Общество

Кобзар між повстанням, війною та відбудовою

Цей рік для Шевченка – не круглий. Але соціальна реальність – війна, хаос, невизначеність – наділяє образ Шевченка і його вірші енергію, якої не змогла б дати й сотня „ювілейних святкувань”

Фото: Facebook

Попри багаторічні старання шкільних вчителів та офіціозних прихвоснів, які що було сил тиражували, девальвували і примітивізували його образ, Шевченко таки виявився магічною фігурою в українській історії. Те, що минулий рік - рік Майдану - був офіційно "роком Шевченка", звісно, запам'ятали і надали цьому відповідного символізму. Але, чи вже пам'ятає хтось, яким мало стати це свято і як готували його ще за правління Януковича?

За програмою святкування, це мала бути російсько-українська подія. Готували програму заходів у Москві - куди постійно виїжджали чиновники Мінкульту для "узгодження програми", а швидше, для отриманням керівних вказівок. 
Цікаво, навіщо Москві так важливо було контролювати святкування ювілею найбільшого українського поета? Невже щось відчували? Чи просто, на всяк випадок, вирішили нагадати, що немає в нас нічого "свого", що не було би у той самий час "спільним"?

Втім, опір матеріалу виявився надто великим. Рік Шевченка в Україні вдався - хоч і зовсім не за тими програмами, які старанно готували у Білокам'яній. Образ Шевченка неймовірно розцвів на Майдані. Він оживав в нас на очах - нав'язлі в зубах шкільні вірші набували смаку, "ікона-Шевченко", про яку сперечалися високочолі інтелектуали, у вуличному мистецтві витісняла образи Че Гевари, дєдушкі Лєніна, Степана Бандери і Капітана Америки. Час від часу, захлинаючись жахом навпіл з адреналіном ми говорили один одному: "А старому сподобалося би..."

За цей рік - "рік Шевченка в Україні" - ми відкрили його для себе, усвідомивши як "наше всьо". Із садками вишневими, німцями-вчителями, московським лихом, біженками-Катеринами, злою сатирою та хлопчиками кривавими в очах. Він цілком природно входить у масову свідомість з шиною на плечі чи у повній екіпіровці "кіборга". Значно природніше, ніж вишитий хрестиком а чи навіть бісером, повішаний на стіні класної кімнати, в якій, на жаль, майже нічого не змінилося з тих часів, коли його вивчали тут у російському перекладі. Достатньо невдалому, аби сумніву у його "другосортності" не виникало.

Як би не притирали Україну до Росії, Шевченко лишався камінчиком між двох поверхонь. Зі своєю мовною стихією, поезією, своїм похмурим світосприйняттям, поряд з яким Достоєвський виглядає майже нестрашним і цілком штучним, екстравагантним для тогочасного російського мейнстріму художнім даром. Для російської культури - від імператорських до путінських часів - він завжди був майже ідеальним "Іншим", чи навіть "Чужим". Якого намагалися "приручити" у різні способи - але остаточно цього зробити так і не вдалося.

Натомість для України Шевченко був, є і ще, вочевидь, надовго залишиться поетом змін, зламів і хаосу. Хаосу, з якого, якщо поталанить, народжується щось нове. У проміжках між цими точками біфуркацій образ Шевченка ніби муміфікується, завмираючи безмовно на стінах шкільних кімнат та по кутках стогривневих купюр. Засинає в летаргії під мантри офіційного і нещирого захвату - щоб прокинутись, колив повітрі знову запахне димом, порохом та кров'ю. Цілком можливо, що проти такого способу існування в пам'яті людській він би й сам не заперечував.