Чому "прості речі" не рятують життя?
Наразі в країні є 25 осіб з підтвердженим захворюванням, і уряд визнає, що не зумів адекватно відповісти на спалах.
Уряд виявився не єдиним, хто відреагував на захворювання неадекватно - один з хворих, ігноруючи пропозицію добровільного карантину, вирушив у подорож. І завіз інфекцію до сусіднього Китаю. Нічого надзвичайного - у глобалізованому світі інфекції поширюються швидко і на величезні відстані. Про це також говорив Білл Гейтс. Хоча після Еболи, від якої цього разу помирали в Європі та США, подібні попередження стали звучати геть тривіально.
Втім, тривіальність в історії з глобальною інфекційною загрозою людству грає зовсім особливу роль. Таку, яку вона не може зіграти в історії з вулканами чи землетрусами, астероїдами та кометами і навіть стосовно загрози ядерної війни. Бо щодо жодної з цих загроз не спрацьовують "прості рецепти".
Вони, щоправда, не спрацьовують і у випадках епідемій. Взяти хоч Білла Гейтса, який дуже переймається загрозою нищівних пандемій і не шкодує грошей на відповідні дослідження та технології. Цікаво, чи є заборона хворому на вірусне захворювання співробітнику приходити до офісу частиною корпоративної культури Майкрософту? Гадаю, ні. Так, всім відомо, що "прості речі рятують життя". Але проблема цих "простих речей" в тому, що вони нічого не коштують.
Вкладати гроші у "епідеміологічну безпеку" - розробку технологій, вакцин, ліків - значно вигідніше, ніж ввести суворі принципи епідеміологічної безпеки у власному офісі, тим паче - власному житті. А як демонструє приклад Південної Кореї (і якби тільки її!) - ця закономірність діє і на рівні цілої країни. Тобто на рівні країни все навіть гірше. Бо окрім всього решту - небажання вводити карантин, морочитися з обмеженням пересування, мобілізацією медичних працівників тощо - все впирається в просту незграбність бюрократичної машини, яка на все реагує зі значним запізненням. Але одна річ - повільна реакція на падіння ВВП, інша - на спалах небезпечної хвороби.
Втім, держави та державні заходи, на які ми зазвичай звертаємо увагу, які ми звикли критикувати і звинувачувати - у цих випадках лише задовольняють закорінену у нашу культуру та людську природу потреби "знайти винних", коли катастрофа вже сталася. Звісно, на державному рівні можна було би зробити певні кроки, які б змусили працедавців дещо змінити практику "горіння на роботі" стосовно працівників. Але по-перше, ці кроки треба робити до початку епідемії, а по-друге, рішення про вихід хворим на роботу, про поїздку у відрядження чи у подорож, кінець кінцем, приймає не керівник компанії, а сама людина. Інфекційна загроза, звісно, лишиться навіть якщо всі, хто захворіли, сидітимуть вдома - через те, що людина може бути заразною ще до появи симптомів захворювання. Можна значно знизити рівень захворюваності, якщо втримати у карантині тих, хто вмирає, але все одно людина повзе в офіс, залишаючи за собою довгий шлейф інфекції, у який потрапляють сусіди у ліфті, випадкові попутники і, нарешті, колеги.
Усвідомлення небезпеки занепаду людства через пандемії мала би змусити людей калібру Білла Гейтса не тільки вкладати гроші у біологічні дослідження та фармакопею, а ще й фінансувати розробку "гуманітарних технологій", які змусять людей змінити спосіб життя. Підліткова ідеологія "живи швидко, вмирай молодим" мусить поступитися чомусь більш дорослому і відповідальному - бо у випадку з інфекційними захворюваннями ти, вмираючи в офісі (який - ви тільки уявіть! - не впаде, навіть якщо ти не з'являтимешся там цілий тиждень), "прихоплюєш" з собою ще величезну кількість невинних життів. Часом прирікаючи когось на смерть в самому прямому сенсі.
Ефективність "соціального інжинірингу" важко поміряти так, як це можна зробити у випадку з біоінженерією. До того ж вкладати гроші у подібні проекти значно менш вигідно, ніж у розробку ліків. Але результати в проектах профілактики та запобіганні поширенню захворюванням шляхом підвищення особистої відповідальності часом поміряти все-таки можна. Наприклад, певними успіхами у цьому сенсі хваляться борці з ВІЛ/СНІД, яким вдалося-таки залякати людей і примусити їх до статевої безпеки.
Певні ознаки зрушення у цьому напрямку були присутні також у китайському діловому етикеті часів епідемії вірусу SARS на початку 2000-х. Тоді з етикету тимчасово зникли рукостискання, натомість з'явилася практика вимірювання температури на початку зустрічі. Та і ми трохи дізналися про "добрий карантинний тон" під час паніки щодо "свинячого грипу" у 2009-му - принаймні, ми навчилися одягати марлеву маску і дізналися, що її час від часу треба міняти. Але чи розуміємо ми, що все це - лише недолугі репетиції перед чимось значно більшим і небезпечнішим? Ні, ми ці "прості рецепти" тоді не "відкатали" як слід. Ми над ними тоді навіть сміялися.
Звісно, думка про те, що людина людині - вірус, не надихає. Вона матиме негативний вплив на соціальну атмосферу, яка і так стає все більш прохолодною. Ми будемо ставитися один до одного із ще більшою недовірою, ніж дотепер (так, це все ще можливо) - дотепер ми могли підозрювати один з одним злочинний чи терористичний замір, а тепер ми просто можемо бачити один в одному усього лише носія небезпечної каки в носі. Але у кінцевому рахунку для людської популяції це відчуження може мати й позитивні наслідки.
Проблема в тому, що зміна звичок та моделей поведінки людини - завдання часом складніше, ніж розробка нових ліків. А що вже менш прибуткова - то й казати зайве.
