Общество

Олексій Кафтан: Ювілей без майонезу

Що не кажіть, а сяк-так дожити до 25-річчя нашій державі допоміг здоровий пофігізм

Пофігізм не когось конкретного - а в масі. Пофігізм, який ті, хто не в курсі нерідко сприймають за толерантність. Пофігізм - не те, щоб релігійна практика, хоча деякі ознаки її знайти можна. Це радше енергозберігаюча технологія - часто неусвідомлюване прагнення не розпилювати сили на другорядне. Колись на одному зі своїх семінарів Густав Водічка - письменник, а не словак-сапер - доводив, що наша історична драма полягає в тому, що в росіян, мовляв, у кожному селі по десятку таких патріотів знайдеться, яких у нас - хіба один Шевченко. Тарас котрий. Звісно, безталанних та зворотньогеніальних, але ефект маси. Тож перспективи в нас... ну такі собі.

Так собі вийшов пророк із (тодішнього, принаймні) Водічки, як з'ясувалось. Пофігізм може бути подібним на безпорадність, але ця подібність оманлива. Безпорадність спонукає до смиренності. Пофігізм уможливлює дію. Ця дія може бути безглуздою - але це буде ефектне безглуздя. Наш пофігізм - це та сама точка опори, яку шукав Архімед. Проблема, щоправда, в тому, що для важеля нелегко обрати правильний кут. Часом варто роззирнутись навколо, подумати. Та як казав легендарний прапорщик, "що тут думати? Трусити треба!".

Наш пофігізм дуже активний - хоч би яким оксюмороном це не виглядало. Наш генпрокурор розкриває "до свят" подробиці підготовчої фази агресії проти України. Президент - в тій самій манері - "дарує" військовим бронетехніку. І жоден при тому не визнає: обоє вони винесли любов до дат із радянського минулого, від якого силяться дистанціюватись. Зрештою, не лише вони - судячи з переможних реляцій нічого ганебного в цьому не бачить і аудиторія, якій ці жести адресовано. Хоча якраз у цьому наші очільники аж ніяк не відрізняються від запоребрикових. Та по фігу - головне тут не як, а що.

Втім, якщо роззирнутись довкола, такі радянські дрібнички випливають скрізь. Вони засіли в нас настільки, що ми їх навіть не помічаємо. Це наш психологічний куприк і наш ментальний апендикс - рудименти, які закарбували віхи суспільної еволюції. От стоять шереги бійців в новеньких строях. Кожен солдат - захисник України. Кожен стрій - свідчення тяглості української традиції та прагнення єдності із Заходом. Над Хрещатиком луна "Славаааа!" А міністр оборони звертається до них "Товариші!.." І до архітектурної еклектики Майдану додається мовна еклектика смислів. Але нам, загалом, по фігу: в нас є нова армія. Своя справжня армія. Лише невелика частина зразків техніки, що проходить повз - українська. Переважна - ще радянська. Та ще й коментатор на одному з каналів кепкує зі старих "уазів", які замінено "хамерами" (новими й американськими, наголошує він). Тут уже не просто еклектика - тут дика мішанина: хизування, невігластво, брехня... Та нам по фігу: це - наша зброя. А зі своєї зброї не глузують - її люблять і нею пишаються. Тим більше, коли для того є всі підстави.

Ще одна ремінесценція: вздовж Хрещатика борди із закликом служити за контрактом. "Є така професія - Батьківщину захищати". Цілий пласт радянських сенсів. Фільм "Офіцери", справжній блокбастер 1971 року. Коктейль культурних кодів: за пафосом оборони рідної землі ховаються збирання імперських земель, "визвольні" походи, геополітичні ігри, дитячий мілітаризм. То й що? Фраза ж бо - правильна. Та фразу цю фільм лише розкрутив, адже її автор - тодішній міністр оборони СРСР маршал Андрій Гречко, учасник вторгнення до Польщі 1939-го та "режисер" придушення Празької весни 1968-го. Але навіщо так копати так глибоко? Адже його висловлювання так на часі! Та й наш він був, Андрій Гречко, нащадок козацького роду.

Зрештою, ця історія, схоже, громадськість не зацікавила. А от цілком аналогічна історія із музичним супроводом святкувань Дня Незалежності викликала форменний скандал. Одні "лідери думок" здійняли бурю з приводу неправильних (тобто чужих, точніше, імперських російсько-радянських) культурних кодів та постатей композиторів - а інші доводили, що ті коди читаються неоднозначно, та й постаті - цілком собі україногенічні. От начебто тут уже точно нема пофігізму. Ще й як є - просто він визначається рівнем встановленого подієвого горизонту: вже тут і тепер - чи взагалі та в ретроспективі. Того ж штибу, зрештою, й дискусія щодо декомунізації. Взагалі - це ніщо інше як суперечка під час генерального прибирання: що викинути, що лишити, що підфарбувати, що запхати на горище, бо здихатись шкода - та очі муляє. І як під час будь-якої подібної суперечки доходить до скандалів з биттям антикварного кришталю та бабусиної порцеляни. Проте й тут проглядає рудиментарне більшовистьске "до основанья - а затем...". І проглядатиме ще дуже довго.

Та якщо мірилом всіх речей є патріотизм - то як знайти еталон? А між тим, жодна нова оселя не обходиться без старих речей. Жодна - це аксіома. І весь цимес тут полягає в тому, що ті, хто ростиме в цій новій оселі, вплетатимуть ці речі в свій світ, надаючи їм нових сенсів і значень. Переосмислюючи, забуваючи або й просто не знаючи старих - бо вже нема потреби. Так буде й тут. З кожним наступним роком надмір пафосу "стікатиме" все швидше - це вже відбувається, адже пафос - як майонез. Ним завжди рятують несмачну їжу. Та ми нарешті вчимося куховарити. І по фігу, що серед продуктів трапляються ті самі, що в сусідів. Страви ж бо все одно будуть різні. З ювеляркою!