Общество

Як перекладачі збиткуються над зірками і плекають роззяв

Скільки б книжок ми не прочитали, у більшості випадків між нами і автором стоїть він – винуватець сьогоднішнього свята

У День перекладача, 30 вересня, ми спробували розібратися в тонкощах цієї професії.

Підходи до перекладу сильно відрізняються залежно від роду і жанру твору. І сьогодні ми сфокусувалися на поезії - точніше на перекладі російських класиків на українську. Саме російських - тому що зрозуміти тонкощі художнього перекладу можна лише тоді, коли знаєш мову оригіналу на рівні носія. І тоді є два варіанти: або захоплюєшся не лише самим твором, а й його "другим обличчям", або, навпаки, розумієш, який фальсифікат тобі підсунули.

І що нам з такого розуміння? Плюс у тому, що можемо отримати подвійну насолоду - від оригіналу і перекладу. А мінус - гостре розчарування, що частина літератури для нас була втрачена, навіть якщо прочитали в перекладі всього Байрона, Верлена чи Вітмена

Вищий пілотаж: свої фігури

Може статися, що в арсеналі перекладача немає влучних відповідників, тому що їх немає у самій мові. Що ж йому робити? Стати другим пілотом, який спрямує твір в авторському напрямку, але зможе й самостійно виконати фігури вищого пілотажу.

Так, у нас жодного шансу дослівно перекладати вірш Самуїла Маршака "Жил человек рассеянный на улице Бассейной" на українську мову. Та наш Іван Малкович знайшов відповідник - не по букві, а по духу: "Жив собі роззява - ліві двері справа". Оригінал пам'ятаємо з дитинства, а ось уривок з перекладу:

Вбрав сорочку він, однак,

всі кричать йому: "Не так!",

Одягнув пальто, проте,

знов кричать йому: "Не те!"

Отакий роззява,

ліві двері справа.

Виграшні заміни: ключові слова

Ще один виклик для "другого пілота" - неперекладні ключові слова, без яких і вірш не вірш. Наприклад, Сергій Єсенін в останній депресії прирівняв життя до смерті цими рядками.

До свиданья, друг мой, без руки, без слова,
Не грусти и не печаль бровей,-
В этой жизни умирать не ново,
Но и жить, конечно, не новей ("До свиданья, друг мой, до свиданья")

Танці навколо "нового" не дають бажаного ефекту - в українській мові форма "нОво" не так поширена, а прислівник "новіше" не має того "легкого" відповідника, як "новей" (для російського "новее"). А саме ця форма в Єсеніна і знецінює життя. Але перекладач Костянтин Житник провів виграшну заміну - і вірш відбувся українською:

Не прощаюсь, друже, не кажу щасливо, -

Не печалься, не твоя вина, -

На цім світі помирать не диво,

Але й жить також не дивина.

Послідовність штрихів

Для кожного слова місця у вірші не "зарезервовані". Іноді перекладач може додавати штрихи не в тій послідовності, що автор, а загальна картина майже не зміниться. Згадаймо, як Олександр Блок описує незнайомку у своєму найвідомішому вірші:

И веют древними поверьями
Ее упругие шелка,
И шляпа с траурными перьями,
И в кольцах узкая рука.

И странной близостью закованный,
Смотрю за темную вуаль,
И вижу берег очарованный
И очарованную даль ("Незнакомка").

Перекладач Іван Глинський, здавалося б, у першій строфі через брак місця випустив дуже важливу подробицю: пір'я капелюшка - траурні:

І віють давніми повір'ями
Ті шелесткі, тугі шовки,
І капелюшок із пір'їнами,
І персні ніжної руки ("Незнайомка").

Але вже в наступній строфі з'являється "траурна вуаль" - що для образу незнайомки те саме.

І чаром близькості окований,
Дивлюсь за траурну вуаль
Та бачу берег зачарований
І чарами сповиту даль.

Утім, перекладач може й не зрозуміти автора, полінуватися або вдатися до відвертого свавілля. І далі - такі антизразки.

Подрібнення змісту

Автор добирає короткі і найбільш влучні слова і фрази, і часто вони багатозначні. Але перекладач може проігнорувати влучні відповідники не через неможливість перекладу, а просто для власної зручності (наприклад, щоб зберегти ритм вірша) або через нерозуміння оригіналу. Приклад:

Среди миров, в мерацании светил

Одной Звезды я повторяю имя...

Не потому, чтоб я Ее любил,

А потому, что я томлюсь с другими. (Інокентій Аненський. "Среди миров").

Слово "томлюсь" і в російській, і в українській мові охоплює пласке значення "нудитися", але передусім - воно про глибоку і виснажливу втому або страждання. Але відомому перекладачеві Григорію Кочуру було зручно звузити смисл до "нудьгую", і все заради непоганої рими:

У блиманні світил, серед світів

На ймення Зірку кличу лиш одну я

І не тому, щоб я Її любив,

Але тому що з іншими нудьгую.

До речі, заради рими, тут викручені руки українській мові ще й у другому рядку: "лиш одну я", пафосне "ймення" замість "ім'я".

А раптом краще і не можна? Спробуємо:

Серед світил, у сяйві всіх світів

Я на одну Зорю не надивлюся.

І не тому, щоб я Її любив,

Але тому, що з іншими томлюся.

У нашому варіанті зберігається глибина. Але є плата - гірша, дієслівна рима: "не надивлюся - томлюся", при цьому відхід від дослівності у другому рядку може бути виправданим, бо також передається постійна захопленість ліричного героя Зіркою, а звертатися до неї він ще буде в наступній строфі, як і в оригіналі.

Нерозуміння змісту і свавілля

А тепер ще гірше - приклад нерозуміння автора перекладачем.

Надзвичайно складний для перекладу вірш Володимира Маяковського "Послушайте!" ("Если звезды зажигают - значит это кому-нибудь нужно"). У першій частині ліричний герой "врывается к богу" і "простит - чтоб обязательно была звезда". І ось результат:

А после

ходит тревожный,

но спокойный наружно.

Говорит кому-то:

"Ведь теперь тебе ничего?

Не страшно?

Да?!" ("Послушайте!")

Тобто нова зірка є! І є хтось на землі, для кого ліричний герой просив її запалити. Це вже дія на землі, і недивно, що далі, наприкінці, у вірші з'являється місто:

Послушайте!

Ведь, если звезды

зажигают -

значит - это кому-нибудь нужно?

Значит - это необходимо,

чтобы каждый вечер

над крышами

загоралась хоть одна звезда? !

А от у поета-перекладача Дмитра Павличка герой після зустрічі з богом так і тупцюється в небі:

А потім

ходить тривожний

посеред неба,

каже комусь:

"Тепер тобі вже добре,

тьми глибина

не страшна!" ("Послухайте!")

І кому ж це він у небі каже? Богові? Жодного заземлення і зв'язку з реальністю. Це повне нерозуміння оригіналу, а замість коротких і влучних фраз "Ведь теперь тебе ничего? Не страшно? Да?!", які люди реально говорять одне одному в різних ситуаціях, якась боязнь темноти...

Утім, цей вірш ще ніхто гідно не переклав на українську.

Іноді перекладач зовсім плутає, що до чого стосується і виходить нісенітниця.

У вірші Євгена Євтушенка "Твое лицо" ліричний герой розуміє, що таке кохання через страх втратити його і разом з ним всі "краски мира". А лице коханої порівнює з сонцем.

Я так боюсь, я так боюсь

конца нежданного восхода,

конца открытий, слез, восторга,

но с этим страхом не борюсь.

Я помню - этот страх

и есть любовь. Его лелею,

хотя лелеять не умею,

своей любви небрежный страж ("Когда взошло твоё лицо").

Тобто ліричний герой Євтушенка - це "небрежный страж любви", який не вміє леліяти свого почуття. Зовсім не те в перекладача Петра Засенка, варіант якого лише й друкується в аналогіях.

Я розумію: цей-бо страх

І є любов. Його лелію,

Хоча леліяти не вмію, -

Кохання це недбалий страж.

Тут саме кохання назване недбалим стражем (вірші мають сприйматися на слух і відсутність тире перед "це" ніхто не помітить). Якщо ж припустити, що перекладач мав на увазі: "леліяти не вмію кохання це" - тоді навіщо кома з тире після "вмію" і, головне, до чого приліплений "недбалий страж"?

До речі, перекласти строфу можна було б так:

Я пам'ятаю, що цей страх

і є любов. Його лелію.

Хоча леліяти не вмію,

свого кохання дивний страж.

В нашому варіанті дещо втрачається точність характеристики стража, але не більше.

Слова-затички і пробіли у змісті

Ймовірно, в останньому прикладі перекладачу й не хотілося порівнювати кохання з "недбалим стражем", але йому потрібно було позатикати діри в ритмі: от і написав "кохання це" замість "кохання". У першому рядку теж була затичка: "цей-бо страх" замість "цей страх". Переклади віршів часто пересипані такими слівцями, на щастя, в інших жанрах затичок значно менше.

Зворотний бік - пробіли у змісті, коли бракує місця для важливого слова. Так, у ключовій метафорі вірша Івана Буніна життя сплячої жінки порівнюється з тихою водою в посудині.

Она лежала на спине,

Нагие раздвоивши груди,-

И тихо, как вода в сосуде,

Стояла жизнь ее во сне ("Я к ней вошёл в полночный час").

Але в перекладі Максима Стріхи з кострубатим третім рядком - увесь світ чомусь застиг, все життя загалом.

І груди в сяйній голизні

Роздвоїла, на спину лігши, -

І, від води у чаші тихше,

Життя стояло уві сні.

Тут, у словосполученні "її життя" займенник не формальний і навіть не підсилювальний, як це іноді буває, - він обов'язковий для розуміння метафори. Значно краще вже збіг приголосних в останнім рядку:

І тихо, як вода у чаші,

Її життя стояло в сні.

Автор: Олексій Шевнін