Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Количество или качество. Смог ли Майдан совершить революцию в культуре

Вторник, 21 Ноября 2017, 13:30
Революцию достоинства пытались воспеть многие деятели искусства, но получилось не у всех

"Мистецький барбакан" на Майдане

События 2013–2014 гг. в центре украинской столицы и последовавшая за этим военная агрессия России в Крыму и на востоке Украины стали своеобразным большим взрывом для украинской культуры. Большинство наших деятелей искусства (к сожалению, не все) перестали смотреть в сторону России, на первый план вышли сугубо украинские реалии, наша история и традиции. Украинцем стало быть модно. На арт-рынке появилось множество новых имен, оживились культурные связи с европейскими и другими странами. Но смогли ли наши художники, кинематографисты, литераторы в полной мере осмыслить события, которые четыре года назад всколыхнули страну? "ДС" спросила у экспертов в разных областях, родил ли Майдан новых гениев. 

Ганна Улюра, літературний критик

Є аксіома: соціальні потрясіння сприяють оновленню літератури. У випадку Майдану аксіома ця стає теоремою і доказів відчутно бракує. Тему цю наша проза і поезія не оминула, а от як говорити про неї — нікому не ясно. Те, що Майдан — переламний етап в історії країни, сумнівів у літераторів не викликає. Ця тема входить надійно в словесність останніх років, переважно сполучаючись із темою АТО. Але виключно як тема. Майдан роблять тлом для вульгарних любовних історій, для пошуків себе, для автобіографій і ура-патріотичних біографій тощо. Навіть перетворюють на комп'ютерну іграшку (рідкісний треш складається).

Але проблему становить художня мова, якої потребує опис і рефлексія історичної події. І з цим наразі біда. До естетичного осмислення подій 2013–14 рр. виявилася готова хіба поезія (вона у нас стабільно в авангарді). Назву, наприклад, антологію-білінгву "Листи з України" (2016). До неї увійшли твори десятка українських поетів, написані якраз в тому доленосному грудні. Та й найкращі тексти про Майдан наразі — це колонки, створені теж тоді, під час безпосередніх подій (їх видають як окремими тематичними збірниками, так і в складі авторських книжок). Часова дистанція, котрої потребує проза, і поезії, і есеїстиці, схоже, шкодить, тому Майдан у нас найкраще опрацювала саме документалістика і лірика. Між тим переконливий репортаж про Майдан і досі перекладний: це "Вбити дракона" Катаржини Квятковської-Москалевич. Зрештою, "головної" книжки про Помаранчеву революції свого часу так і не з'явилося. І це теж причина, чому й досі не прозвучала гідно тема Революції гідності.

Дмитрий Десятерик, журналист, кинокритик, газета "День"

Вне всяких сомнений, Майдан придал колоссальный толчок развитию украинского кино. В первую очередь это, конечно, касается документалистики. Революция и война предоставили кинематографистам практически неисчерпаемый запас сюжетов и героев, а такие фильмы, как "Майдан" Сергея Лозницы, "Все пылает" Александра Течинского, Алексея Солодунова и Дмитрия Стойкова и "Сильнее, чем оружие" группы "Вавилон 13" уже фактически стали нашей неигровой классикой. Однако и вне политических и фронтовых коллизий появляется документалистика мирового уровня - "Главная роль" Сергея Буковского, "Украинские шерифы" Романа Бондарчука, "Дельта" того же Течинского. Причем все это только малая часть имен и названий. В игровом кино ситуация более противоречивая. Исторические события последних лет не привели пока что к качественному скачку, то есть появлению достаточно убедительных экранных историй. С другой стороны, именно в 2014 г. вышло "Племя" Мирослава Слабошпицкого, без преувеличения выдающийся фильм, равных которому по успеху за рубежом не было со времен "Теней забытых предков" Параджанова. Игровые режиссеры пока что еще только учатся писать интересные сценарии и работать с актерами (что сложно, поскольку именно киноактерской школы у нас, по сути, нет). 

Самое, впрочем, главное, что наконец-то было налажено прозрачное государственное финансирование новых проектов на конкурсной основе, благодаря чему наша киноиндустрия обрела право называться таковой: каждый месяц происходят по две-три премьеры украинских фильмов — результат, в который трудно поверить тем, кто помнит "бескартинье" 1990-х. Появление таких достойных игровых работ, как "Припутни" Аркадия Непиталюка, "Стремглав" Марины Степанской, "Межа" (Петер Бебьяк, Украина–Словакия), во многом результат внятной экономической политики относительно кино.
Проблем более чем достаточно — налаживание продвижения украинских фильмов за рубежом, стимулирование кинотеатров, которые все еще неохотно берут отечественные фильмы в прокат, увеличение финансирования, но в целом можно сказать, что наше кино наконец-то стало выздоравливать после долгих лет комы.

Олександр Заклецький, арт-менеджер, куратор проектів "Карась галереї" 

Митці, як опініонмейкери, багато в чому передбачили та інспірували Революцію гідності. Варто пригадати і сумнозвісний мурал Кузнецова "Страшний суд" в Арсеналі, який у підсумку замалювали, і проект Івана Семесюка, Олекси Манна, Андрія Єрмоленка та інших під кураторством Антіна Мухарського "Жлобологія" та інші проекти. Однак на Майдані були не тільки молоді митці, а й такі метри, як Олександр Ройтбурд, Матвій Вайсберг, Борис Михайлов. На Майдані утворювалися стихійні арт-простори та художні угруповання, як от: "Мистецький Барбакан" та "Мистецька сотня". Революція стала креативним повстанням проти Пшонка-стайлу та естетики межигірського блатняка. З'явилися навіть "майданні художники", але вони так само швидко зникли, як і набрали популярності, бо жодних нових сенсів створити не змогли. Революція була, мабуть, наймасовішим колективним мистецьким проектом. 

А от тема війни наразі не так ґрунтовно осмислена. Війна триває, і вона не настільки естетично приваблива, як революція, в якій була досить велика частина карнавальності. Війна — це тортури, відірвані руки і ноги, обгорілі трупи. Я б відзначив роботи донецького художника Сергія Захарова, який почав свою художню партизанську війну в окупованому Донецьку, за що був кинутий "на підвал". Після звільнення у видавництві "Люта Справа" вийшов його графічний роман "Діра" — це дійсно нове слово в українському мистецтві. З останніх проектів відзначу масштабну інсталяцію на Софіївській площі Даши Кольцової "Лабіринт", присвячену зниклим безвісти.

Між тим одним з головних досягнень я б міг назвати той факт, що художники перестали весь час дивитися на Москву, це накладало серйозний відбиток постколоніалізму на весь мистецький арт-процес в Україні. Ми нарешті виходимо з "тіні Москви" не тільки в галузі книговидавництва, кіно, музики, але й високого мистецтва. Ембарго на ввезення поліграфічної продукції з Росії дало нарешті розгорнутися нашим книговидавцям. В результаті ми зараз маємо багато дуже цікавої художньо-мистецької літератури українського виробництва. Це і література про те, як прочитувати сучасний культурний код і, звичайно ж, розкішні артбуки.

У той же час український арт-ринок відчутно просів — твори мистецтва сьогодні продаються за дуже невисокими цінами. Однак наших митців усе більше визнають у США та Європі, тому таке затишшя тимчасове. До того ж багатії нарешті почали відмовлятись від Пшонка-стайлу — попит на сучасне мистецтво зростає. Українці почали розуміти, що пропуск до міжнародного закритого клубу багатих інтелектуалів — це розуміння сучасного мистецтва та власна колекція творів актуальних митців, а не склад-магазин серійних ікон ХІХ–ХХ століття на дому і в офісі.

Больше новостей об общественных событиях и социальных проблемах Украины читайте в рубрике Общество