Общество

Непублічіна Вернадка. Коли депутати задекларують публічну бібліотеку

Тепер до бібліотеки імені Вернадського можуть ходити хіба безробітні, пенсіонери, мами в декреті і з нянями, фрілансери та прогульники

Фото: WordPress.com

Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського вимушено переходить на п'ятиденний режим обслуговування користувачів. Знаєте чому? Через електронні декларації, точніше через те, що в них задекларовано.

Скромний непомітний рядок про зміну режиму роботи фігурує навіть не на головній сторінці бібліотеки - затесався поміж новинами про презентацію книжки професора Мозера і форум про консолідацію українства. Справді, кого нині цікавить, як пройти в бібліотеку та коли вона працює? А проте зміни у Вернадці, як її називають читачі, - тривожний сигнал.

Досі головна публічна бібліотека країни працювала цілий тиждень з 9 ранку до 20 години вечора і лише в неділю був скорочений день - до шостої. У заголовку повідомлення Вернадка замовчує всю глибину свого падіння: насправді з 1 листопада бібліотека працюватиме не лише п'ять днів на тиждень, а й зачинятиметься о шостій. Тобто тепер у неї такий самий робочий день, як в усіх: з 9 до 18 години, субота й неділя - вихідні. Це означає, що у нас не буде публічної бібліотеки в повному розумінні цього слова.

Що таке публічна бібліотека? Це місце зберігання книжок, якими може скористатися кожен, коли йому треба, тобто це загальнодоступна бібліотека. Найвідоміші у світі, напевно, Нью-Йоркська й Бостонська публічні бібліотеки. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського пишається тим, що це найбільша бібліотека країни, головний науково-інформаційний центр держави. Хоча стандарти її роботи примушували засумніватися у її публічності.

Вернадка завжди не надто люб'язно ставилася до читачів. Наприклад, студентам можна записатися в бібліотеку лише з 4 курсу, коли настає пора писати випускні дипломні роботи. Читальні зали в бібліотеці перевантажені, черги до віконця видачі перетворюються на довжелезні "хвости", замовлені книжки доводиться чекати по півтори-дві години. Кілька років тому у сховищі сталася пожежа, загинули люди, видання з того поверху лише кілька місяців тому знову удоступнилися для читачів. Для Вернадки треба мати відповідний вік і міцні нерви. А тепер ще й вільний час протягом робочого тижня.

Поки прогресивні чиновники від культури борються за те, щоб змінити графік роботи і бібліотеки пізніше відчинялися та пізніше зачинялися, головна бібліотека країни далі обмежує можливості своїх читачів. Тепер до неї можуть ходити хіба безробітні, пенсіонери, мами в декреті і з нянями, фрілансери та прогульники, а посполитим читачам не вдасться забігти до бібліотеки на годину після роботи чи з пар, щоби погортати книжку. У Вікіпедії пора писати: НБУВ - бібліотека для окремих категорій населення столиці України, має вікові, часові та інші обмеження.

Звичайно, керівництво бібліотеки не погратися вирішило. "Тимчасові зміни в режимі роботи НБУВ встановлено з метою економії бюджетних коштів в умовах різкого зменшення обсягів фінансування НБУВ". Якщо академічні інститути переходять на півставки, скорочений робочий день, науковці ідуть у вимушені відпустки за свій кошт, то це рано чи пізно мало докотитися і до центральної наукової бібліотеки. Тільки якщо відсутність мікробіолога чи історика на робочому місці мало хто помітить, то відсутність бібліотекарів боляче вдарить по всіх: від звичайних читачів до тих-таки науковців.

А до чого тут електронні декларації? - резонно запитаєте ви, хоча е-декларацію нині можна приплести до чого завгодно, - Національну бібліотеку утримує держава, держава урізала фінансування і, по суті, закрила бібліотеку. Зрада? Зрада!

Почитаймо уважніше електронні декларації, - може, хтось задекларував свою публічну бібліотеку? Адже є на світі дивовижа - Нью-Йоркська публічна бібліотека, приватна некомерційна організація з публічною місією. Одна з найбільших бібліотек світу існує завдяки приватному і державному фінансуванню. Але ні, у деклараціях фігурує тільки приватна церква.

Депутати й чиновники не читають книжок - це страшна правда, якій треба подивитися у вічі. Їхні появи й закупівлі на книжкових виставках-ярмарках - це тільки імідж і піар або ж, простіше кажучи, окозамилювання. Насправді їм глибоко начхати на книговидання і книгопоширення. І всі потуги повернути статус "самой читающей страны в мире", всі ініціативи розвивати сільські бібліотеки чи підтримувати українську книжку приречені: ентузіазму і волонтерства буде замало, держава скорочує статті витрат на культуру, а бізнес не готовий давати гроші на таку ефемерну справу, він ледве навчився фінансувати мистецтво. Онук двох поетів радше купить ще десяток картин і пару статуй, аніж підтримає фінансово публічну бібліотеку.

Платоспроможність українців неухильно падає, книготоргової мережі не існує, книжки дорожчають і в провінції вони вже людям не по кишені, бібліотеки не мають грошей на поповнення фондів і стрімко втрачають читачів. Кого цікавитимуть зубожілі районні бібліотеки десь у Тиврові чи Кролевці, коли - будемо відверті - зачиняється головна бібліотека країни? Це присуд усій культурній політиці В'ячеслава Кириленка, це сигнал про небезпеку міністрам культури й освіти, адже ризикує вирости покоління остолопів, не привчених до книжки і знання.

Публічна бібліотека, яка забезпечує доступ до книжки й інформації, - показник здорового суспільства. Звичайно, у нашому суспільстві чимало болячок, але скорочення фінансування Вернадки свідчить, що хвороба переходить в агонію. Ще трохи і питання "Як пройти в бібліотеку?" звучатиме як загадкова нісенітниця: а що це взагалі таке? І не треба розводитися про інтернет та перемогу електронних книжок. Бібліотека - це набагато більше, ніж просто книгосховище, і світовий досвід це промовисто демонструє.

Народні депутати й чиновники потроху вчаться робити приватне публічним, принаймні звітувати про доходи. Залишилося дочекатися, коли в їхніх електронних деклараціях з'являться приватні публічні бібліотеки.