щоб залишатися актуальними, мають мінятися: і тому займається щоденним переписуванням історії.
Натомість єдино правильна історія успішно встановлювалася законом в нашому недавньому минулому.
Пріснопам'ятна радянська конституція 1977 р. мала дуже довгу преамбулу, у якій подавалася єдино правильна версія історії:
"Велика Жовтнева соціалістична революція, здійснена робітниками і селянами Росії під керівництвом Комуністичної партії на чолі з В. І. Леніним, повалила владу капіталістів і поміщиків, розбила кайдани гноблення, встановила диктатуру пролетаріату і створила Радянську державу - державу нового типу, основне знаряддя захисту революційних завоювань, будівництва соціалізму і комунізму. Почався всесвітньо-історичний поворот людства від капіталізму до соціалізму.
Здобувши перемогу в громадянській війні, відбивши імперіалістичну інтервенцію, Радянська влада здійснила найглибші соціально-економічні перетворення, назавжди покінчила з експлуатацією людини людиною, з класовими антагонізмами і національною ворожнечею. Об'єднання радянських республік у Союз РСР примножило сили і можливості народів країни в будівництві соціалізму. Утвердилися суспільна власність на засоби виробництва, справжня демократія для трудящих мас. Уперше в історії людства було створено соціалістичне суспільство", і так далі, і так далі, в такому ж самому дусі.
Порівняйте це з класикою ліберальної конституційної думки: "Ми, народ Сполучених Штатів, щоб створити досконаліший союз, установити правосуддя, забезпечити внутрішній спокій, запровадити спільну оборону, сприяти загальному добробуту та убезпечити нам самим і нашим нащадкам блага свободи - видаємо і встановлюємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки".
Одержимість історією не личить ліберальній демократії. Виписування історії в законі - симптом авторитаризму, своєрідне фрейдистське заміщення сьогодення минулим. Поширення цієї хвороби - чергове свідчення того, що святкування перемоги ліберальної демократії було трохи передчасним. Майбутнє покаже чи сьогоднішні виклики лібералізму, на який нападають як зліва так і справа, переростуть у щось серйозніше. Після Першої Світової, повноцінні альтернативи лібералізму не просто переписували історію, а й пропонували радикально відмінне бачення майбутнього, цілковито іншу організацію сучасної держави.
Андрій Заярнюк - історик, викладає в Університеті Вінніпеґу. Автор книжки "Ідіоми емансипації. "Визвольні" проєкти і галицьке село в середині XIX століття" (Київ, "Критика", 2007).
Попередні публікації Андрія Заярнюка присвячені скасуванню кріпацтва, формуванню національної історії в Греції на прикладі історії Салонік, як канадські українці сприймали демократичні інститути, і чи можна перебудувати світову економіку без глобальної війни.
