Общество

Як зробити систему освіти нестерпною

Шестиденка і двомісячна перерва на зимові канікули – черговий удар системи освіти по дітям і батькам

Українська школа залишається головним болем для дітей, батьків і всього суспільства. Це один з найбільших і непереборних рудиментів СРСР, який ми тягнемо за собою з минулого і при тому чомусь пов'язуємо з ним майбутнє. За цей час ми доповнили її вже пострадянськими рисами - такими, як корупція та інші види узаконених поборів. Помножили на вкрай низький рівень вчительської освіти і дисципліни. Але, як і раніше, овіюємо її міфами про "найкращу у світі освіту".  

Хоча дуже добре знаємо, що шкільна освіта в більшості випадків - це фікція. Адже більшість її випускників, які сподіваються продовжити навчання у вишах, мусять розраховувати на репетиторів і позашкільні курси. До того ж ця фікція обходиться доволі дорого і батькам, і державі. Вона також дорого обходиться у довгостроковій перспективі і державі - діти зі школи засвоюють масу специфічної соціальної інформації, яка в подальшому житті робить з них кепських громадян. Але облишимо філософування. Нам би зиму пережити. Цю зиму, в яку в нас, здається, головне питання - як би зекономити на енергоносіях. І кращого об'єкту для економії, ніж школа, держава знову не змогла знайти.

Ну що ж. Діти в голодний рік, як відомо, вмирають першими. Тому рішення принести в жертву енергетичній кризі саме їхні інтереси нікого, гадаю, не здивувало. Але чи розуміють чиновники, що більш-менш відпрацьований компроміс між інтересами батьків, готових миритися з великою кількістю незручностей і видатків заради дітей, і інтересами шкіл цим рішенням може бути зруйнований? Адже шестиденка і двомісячна перерва на зимові канікули - черговий удар системи освіти по дітям і батькам.  

Дітям доведеться працювати з великим навантаженням. І не треба патетичних вигуків про те, що "ми вчилися шість днів на тиждень", які люблять виголошувати чиновники з іще недобитою старечим маразмом пам'яттю. Так, ми вчилися шість днів на тиждень. І тоді в першому класі (куди ми вступали у сім років) ми ніколи не мали більше трьох-чотирьох уроків на день. Нинішні семилітки у другому класі мають чи не кожен день по п'ять уроків. А старшокласники мають і по вісім, а на додачу - доволі великі обсяги домашніх завдань. При такому навантаженні шестиденка - серйозна загроза вже навіть не засвоєнню інформації, а здоров'ю дітей.

Додамо суто практичні незручності, які чекають на батьків, яким доведеться вигадувати, куди подіти дітей на два місяці, чим їх зайняти, на кого полишити на той час, поки мама і тато працюють. Економію енергоресурсів на школах, можливо, хтось вже порахував (хоча я б не була того певна). А чи співставив цей хтось ефект економії з тими втратами, які обов'язково стануться через те, що певна кількість працівників буде змушена піти у відпустки, на скорочені робочі дні чи взагалі звільнитися, аби не залишати дитину без нагляду? Хоча, у світлі того, що бюджетників і без того збираються відправити у неоплачувані відпуски, можливо, це частина складного і комплексного плану?

Отже, ще вчора суперечлива, кульгава, сповнена протиріч система шкільної освіти відтепер стає просто нестерпною: незручною для батьків, небезпечною для дитячого здоров'я, економічно необґрунтованою для країни, нераціональною (чи навіть цілком даремною) витратою часу для всіх. Втім, замість того, аби братися до розв'язання цілого букету проблем школи, замість того, аби проводити, нарешті, реформи чи чесно дати цій системі померти власною смертю, Міносвіти просто вмиває руки, перекладаючи відповідальність на місцеві адміністрації.

Так, ніби не знає, що місцеві адміністрації підуть в найпростіший для себе спосіб - наслідуючи в тому Міносвіти. Як, скажімо, вже зробила немала кількість адміністрацій у питанні багатостраждальної програми "Шкільний автобус": автобусів просто нема. Поламалися. Старші діти ідуть до школи пішки - якщо школа в межах досяжного, молодші школярі позбавлені можливості навчатися, а в адміністраціях чиновники згадують, як вони у своєму босоногому дитинстві кожного дня йшли пішки до школи 15 км. "І нічого".

Міносвіти можна зрозуміти. Вони краще принесуть в жертву дітей і батьків, ніж шкільний персонал. Адже направду можна зекономити на школі. Наприклад, вилучивши з програми купу непотрібного мотлоху, який туди напхали аби виправдати роздуті програми-години-навантаження для вчителів. На кшталт курсу "Основи здоров'я", проведеного в третьому класі п'ятим уроком в задушливій аудиторії. Провести атестацію педагогічних кадрів - справжню, а не таку, яку управління освіти звикли проводити. Ви, наприклад, коли востаннє чули про звільнення вчителя за результатами атестації? Так отож. Скоротивши кількість педперсоналу можна було би і бюджет зекономити, і зарплатні вчителям, які залишилися, підняти. Але цього не зробить ніхто. Ніякий "кабмін камікадзе" не піде на таке відверте політичне самогубство як повноцінна шкільна реформа.

Втім, на Міносвіти і реформу можуть вже й не чекати. Якщо посеред навчального року можна відправити дітей на два місяці бити байдики, якщо перед вступом до вишу все одно доведеться шукати можливостей вивчити потрібні предмети вже поза школою, якщо шкільні автобуси поламалися, а найближча школа - за двадцять км, то доведеться навчитися взагалі обходитися без шкіл. Кінець кінцем, сучасний світ дає багато можливостей набути знань і без втручання шкільного вчителя. Українське суспільство за останній час знайшло багато внутрішніх ресурсів, які дозволили замінити неефективні державні інституції, сформовані ще за часів СРСР. Цілком можливо, що за необхідності будуть знайдені засоби і на заміну віджилої системи радянської шкільної освіти. Яка цієї зими, судячи з усього, остаточно перетвориться на валізу без ручки.

Уявляєте, як здорово тоді можна буде зекономити на Міністерстві освіти?