Общество

Де знайти берег для мігрантів

За один тиждень на Середземному морі у трьох катастрофах загинуло більше тисячі нелегальних мігрантів, які намагалися дістатися берегів Західної Європи

Фото: today.it

Це відбувається вже давно, але цього разу густина нещасних випадків змусила здригнутися навіть звиклого до щоденних жахів споживача світових новин. На адресу західних урядів посипалися звинувачення і заклики до гуманізму. Сам Папа Римський не втримався від чергового закиду на адресу "багатих країн". Це можна зрозуміти: кількість людей, що лише за тиждень загинули на "дорозі життя", порівнянна з втратами під час війни. Великий відсоток жертв складають діти.

Однак на загальну і цілком зрозумілу вимогу "зробити щось і то негайно" європейськім державам нічого відповісти. Бо що саме - "щось"? Лібералізувати законодавство щодо міграції? Європа і без того затоплена мігрантами. За останніми підрахунками, наприклад, у Британії до 2051 року прогнозують падіння кількості етнічних британців до 24%. Бюджети прогинаються під соціальним навантаженням. Але головне те, що мігранти, які втікають з нелюдських умов життя - від війн, руїни, терору - ідуть до Європи зовсім не для того, аби інтегруватися у нове суспільство, змінити себе і власне життя. Натомість вони змінюють країну прибуття "під себе". Привозять свої проблеми з собою - і роблять їх проблемами нової батьківщини.

Зі схожою проблемою наразі стикаємося і ми. Маючи на сході війну, супроводжувану гуманітарною катастрофою, ми так само не маємо красивого виходу з ситуації, яка склалася. На відміну від західних країн, ми не можемо не приймати біженців - вони ж бо наші співгромадяни. І так само ми не можемо покинути напризволяще людей, які лишилися на окупованій території - вони ж бо теж наші співгромадяни. Втім, виїжджаючи з зони АТО, біженці не залишають на Донбасі соціальні хвороби, які призвели до війни в них вдома - вони везуть їх з собою. Ми можемо сподіватися на наше спільне культурно-історичне підґрунтя, яке пом'якшить стрес переселення, допоможе інтегруватися, а там, може, й "розрив шаблону" станеться - і людина зможе інакше оцінити ситуацію. Кінець кінцем, у Донбасу та решти території України значно більше спільного, ніж в Сомалі та Німеччини. Мігранти, що їдуть з Близького Сходу і Африки в Європу перетинають цивілізаційний кордон. Україну такий кордон не розділяє.

Чи, може, все-таки розділяє?

Мігранти, які втікають з нелюдських умов життя - від війн, руїни, терору - ідуть до Європи зовсім не для того, аби інтегруватися у нове суспільство, змінити себе і власне життя. Натомість вони змінюють країну прибуття "під себе". Привозять свої проблеми з собою - і роблять їх проблемами нової батьківщини

Так, спільне культурно-історичне підґрунтя, з одного боку дає надію на можливе порозуміння, а з іншого боку робить нас вразливими. Піддатними тим самим соціальним хворобам. А також сумнівам суто гуманістичного штибу. Особливо якщо ми погоджуємося з тим, що те, що відбувається - війна. Наш гуманізм вступає у полеміку зі здоровим глуздом не гірше ніж у пересічного італійця. Який з одного боку не хоче, аби люди гинули наглою смертю, втікаючи з нелюських умов життя до благословенної Італії, а з іншого - він не хоче ані зниження соціальних стандартів, ані ісламських анклавів у рідному місті, які колись були гетто, а тепер перетворюють на гетто решту міста. Ми так само маємо з одного боку людей, які потерпають і яких треба рятувати (від голоду, нестачі ліків, загрози бандитизму тощо), з іншого боку - маємо підтримувати військових і, відповідно, війну. Не можна без загрози для власної психіки бути по обидва боки військового конфлікту. Так само, як неможливо "винести за дужки" "простих людей", які "ні в чому не винні" (навіть якщо вони насправді ні в чому не винні). Але ми намагаємося - бо як інакше лишитися людьми у нелюдській ситуації? Єдине питання: наскільки при тому ми обманюємо самі себе.

Фото: aljoumhouria.com

Найгірше те, що відповіді на це питання - не лише красивої, навіть просто ефективної - у сучасному світі немає. Ми можемо спробувати відвоювати Схід, навести там лад - такий, який вважатимуть за потрібний переможці - підтримуючи певний час військовий стан. Але як показує світова практика, варто лишень відвести війська до місць постійної дислокації, і невдовзі все стає навіть гірше, ніж було. Згадайте Ірак, де адміністрація Буша навела лад, віддала під суд кількох злочинців, звинувачених у злочинах проти людяності, а потім вивела війська - і тепер цілий світ має можливість порівнювати режим Хусейна з режимом ІД.

Колоніальна політика минулого тисячоліття цілком очевидно втратила актуальність. Військовий примус нічого не вирішує у довготривалій перспективі. Скажімо, якби з Боко Харам була рішуче не згодна більшість мешканців Західної Африки, ми не мали би навіть шансу дізнатися про цей рух - його задушили би ще до того, які він потрапив до світових медій. А на довготривалі культурно-цивілізаційні проекти у Заходу - немає чи то сил, чи то візії, чи то просто віри у те, що це ефективний шлях до соціальних змін. Адже у школу чи в університет, куди ви набиратимете найкращих місцевих хлопців рано чи пізно хтось пронесе вибухівку. І це, абсолютно точно, буде хтось з цих "найкращих хлопців".

Ситуація видається безвихідною. Поки уряди і лідери будуть вагатися між поганою відповіддю на виклик і ще гіршою, біженці та діти в лікарнях на окупованих територіях - люди, від яких зовсім-зовсім нічого не залежить, а отже вони таки ні в чому не винні - будуть гинути. Ефективного способу припинити це неподобство - попри всі заклики самого Папи Римського - ніхто не знає. І справа тут навіть не у відсутності політичної волі чи нестачі гуманізму - справа у тому, що в тих суспільно-політичних координатах, у яких існує сучасний світ, відповіді, схоже, просто немає.