Мумія Сталіна. Як вождя всіх народів на Геловін з Мавзолею винесли
Чи знали в далекому 1961-му очільники компартії про "вороже", "капіталістичне", "бісівське" свято Геловін - достеменно невідомо, проте очевидно одне: перезахоронення тіла Сталіна, що відбувалося саме в ніч з 31 жовтня на 1 листопада, ідеально вписалося в його концепцію. У найтрешовішому, голівудському прояві. Подейкують, що Микита Хрущов, що на той час побував у Нью-Йорку та ознайомився з тамтешніми традиціями, спеціально підгадав перезахоронення до цієї дати - така собі прихована іронія, "меседж" до майбутніх поколінь. Хтозна, може бути.
Народжені в 80-90-х належать до щасливого покоління, що дізнається подробиці похорону й перепоховання тирана з Вікіпедії, або ж зі свідчень старших родичів. Шкільна та університетська програми, при всіх недоліках закону про освіту, про це не згадують.
Генералісімус помер 5 березня 1953 року. Вже 9 березня забальзамоване тіло Сталіна було поміщено у мавзолей поруч із "попередником", а саму будівлю перейменовано у "Мавзолей Леніна і Сталіна". Дві події - похорон і перепоховання - з різницею у вісім років відбувалися за прямо протилежних обставин і мали протилежне емоційне забарвлення. Якщо у першому випадку плач був всенародним, офіційним й надривним, дійство відбувалося з максимально можливим пафосом, і весь СРСР був поглинутий хвилею трауру, то в другому усе проходило тихо, швидко, під грифом "таємно" і вночі.
Смерть і похорон Сталіна, як і його життя, не обійшлися без жертв. "Холодно було. І над Самотьокою стояла якась-то хмара. Дощ не дощ, щось таке дивне. Сіма спитав: "Що це таке?" А якийсь-то дядько поруч стоїть і каже: "А ви не розумієте? Це вони так труться одне об одного, це вони пітніють, це випаровування". І дійсно, придивившись, ми побачили, що людське місиво у западині Самотічної робить крок вперед - крок назад, наче в ритмі якогось танку. Вони топчуться на місці, щільно притиснувшись одне до одного. І піднімається від них марево до неба. І тут Сіма сказав: "Е, ні, туди не підемо, це без нас". І ми великими зусиллями якось-то вибралися і години за дві-три дісталися до дому. Результати всі знають: 400 з гаком осіб було розтоптано того дня. Понад тих мільйонів, котрих Сталін знищив при житті, він ще й по смерті стільки народу утягнув за собою. У Сталіні, звісно, було щось сатанинське..." - так свої спогади у день погребіння ідола описала російська філологиня та перекладачка Ліліана Лунгіна у книзі "Підстрочник", написаній за однойменним фільмом Олега Дормана.
Між тим, у в'язнів ГУЛАГу новина навіть не про смерть, а лишень про хворобу Іосифа Вісаріоновича викликала емоції, далекі від траурних. Письменник, літературний критик та правозахисник Лев Разгон у книзі "Полон у своїй вітчизні" пише: "Я вже не пригадую, чи після цього бюлетеня, чи після другого, словом, після того, у якому було сказано: "дихання Чейн-Стокса" - ми кинулися у санчастину. Вимагали від нашого головного лікаря Бориса Петровича, аби він зібрав консиліум і - на основі переданих у бюлетені відомостей - повідомив нам, на що ми можемо сподіватися... <...> Ми сиділи у коридорі лікареньки і мовчали. Мене били дрижаки, і я не міг вгамувати цей ідіотський, не залежний від мене стукіт зубів. Потім двері, з котрих ми не зводили очей, розчинилися, звідти вийшов Борис Петрович. Він весь сяяв, і нам все стало зрозуміло ще до того, як він сказав: "Хлопці! Ніякої надії!!" І на шию мені кинувся Потапов - стриманий і мовчазний Потапов, кадровий офіцер, розвідник, колишній капітан, що ще не забув свої численні ордени..."
Тим часом, із посмертних промов над тілом "вождя" було знято окремий фільм - "Велике прощання". Тодішні майстри слова, зокрема Олександр Твардовский, Ольга Берггольц, масово писали оди на честь Сталіна, а шанувальники теорії змов шукали винних у факті його смерті та висували "кандидатів" на роль "убивць" - мовляв, ті вчасно не забили на сполох та не викликали "швидку" (власне, звинувачувалися Берія, Маленков і Хрущов). Звучали версії отруєння. Словом, усе відбувалося в кращих традиціях жанру тоталітарної доби.
Зовсім інакшим було перепоховання "вождя". Передував йому легендарний 20-й з'їзд, що поклав початок так званому процесові десталінізації. Хрущов був першим, хто вголос наважився критикувати культову особу, озвучивши те, про що в суспільстві мовчалося давно і виразно. І вже 22-й з'їзд констатував: "Серйозні порушення Сталіним ленінських заповітів, зловживання владою, масові репресії проти чесних радянських людей та інші дії в період культу особистості роблять неможливим залишання труни з його тілом у Мавзолеї В. І. Леніна". Формально ж ініціаторами процесу начебто стали трудяги ленінградського Кіровського машинобудівного заводу, від імені яких виступив делегат Іван Спірідонов під час з'їзду. Пропозицію було прийнято єдинодушно. Тієї ж ночі тіло Сталіна змінило "прописку", промінявши Мавзолей на могилу біля Кремлівської стіни. В операції брало участь близько 30 осіб. Відповідав за неї тодішній очільник 9-го Управління КДБ Микола Захаров. Він, та ще генерал-лейтенант, комендант Кремля Андрій Веденін, знали про операцію заздалегідь.
Звісно, було би наївністю вірити, що доповідь від імені простих працівників заводу вплинула на рішення керівництва Кремля, та ще й настільки оперативно - адже з'їзд партії відбувся 30 жовтня, а прийняте рішення було втілене вже наступного дня. Було створено спеціальну комісію, котру очолив член президіуму КПРС Микола Шверник. До складу комісії увійшли перший секретар ЦК компартії Грузії Василь Мжаванадзе, голова Ради міністрів Грузії Гіві Джавахишвілі, голова КДБ Олександр Шелепін, перший секретар Московського держкому партії Петро Демічев, а також голова виконкому Московської ради Микола Дигай.
Партійці побоювалися бурхливої реакції городян - адже хай там як, а кількість прихильників у тирана на той час ще вираховувалась мільйонами. Та й не лише на той час... Під час засідання комісії за двома гостьовими трибунами у повній готовності вартували по роті автоматників - не виключалися можливі провокації. Про це розповів один із бійців кремлівського полку, що власне рили могилу, Микола Берлєв.
Перепоховання вдало підігнали під репетицію параду 7 листопада - очіплення Червоної площі нікого не дивувало. Контролював хід роботи заступник Захарова, генерал Володимир Чекалов. Командирові Окремого полку спецпризначення комендатури Московського Кремля. Федору Коневу доручили змайстрували дерев'яну труну у столярній майстерні, що було зроблено того ж дня.
Той таки Конев по тому писав у своїх спогадах: "Аби з'ясувати настрій людей, я перевдягнувся у цивільний одяг і вийшов на Червону площу. Люди у групах вели збуджені розмови. Зміст їх можна було звести до наступного: "Чому це питання вирішили, не порадившись із народом?"
Угорщина, 1956 рік
Генералові Веденіну було доручено підібрати надійних, перевірених людей. За маскування відповідав начальник господарського відділу комендатури Кремля полковник Тарасов. Він мав перекрити фанерою простір обабіч Мавзолею, аби місце роботи не проглядалося. Тим часом художник Олексій Савінов у майстерні підготував широку білу стрічку з написом "ЛЕНІН", якій належало закрити напис "ЛЕНІН СТАЛІН". О 18:00 проходи до площі були перекриті, а військові взялися рити яму під поховання.
Усі члени комісії, окрім Мжаванадзе, о 21:00 зібралися в Мавзолеї. Восьмеро офіцерів понесли саркофаг униз до підвалу, де була розміщена лабораторія. Тут же знаходилися наукові співробітники, які до того спостерігали за станом забальзамованого тіла. Тіло переклали в труну. Анонсували, що воно пролежить нетлінним ще 13 років після захоронення.
Прикметно, що, під час похорон на вбранні покійного було дві нагороди: Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці та Герой Радянського Союзу. Другу відзнаку зняли ще до моменту перепоховання, адже при житті генералісимус її не носив. Першу ж було знято того пам'ятного дня за наказом Шверника. Також із вбрання покійного були зрізані золоті ґудзики та пришиті натомість прості, латунні - ще одна загадка цього процесу. Адже навряд діями партійців керувало бажання наживи. В цьому могло бути щось ритуальне, символічне - пониження в статусі, або ж навпаки - ґудзики мали би стати свого роду талісманами. Знімав цінності комендант Мавзолею полковник Мошков, він передав нагороду та ґудзики до спеціальної Охоронної кімнати, де знаходилися нагороди усіх похованих біля Кремлівської стіни.
Коли труну з "вождем" закрили, Шверник та Дживахішвілі заридали. Зверху могили поклали мармурову плиту з прізвищем-ім'ям та роками життя покійного. Бюст було встановлено лише в 1970 році. Публіка прийняла новину без ажіотажу - наступного дня до Мавзолею вишикувалася черга звичних розмірів - людей не хвилювало, що "експонатів" поменшало вдвічі...
Історія з перепохованням залишає по собі ряд відкритих питань: чому саме така дата? Для чого була потрібна така оперативність? Чому замінили золоті ґудзики? Зрештою, чи дійсно тіло вождя було поховано тієї ночі? Адже окрім кількох десятків причетних осіб, ніхто того не бачив. Проте за великим рахунком, відповіді не настільки вже й важливі. Принаймні, не важливіші за наслідки "культу особи", які нащадкам доводиться "вигрібати" дотепер. За ту традицію терору, що була підживлена "вождем" і якої так прагнуть нині його молоді послідовники. Щоб стерти ті наслідки, недостатньо закопати в землю їх винуватця. Недостатньо посмертно виправдати репресованих, звалити пам'ятники та перейменувати вулиці. Має минути не одне покоління, доки народи колишнього СРСР зможуть поховати Сталіна остаточно.
Москва, Кремлівська стіна, могила Сталіна, березень 2016-го
