Общество

Чому Росія так легко привласнює українську історію

Ми намагаємося робити вигляд, що радянське минуле не має до нас нинішніх жодного стосунку. І легко зрікаємося навіть найкращого

Стоп-кадр з кінофільму

На честь 70-річчя перемоги у Другій світовій війні постпредставництво Росії запланувало в ООН низку урочистих заходів. Першим з них став показ фільму "В бой идут одни старики".

Це показ був підготований, як повідомляють інформагенції, за участю постпредств Росії, Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Таджикистану та Туркменістану. Кого не вистачає у цьому списку "радянських республік-сестер"? Найсмішніше - саме тих, які дали фільму персонажів і саме життя. Немає Грузії, яку представляв Вано Кохабідзе (і його прототип - Вано Габунія). Немає Узбекістану - батьківщини "Ромео з Ташкента". І, головне, немає України, в якій відбувають події фільму, батьківщини режисера, сценаристів, головного героя і, зрештою, самого фільму, знятого на кіностудії імені Довженка.

Натомість була одна з "зірок" пропагандистської війни Росії з Україною - Віталій Чуркін, постпред РФ при ООН. Який у своїй промові перед показом сказав чудову фразу: "тим з вас, хто не з Радянського Союзу, це стане ще одною можливістю зрозуміти, звідки ми".

Росія, як кишеньковий злодюжка, "стягує" на себе не лише славу "головного переможця" у Другій світовій - вона назначає саме себе спадкоємцем українського мистецтва і української історії загалом

Хто - "ми"? І, дійсно, звідки? Росія, як кишеньковий злодюжка, "стягує" на себе не лише славу "головного переможця" у Другій світовій - вона назначає саме себе спадкоємцем українського мистецтва і української історії загалом. Того самого "символічного капіталу", якого, як люблять нагадати нам представники "великої культури" нам "не вистачає". То чому ж Росія починає "свої" урочисті заходи показом саме українського фільму?

Відповіді дві. По-перше, "В бой идут одни старики" - чи не найкращий радянський фільм про війну. Так само, як багато "найкращого", що тепер видається за "частину великої культури" має зовсім не російське походження. По-друге, імперія, навіть після розпаду, намагається і далі присвоювати собі колишні провінції. У її символічному полі є міфічна Україна, яка належала і продовжує належати Росії. А всі політичні демарші Києва і навіть сама війна - тимчасова девіація, відпадіння від чогось "великого і справжнього" - отого чуркінського "ми", підкріпленого "інтернаціоналом" героїчної "співочої ескадрильї", яке начебто має дещо "пояснити" колегам з ООН і в нинішній україно-російській кризі.

Нам треба, нарешті, вирішити, що робити з отим "звідки ми" і, головне, з тим "символічним капіталом", який набрали за "той" час. Наразі, видається, що ми намагаємося робити вигляд, що радянське минуле не має до нас нинішніх жодного стосунку - і легко зрікаємося навіть найкращого, включно з перемогами та непересічними витворами мистецтва. Просто тому, що нам дуже не хочеться зайвий раз перетинатися з колишніми сусідами за отим спільним "ми". Але з легкістю віддаючи комусь те, чим ми були - і є частково і сьогодні - ми, як у магічних казках, даємо комусь забагато влади над собою.