Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Лабіринти пам'яті. Чому історики винні у проблемах Бандери в Україні та світі

Пятница, 25 Августа 2017, 15:27
Суперечки стосовно формування правдивої візії націаональної історії не полишають українців ні всередині країни, ні назовні

Фото: УНИАН

Липнева заява міністра закордонних справ Польщі Вітольда Ващиковського, адресована українцям: "з Бандерою до Європи не увійдете", викликала шквальну реакцію в Україні. Домінувало обурення щодо намагань Польщі диктувати Україні її історію. Цілком справедливо вказувалося, що не Польщі, у якій піднімає голову войовничий націоналізм, з її пантеоном постатей, споріднених з Бандерою як ідеологічно так і вчинками, повчати сусідів.

Особливо на фоні колоніальних та імперіалістичних конотацій польських наративів про "східні креси". Все ж таки, українська дискусія зосередилася на контексті, у якому прозвучала ця заява, а не на її предметі. Незалежно від ситуації в Польщі і з її східною політикою, Україні потрібно визначитися зі своїм ставленням до Степана Бандери і тою частиною своєї історії, яку він уособлює. Тим більше, що Степан Бандера постійно опиняється на лінії вогню у внутрішніх українських суперечках про історію. Варто спробувати абстрагуватися від "історичної пам'яті" як чинника міждержавних стосунків і глянути на неї з точки зору українського суспільства.

Для початку варто погодитися, що "історична пам'ять" не є власне кажучи пам'яттю.

Суспільство - не організм і не особа, воно не має власної свідомості, у котрій би міг відкластися пережитий досвід.

Пам'ять - річ сугубо індивідуальна. Так звана "історична" чи "колективна пам'ять" є знанням про минуле - створеним, збереженим, обробленим. Як і будь-яка інша ділянка знання, знання про минуле міняється з часом, ділиться на академічне, популярне і прикладне, викладається в школах і допомагає людям уявити світ і своє місце в ньому. Це знання про минуле зазвичай називають історією. Підміна історії "пам'яттю" придає суспільним уявленням про минуле однозначності, монолітності та сакральності, передбачає існування єдиного і тотожного досвіду історичних подій у цілої спільноти.
Ті, хто бачать колективну пам'ять як природну, органічну річ, вірять у те, що їхнє уявлення про минуле - правдиве, цю правду потрібно захищати від кривих дзеркал історій сусідів. Для багатьох прихильників вшанування Бандери - він в першу чергу герой, якого незаслужено очорнюють вороги України.

Колись антропологиня Мері Дуґлас у своїй відомій праці "Як думають інституції" показала, що навіть у найпростіших спільнотах, які не мають писемності, історична пам'ять про предків твориться аж ніяк не спонтанно, прогалини тій пам'яті такі ж важливі як і те, що пам'ятається, а забуття не випадкове.

Історична пам'ять підтримує і зміцнює існуючі суспільні інститути.

Серед теперішніх захисників Степана Бандери не бракує і прагматичних функціоналістів, які дивляться на історичну пам'ять в подібному ключі. Для них Бандера - саме та цеглинка, якої бракує новій українській колективній пам'яті та ідентичності. Бандера як символ мав би рішуче відмежувати українську спільноту від Росії, слугувати зразком безкомпромісності і посвяти боротьбі.

Як органічне так і "функціоналістське" виправдання прославлювання Бандери в сучасній Україні - проблематичні, про що зрештою неодноразово зазначалося в українських дискусіях про Бандеру. Реальний Бандера був далекий від ідеалу як військової звитяги, так і політичної проникливості, чи мудрого керівництва. Його безкомпромісність дуже часто була нетерпимістю. Чи справді потрібний Україні в якості чи то героя чи символу лідер ультранаціоналістичної авторитарної організації, заплямованої масовими вбивствами цивільного населення?

Тим більше, що зараз Україна протистоїть державі, чий історичний пантеон заповнений подібними авторитарними лідерами, в той час як на умовному "Заході", до якого Україна прагне і з чиєю підтримкою протистоїть агресії цього роду історична пам'ять є анахронізмом.

Там, на умовному Заході, монументи і меморіали вже довший час присвячують не військовим і політичним вождям, а тим, хто служить за приклад людяності, альтруїзму та справедливості.

Після двох світових воєн, дорога до яких була вистелена героїчними міфами про національну винятковість,на Заході досить успішно формувалася історична пам'ять, у якій передбачене місце для критики колективного "я". Ця пам'ять почала звертати увагу на темні плями у своєму минулому, стала плюралістичною, знайшовши місце для груп, які залишалися за рамками старої національної історії, відкрила взаємні зв'язки і процеси, які неможливо зрозуміти, якщо горизонт визначають національні кордони. Тільки з такою історичною пам'яттю Україна має шанс у взаємопов'язаному сучасному світі. Його альтернативою є світ замкнених національних держав - ідеал теперішнього російського політичного режиму .

В Україні зараз проблема не тільки з тим, яку історичну пам'ять намагаються в ній сформувати, а й з тим, як це робиться.

Спроби консолідувати націю, накидаючи зверху певне бачення історії, проблематичні. Соціальні інститути проектують історичну пам'ять найбільш успішно тоді, коли їхня робота в цьому напрямку залишається непоміченою. Тільки ті інституції, що не справляються зі своїми функціями, намагаються за допомогою наративів та репрезентацій компенсувати власну некомпетентність чи недолугість.

"Нові часи" чи "модерність" - це не тільки нації, які усвідомлюють себе і придумують собі національну історію, не тільки національні держави з потужнім мобілізаційним ресурсом, ексклюзивні ідентичності і великі проекти перетворень як світу так і особистості. Відкрита дискусія, критика політичних інституцій і лідерів, можливість самоорганізації знизу для відстоювання різноманітних власних інтересів - це теж невід'ємні елементи новочасності. Тільки історичний наратив, що постійно випробовується і коригується в такій відкритій дискусії, має шанси у якості "колективної пам'яті" в демократичному суспільстві.

Часом можна почути, що професійна академічна історія і історія "для громадського вжитку" у вигляді шкільних підручників і загальних історичних уявлень - речі непоєднувані. Насправді ж, зв'язок між академічними і популярними версіями історії очевидний.

Академічна історія, хоч і не обіцяє абсолютної правди про минуле, володіє певним дослідницьким інструментарієм та процедурами верифікації, які дозволяються нам наблизитися до минулого настільки наскільки це можливо.

Колективна пам'ять з її тенденцією до сакралізації та моралізації не може ні з нею злитися, ні її замінити. В ідеалі, вона не може від неї і просто відмахнутися. Академічна історія робить уявлення спільноти про минуле не тільки більш чутливим до проблематичних його аспектів, а й багатовимірнішим, перебуваючи у постійному діалозі з громадською думкою.
Саме академічна історія мала б стати альтернативою панегірикам послідовників і дати критичну оцінку Степану Бандері та його ролі в українській історії. А українська "колективна пам'ять" мала б її врахувати. Уміння приймати речі такими як вони є, а не такими як нам хочеться їх бачити, критична самооцінка замість самозакоханості є ознаками зрілості не тільки особи, а й спільноти.

Звісно, виникають питання і до фахових, академічних істориків. Образно кажучи, монографій присвячених Бандері, ОУН їх союзникам, оппонентам і навіть ворогам, а також методам політичної боротьби в ті буремні роки, повинна бути не одна і не дві. Наразі, сказати, що в українського читача є великий вибір академічної літератури з цієї проблематики, не можна. Радше навпаки. 

Тим не менше, куди б не пішла Україна в майбутньому, Степан Бандера залишиться в її багажі як невід'ємний елемент її двадцятого століття. Не варто демонізувати Бандеру, але й особливих  підстав ним захоплюватися, немає. Хочеться вірити, що Бандера таки не стане черговими "національними святощами", не його будуть подавати школярам як приклад для наслідування і не на його ідеалах будуть вони виховуватися.

Андрій Заярнюк - історик, викладає в Університеті Вінніпеґу. Автор книжки "Ідіоми емансипації. "Визвольні" проєкти і галицьке село в середині XIX століття" (Київ, "Критика", 2007).

Попередні публікації Андрія Заярнюка присвячені скасуванню кріпацтва, формуванню національної історії в Греції на прикладі історії Салонік, як канадські українці сприймали демократичні інститути, і чи можна перебудувати світову економіку без  глобальної війни.

Больше новостей об общественных событиях и социальных проблемах Украины читайте в рубрике Общество