Общество

Чи потрібні Україні спецінтернати

Спеціалізовані школи для певної частки випускників стали квитком у краще життя. Але для більшості - інститутом, що зламав їх долю

Фото: kiev.ko.olx.ua

Зміни до Бюджетного кодексу можуть торкнутися системи мистецької освіти в Україні. Принаймні, про це йдеться у листі-зверненні за підписом голови Ради директорів ССМШ системи Міністерства культури України, директора музичної школи ім. М.В.Лисенка Валентина Шерстюка.

Головні положення цього звернення, загалом, лягають у спільну схему аналогічних листів щодо "децентралізації" різних, насамперед "гуманітарних" інституцій країни. Отже, згідно зі змінами до бюджетного кодексу, на яких настоює уряд, кілька загальнонаціональних мистецьких шкіл - середні музичні спеціалізовані школи, що діють у Києві, Харкові, Одесі і Львові а також середні художні школи ім. Шевченка і "колегіум мистецтв у Опішні" мають бути передані на баланс місцевих бюджетів. Автори звернення впевнені у тому, що це знищить ці школи, а разом з ними - і всю "систему" дитячої мистецької освіти.

Не тільки мистецької, до речі, так само на місцеві бюджети покладуть видатки на ті спортивні спеціалізовані школи, які дотепер лишалися на фінансуванні з держбюджету.

На вівтар поодиноких високих досягнень, окремих "зірок з неба" клали купу дитячих доль, причому як тих, які ставали солістами-чемпіонами а потім "ламалися", так і тих, які не отримували блискучих результатів і назавжди лишалися невдахами, "другими скрипками

Не можна не погодитися з тими, хто "б'є на сполох" щодо майбутнього цих шкіл після переведення на нові схеми фінансування. Цілком ймовірно, що місцеві бюджети "не потягнуть" таке навантаження, а місцевій адміністрації може виявитися байдуже до долі високого мистецтва чи великого спорту, яке аж так дорого обходиться. До того ж і в школах-інтернатах навчаються діти з різних регіонів (наприклад, музичних шкіл на всю країну тільки чотири) - то чого б раптом Львів чи Харків мусять "тягнути" на собі дітей з Волині чи Полтавщини? Хіба що ці міста направду відчують себе культурними столицями і будуть сприймати цей статус не лише як привабу для туристів, але як місію і обов'язок.

Втім, все це можна було би так чи інакше владнати - якби було бажання і відчуття нагальності проблеми. Але це відчуття, по-перше, здається, є лише в людей, що мають стосунок до цих шкіл, по-друге, під певним кутом зору необхідність у таких школах - зовсім неочевидна.

Ми звикли вважати, що наша освіта - мистецька зокрема - є цілком адекватною, і навіть трохи "попереду інших". З радянської точки зору так воно і було. Система спеціалізованих шкіл - музичних, спортивних, хореографічних, художніх - давала справді ґрунтовну підготовку для майбутніх музикантів, спортсменів, танцюристів та митців. Не можна не погодитися з захисниками цих шкіл: так, саме завдяки ним "держали выше знамя советского спорта", були "в области балета впереди планеты всей", мали купу лауреатів світових музичних конкурсів.

І саме ця система освіти для нас - чи не найважчий спадок СРСР. Озираючись на ці досягнення, ми зазвичай говоримо сакраментальну фразу про "не все було погано", і "які були досягнення", і навіть "яку країну втратили". Хоча саме ця система спеціалізованої освіти було погана. Поганісінька. Тому що на вівтар поодиноких високих досягнень, окремих "зірок з неба" клали купу дитячих доль, причому як тих, які ставали солістами-чемпіонами а потім "ламалися", так і тих, які не отримували блискучих результатів і назавжди лишалися невдахами, "другими скрипками". Про сумні долі "дітей-чемпіонів" написано чимало статей, книг і навіть знято кінострічок. Але це тільки найболючіші випадки. За дужками лишаються менш драматичні аспекти "ранньої профорієнтації", відірваності від родини, раннього знайомства зі специфікою мистецького оточення.

Фото: newsfiber.comШколи-інтернати поставали як необхідність у роки випробувань. Впадає у вічі, наприклад, що усі спеціалізовані музичні школи постали у 33-34 роках, а львіська - у 1940, тобто після приходу "перших совітів". І тоді це була найперше потреба в інтернатах, а не саме мистецьких школах - бо дітей, які лишилися з різних причин без батьків треба було кудись подіти. Тепер ці школи пишаються своєю "довгою історією" - але яка сумна реальність стоїть за датами їхнього заснування?

Загалом, здавалося б, за нормального стану суспільства школи-інтернати мали би залишатися необхідними хіба що дітям з особливими потребами чи позбавленим батьківського піклування. Натомість дії, що можуть призвести до закриття спортивних і мистецьких інтернатів, ми вважаємо ледь не за злочин з боку влади. Головний аргумент - втрата ефективності. Адже ці школи давали чемпіонів і лауреатів конкурсів, гравців збірних і солістів світових сцен! Ми не матимемо більше ойстрахів та дерюгіних! Але по-перше, не самі спеціалізовані школи виховують митців, а по-друге, ми, можливо, матимемо здоровіше суспільство, якщо ті діти, які можуть зростати у родині, будуть зростати саме там, а не в інтернаті.

Фото: liveinternet.ruЗвісно, у світі існує система "закритих шкіл", до яких потрапити - велике везіння чи навіть честь. Їхня відмінність від наших вітчизняних мистецьких і спортивних інтернатів одна єдина - вони загальноосвітні. В них не "суміщають професійну і загальну освіту", не готують чемпіонів - вони ціняться саме за те, що дають добру загальну освіту. Сумістити професійну і загальну освіту можна тільки на папері - професійне завжди буде витісняти загальне. В музичній чи спортивній школі завжди виховували і будуть виховувати найперше музиканта чи футболіста. В результаті дитина, з якої не вийшло музиканта чи футболіста, залишає школу зі здеформованим світоглядом і порівняно низьким рівнем знань з загальних предметів, тобто зменшує її шанси на подальшу освіту і зміну профорієнтації.

Система ранньої профорієнтації у мистецтвах чи спорті, яку ми успадкували від СРСР, має бути подолана, як і більшість всього того, що ми звідти успадкували. І якщо ми втратимо при тому чергову "традицію" - то тим гірше для традиції. Кого ми не втратимо - то це солістів і чемпіонів. Бо вони, на щастя, зростають не тільки в інтернатах. Так, в нас стане менше олімпійського золота та лауреатських дипломів. Але хіба це зависока ціна за гуманізацію дитинства?