Проглядаючи кожного дня френд-стрічки з постами росіян, час від часу ловлю себе на думці, що потрапила, майже як мріяла у дитинстві, до світу, створеного уявою письменника. Щоправда, письменника зовсім не дитячого. Це міг би бути Філіп Дік. Чи Орвелл. А чим далі - тим більше Кафка. Бо, здається, війна, яку ми ведемо на Сході України, для Росії - це все менше війна з Україною/Заходом/Держдепом/Євросодомом (потрібне підкресліть), все більше - з самою реальністю.
Ще ніколи вираз "людина - ніщо" не був таким не фігурально правдивим. Навіть коли людина була "нічим" під час Другої світової чи сталінських репресій - щось від неї лишалося в реальності. Ім'я. Спогади друзів. Класний журнал в шкільному архіві. Листи. Якісь окремі речі-сувеніри, які берегли батьки чи діти. Так, сталінська система зробила величезний крок на шляху перетворення буття в небуття, коли змусила найближчих і найдорожчих людей викреслювати "ворогів народу" зі свого життя, дітей - зрікатися батьків, чоловіків і жінок - зраджувати один одного, коли берегти листи ставало небезпечно, а речі-сувеніри ховали так далеко, що вони не потрапляли на очі і ні про що не нагадували.
Здається, наша нинішня війна штовхнула Росію ще далі на цьому шляху. Так далеко, куди навіть Кафка заглядав не в кожному творі. Туди, де людина направду перетворюється на ніщо. Тобто виявляється фейком. Історія з псковським "живим трупом" - десантником, який помер, а потім святкував хрестини доньки, якого поховали, а потім він відповідав на телефонні дзвінки, чия могила - це "банальний фотошоп", а аккаунт "хакнутий" (незрозуміло, щоправда, ким і коли саме). Якщо "партія скажет надо" - виявиться, що його взагалі не було. Десантника вигадали. По цей бік кордону, чи по той - неважливо. Виявиться, що в школі, яку він начебто закінчував, архів з журналами згорів. Папка з особовою справою у воєнкоматі завалилася за сейф - ніхто і не помітив. Жетон підробили "укропи". А людини такої немає і ніколи не було.
Можете сміятися. Але така думка: "десантники - це фейк", "могили - це фотошоп", "жетони - підробка" і т.д. постійно з'являються на френд-стрічках. А далі - переможне запитання: то як ви можете мені довести, що російські військові є в Україні?
Відповідь очевидна: ніяк. Всі ці люди, які були тут упіймані, вбиті або просто зникли - не дезертири, не найманці. Вони не існують. Бо ми не можемо довести їхнє існування. Бо що б ми не робили, аби його довести, виявиться "фотошопом". А "презумпцію існування" ще ніхто до сих пір не вигадав.
Ця війна виявляє зовсім несподіваний бік медіа-сучасності. Накладання напівправд на відверту брехню, вигадок на заперечення очевидного виявилося страшною зброєю. Ми звикли вважати пропаганду виключно раціональним кроком, боротьбою за уми. Але те, що відбувається зараз у російському медіа просторі перевищує найсміливіші уявлення про пропаганду. Мета пропаганди - змусити людей вірити. Просто іраціоналоьно вірити в те, що їм кажуть. Але мета нинішньої російської пропаганди, здається, зовсім інша - змусити їх НЕ вірити. Взагалі. Нічому. І це дуже розумний крок у розвитку уявлень про пропаганду. Адже людина, яка нічому не вірить, ніколи не повірить опоненту. Навіть якщо той принесе докази просто під ніс. В такий спосіб саме існування якоїсь незаперечної "правди" - заперечене.
Взагалі, російська пропагандистська машина від початку "української кампанії" пішла "у відмову". Загадайте головні аргументи окупації Криму. Так, це незаконно, це, можливо, негарно і аморально. Але, по-перше, "всі такі самі". По-друге, це "відповідає нашим інтересам". В такий спосіб, оцінювати анексію Криму стало неможливо - бо питання про "добре" чи "погано", "законно" чи "незаконно" не стояло взагалі. Але це зняття орієнтирів виявилося тільки першим кроком. Другим стало перетворення реальності ЗМІ на художню реальність телесеріалу. Перетворення правди як такої на умову "правду художнього вимислу". Де кожен учасник подій - тільки персонаж. Тобто фейк. Де поява розіп'ятого хлопчика виправдана вже (і тільки) тим, що органічно вписується в сюжет. Де сльози матері викликають не більше співчуття, ніж гліцериновий аналог професійної акторки. А кров - не страшніша за журавлиновий сік.
Російські медіа зробили "сказку былью", нівелювавши реальність. Це ми тут, в Україні, все ще думаємо, що в нас війна за незалежність, за територіальну цілісність, за геополітичний вибір тощо. А насправді ця війна набула вже майже космічного звучання, бо вона - за саму реальність. Це опір матеріального світу купно з духовними універсаліями - найбазовішіми, такими, як добро і зло, життя і смерть, правда і брехня, - повному небуттю. Де все, абсолютно все втрачає сенс.
