Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Чому священні війни за мову насправді порожня балаканина

Четверг, 26 Января 2017, 11:00
Тільки за рахунок заборон, без підтримки творців і дистриб'юторів україномовної продукції розширити сферу вживання мови неможливо

Фото: uainfo.org

Наші священні мовні війни, на жаль, порожня балаканина. Чубимося, іскри летять на всі боки, через якийсь час усе затихне, залишиться лише роздратування, втома, розпач. На моїй пам'яті це було вже не разі і не два - згадати хоча б українізаційні ініціативи Драча-Жулинського в уряді Ющенка, потім - такі самі ініціативи вже за Ющенка-президента.

Підвищуючи градус напруги у суспільстві, ці ініціативи жодного разу, на жаль, не вирішують проблем української мови. Я би сказав навіть парадоксальніше - працювати у креативній індустрії (музика, література і так далі) українською мовою - стає важче. Чому так? Бо мовна поведінка залежить від ставлення до мови. Виникає у тисяч людей відчуття солідарності, високої цілі - і українською розмовляють на вулицях більше, українською хочуть слухати і читати, навіть ті, хто нею досі не говорив. Згадаємо часи здобуття незалежності, обох Майданів.

І, навпаки, якщо в державі наростають проблеми, життя людей стає гіршим - будь-яка ініціатива держави, особливо, якщо вона має форму ультиматуму, нав'язування - викликає або відвертий спротив, або тихий саботаж.

Те, що нав'язують - законом, квотами чи якось інакше - апріорі не сприймається як бажане, модне, стильне.

Отже, на виході з чергового сплеску "мовної" дискусії маємо погіршення ставлення до української мови з боку тих, хто міг би нею говорити, а найголовніше - слухати, читати, дивитись нею. Тобто - створювати й збільшувати попит на україномовний продукт.

Я навмисне не торкатимусь того, наскільки взагалі держава має право нав'язувати, або наскільки одні громадяни можуть щось вимагати від інших, або що нащадкам тих, чию мову століттями утискали, негідно уподібнюватися своїм кривдникам. Не буду, бо тих, хто висловлює застереження проти чергової радикальної ініціативи у мовній сфері, у нас звично називають "беззубим лібералом", який своїми сумнівами-порадами лише заважає "людям діла". Так що говоритиму про це суто з прагматичних позицій.

Не входячи в деталі положень кожного з трьох "мовних" законів, які стали поштовхом, скажу про їхній дух: вони всі регулюють (регламентують, обмежують, створюють правила).

Питання регулювання, регламентування, стандартів - важливі, у будь-якій сфері - податковій, освітній, аграрній. І у мовній - також. Але - на певному етапі, коли розв'язані інші, більш важливі.

Найбільша проблема української мови, яку сферу не взяти (книжки, музика, сфера послуг, комп'ютерне забезпечення, освіта і будь-яка інша) полягає у виробництві продукту та його поширенні.

При цьому обидва компоненти однаково важливі, працюють лише у зв'язці. Візьмімо добре знайому мені музичну сферу. Немає достатньої кількості й розмаїття пісень українською (слава Богу, це вже давно не так!) - радіостанція чи канал української музики просто не зможе існувати, а якщо відкриється - не зможе бути конкурентним та цікавим для аудиторії. І, навпаки, немає популярних платформ для поширення (радіостанції, телеканали, фестивалі) - гурти, які створюють україномовні пісні не зможуть мати пристойної аудиторії - як би професійно, віддано й талановито не творили. 

Очевидно, що роль держави, про що писалося сотні разів - підтримувати і творців, і поширювачів. Виділяти, хай в міру скромних бюджетних можливостей, сотні маленьких грантів молодим гуртам та виконавцям. Із тих сотень лише одиниці стануть мега-популярними, десятки - щось там творитимуть. Але сам так твориться середовище.

Держава (якщо припустити, що розвиток української мови для неї - цінність та мета, бо ж саме з цього припущення виходять автори та палкі захисники всіх українізаційних законопроектів) - мала би доплачувати, субсидувати, давати гранти чи податкові канікули тим, хто "крутить" багато україномовної музики (фільмів, передач) в ефірі.
Попрацювавши 12 років керівником радіостанції української музики, маю право сказати ще одне, про що у нас не говорять зовсім: обмежений попит на українське. Так, попит багато в чому сформований пропозицією. Так, можливо, почувши на радіостанціях більше української музики завдяки квотам, слухачі на неї "підсядуть". Поживемо - побачимо.

Але я чую, яку хвилю з кількох десятків наявних, обирають водії. Я прислуховуюся до того, яку музику крутять в україномовному селі, десь на Поділлі. Я бачу, яку музику додають собі в аудіозаписи 15-20 річні ВКонтакті, чий вибір не обмежений. І саме тому я завжди кажу - не все так просто, щоб одним лише законом вирішити.

Що дасть для вирішення цих проблем зобов'язання послуговуватись державною мову чиновників (і так наявне, але, як і інші наші законодавчі норми - не виконуване) , чи дублювання українською російськомовних реплік чи, прости Господи, мовні інспектори?
Потрібен творчий сплеск, максимальне схвалення суспільством, піднесення, підтримка - натомість лейтмотив усіх законопроектів - затискання, регламентація, правила, зобов'язання.

Якщо говорити про українську мову - то хочуть стригти та підрізати те, що треба дбайливо плекати або й взагалі посіяти.

Якщо говорити про російську мову - то це, називаючи речі своїми іменами, плекання агресії. "Клин клином", "а як вони з нами", "мова окупанта", "українці терпіли", "російська мова - зброя Росії". Саме такий настрій і законопроектів і тих кілометрових дискусій у фейсбуці. Наслідком яких, якщо не брати до уваги зростання конфліктності у суспільстві, вразливість в умовах збройного конфлікту з Росією, буде зменшення підтримки ініціатив на підтримку української з боку мільйонів. Будь-яких подальших ініціатив - а не лише цих, теперішніх. Якою б продуманою, ефективною і мирною не була якась кампанія щодо підтримки української в майбутньому - їй треба буде пробиватися до людей через негативний шлейф недовіри, несприйняття, остраху теперішнього "мовного" законотворення, як це завжди ставалося у минулому.

Фото: ukr.media

Захисники української мови, сиплючи, ніби з "темника", прикладами Франції, Чехії чи там країн Балтії (на що отримують, ніби з іншого "темника", "контраргументи" з посиланнями на Швейцарію чи Бельгію), не знають і не хочуть знати, іншого. Як, скажімо, баски за Франко створили цілу мережу підпільних шкіл баскійською мовою. Або як валлійці чи там каталонці куплять зайвий раз місцеву газету чи книжку своєю мовою (навіть якщо тією валлійською й не дуже володіють). І якщо у них буде вибір, де замовити рекламу - на менш популярній, але своїй радіостанції чи на більш популярній, але "чужій" (іспано- чи англомовній) - вибір буде очевидним. Підтримати своє, сьогодні слабке, бо якщо не я - то хто, щоб те своє (хай не сьогодні, не завтра, але через роки) - стало сильним.

Наші предки колись теж так жили: "Свій, до свого, по своє", а от ми - чомусь ні. Уся ставка робиться на те, щоб змусити державу змусити когось (радіостанції, державних же чиновників, бізнес) - замість працювати самому, в міру можливостей. І з подиву гідною впевненістю, що ось тепер нарешті спрацює.

Саме тому, щоб мати хоч якийсь конструктив із "мовних" битв, я запропонував у себе на фейсбук-сторінці ценз - кожному, хто хоче висловитися. На початку повідомлення писати: "віддав студії "Гуртом" стільки-то гривень на озвучення українською серіалів", або "за минулий рік передав стільки-то гривень платформі "Комубук" - на видання україномовних перекладів сучасних авторів", або "розмістив реклами в ефірі Хвилі української музики на стільки-то гривень". А після цих слів - будь ласка, що там думаєш про мовний закон, кого до чого слід змусити, що заборонити, що дозволити. При цьому саме не що зробив сам, а кого підтримав. Бо робити самому - хай маленьке, хай саморобне, хай поруч є кілька таких самих чи схожих проектів, зате своє! - ми вміємо. А підтримувати когось ще, об'єднуватись, ставати на порядки сильнішими - ні.

Тож важливе саме це: не скільки ти зробив, а скільки ти віддав. Причому не обов'язково грошей - це може бути час, це може бути запрошення друзів на концерт чи "лайкнути" сторінку. От таких людей варто слухати, але бачу, що саме ці люди у палких дискусіях щодо теперішніх законопроектів не беруть. Обережно висловлюються, застерігають, м'яко кажуть, що не все так однозначно. Але чують переважно не їх.

А енергії, яка щодня марнується у цих безплідних дискусіях про мовні законопроекти, які такі ж "радикальні", "жорсткі", "дієві" й "потрібні", як квадратне колесо, чи, не дай Боже, грошей на всі ті центри та мовні інспекції - так бракує десяткам і сотням проектів, які щодня працюють на українську мову.

Працюють, не знаючи - чи вистачить сил, терпіння, внутрішніх резервів - працювати і завтра теж.

Автор - Станіслав Шумлянський, засновник Хвилі української музики "Молоде радіо",  кандидат політичних наук (кандидатська дисертація - "Мовна політика у двомовному суспільстві (на прикладі України)".

Больше новостей об общественных событиях и социальных проблемах Украины читайте в рубрике Общество