Общество

Соцмережі як дзеркало тролів

Періодичні істерики, що струшують соцмережі - ознака часу. Дня не проходить без того, щоби хтось з френдів не поділився власним обуренням

Фото: wordpress.com

На відміну від позитивних емоцій - котиків, діточок та іншого мімімі - обурення поширюється інформаційним середовищем з шаленою швидкістю, а по дорозі розганяється до справжньої істерики. Кожен захід у соцмережі перетворюється на перехід мінним полем - ніколи не знаєш, чи наступний пост не вприсне тобі порцію отрути в голову.

Цікаво, що хейт-спічі, що стали дуже популярним жанром дописів у соцмережах, ми не сприймаємо як цілковитий троллінг. Ми дотепер вважаємо троллінг, який в РФ зробили дієвою зброєю гібридної війни, чимось раціональним. Ми готові повірити, що інфоніггерам з Ольгіно платять за те, що вони сіють дезу, обманюють довірливих росіян та європейців, створюють "позитивний" інформаційний фон для одних подій і негативний для інших. Але, схоже, як мінімум побічне - а може й головне завдання троля - не дезінформувати, не сіяти пропаганду, а викликати, як це назвав один російський публіцист, "розлив жовчі". Їхнє завдання номер один - руйнувати нас за допомогою наших власних емоцій.

Вводити супротивника в істеричний стан - тобто проводити час від часу психологічні атаки - не винахід сучасної війни. Але тільки тепер, внаслідок тотальної інтернетизації істерика стала дійсно зброєю масового враження. Яка до того ж діє за принципом бактеріологічної зброї - один заражений реципієнт обов'язково передасть свою істерику далі, по власній мережі френдів. Феномен поширення воплів з надзвуковою швидкістю можна спостерігати у соцмережах кожного дня.

Такі месіджі легко впізнати. Вони завжди ірраціональні і завжди мають негативний емоційний заряд. На відміну від вже звичних і надто генералізованих (чи навпаки надто вузькопрофесійних) "насзливають" і "всепропало", на які доволі швидко у більшості виробився імунітет, вони більш-менш конкретні. Це, приміром, історії про біженців, які "понаїхали", а їхні родичі тим часом за ДНР воюють. Або про те, як, приміром, у Києві "всім начхати на війну, поки хлопці за них гинуть".

Вводити супротивника в істеричний стан - тобто проводити час від часу психологічні атаки - не винахід сучасної війни. Але тільки тепер, внаслідок тотальної інтернетизації істерика стала дійсно зброєю масового враження. Феномен поширення воплів з надзвуковою швидкістю можна спостерігати у соцмережах кожного дня

І немає сенсу ставити раціональні запитання на кшталт, а як саме столиця "має жити війною"? Новобранці мають проходити вишкіл просто на Хрещатику? Чи плакати з Родіной-Матір'ю мають тикати в перехожих "натруженним указатєльним" з кожного стовпа?

Але жодна раціональність тут не працює. Оскільки в подібних "хейт-спічів" насправді завдання - вибити з-під наших ніг будь-яку раціональність. Посіяти хаос у мізках. "Викликати на емоції" - сильні і дуже, дуже негативні. Емоції, які виснажують і руйнують.

Ми все ще не до кінця розуміємо природи і стратегії гібридної війни. Ми дійсно живемо так, "ніби нічого не відбувається" - працюємо, дивимося серіали, сидимо у кав'ярнях. І при цьому ми майже не помічаємо, що говоримо трохи голосніше, ніж завжди. І на Книжковий Арсенал цього року було паломництво. Дивно, чому дотепер ніхто не написав на Фейсбуці про те, що "вони ще й книжки читають - ніби не війна!" Ми дотепер не зрозуміли як слід, що головне завдання тилу під час цієї (а може, і будь-якої) війни - втримувати рівне дихання і ритмічне серцебиття.

А це нам дається все важче. Бо насправді ми не живемо "як завжди" вже півтори роки. Вже доволі довгий час - від ночі 30 листопада 2013 року, принаймні - ми внутрішньо мобілізовані і напружені - хоч і не завжди самі це усвідомлюємо. Навіть саме наше намагання імітувати звичне життя - ознака того, що життя стало зовсім не звичним, але захисні механізми спрацьовують і допомагають зберігати непевну внутрішню стабільність. Яка в свою чергу дозволяє нам робити те, що маємо робити. Ми поки що не відчуваємо ані смертельної втоми, ані справжньої глибини травм - але це зовсім не означає, що ані травм, ані втоми немає. Бо чому б тоді будь-який поштовх змушує нас вибухати і витрачати при тому сили, які можна було би витратити зі значно більшою суспільною користю?

Виснажити нас психологічно, довести до нервового зриву - одне з завдань гібридної війни. Не треба зброї - ми самі знищимо себе, коли втратимо здатність рівно дихати. Кожен "хейт-спіч" стосовно біженців, "обивателів", "даунбасської вати", галицьких ухилянтів від мобілізації, відвідувачів кафе і концертів, а також велосипедистів, нумізматів, пенсіонерів і матінок з маленькими дітьми - черговий прицільний постріл у війні, яку ведуть проти нас чи то тролі-провокатори за допомоги "корисних ідіотів", чи то демони з власної - чи френдової - голови. Час подбати про інформаційну гігієну. Інакше ми просто вигоримо раніше, ніж переможемо у цій війні.